Українська література » Зарубіжна література » Домбі і син - Діккенс Чарлз

Домбі і син - Діккенс Чарлз

Читаємо онлайн Домбі і син - Діккенс Чарлз

Ти ж знаєш, що я хочу сказати. Я зовсім не мав наміру тебе образити.

— Мене ображає кожен твій вчинок, — відповів брат, раптом зло глипнувши на нього, але зараз же всміхнувся ще ширше. — Віднеси, будь ласка, ці листи. Я зайнятий.

Ця ввічливість була далеко дошкульніша, ніж гнів, і Турбот-молодший рушив до дверей, та на порозі спинився й сказав, озирнувшись:

— Тоді коли Гаррієт намарне благала, щоб ти, хай і справедливо обурений, все ж дарував мені мою першу провину, коли вона пішла від тебе, Джеймсе, щоб розділити зі мною мою лиху долю, і в сліпій своїй любові посвятила себе твоєму пропащому безталанному братові, що опріч неї не мав нікого, вона була молода і вродлива. Мені здається, якби ти побачив її тепер — якби захотів зустрітися з нею, — вона викликала б у тебе і співчуття, і захоплення.

Управитель нахилив голову й показав зуби, ніби почув якусь побрехеньку і хотів сказати "Та невже?", але не сказав нічого.

— Ми колись думали з тобою — видамо її рано заміж, і буде вона собі жити весело та безтурботно, — вів далі Турбот-молодший. — О, коли б ти знав, як радо відкинула вона всі ці надії! Як радо ступила на цілях, який обрала сама, і ні разу не озирнулась назад! Якби ти знав це, Джеймсе, ти ніколи не сказав би, що тобі чуже її ім'я. Ніколи!

Управитель знов нахилив голову й показав зуби, немов говорив: "Надзвичайно цікаво! Ти просто дивуєш мене!", — але й тепер не вимовив ні слова.

— Можна ще сказати? — тихо спитав Джон Турбот.

— У тому ж дусі? — усміхнувся брат. — Ради бога.

Джон Турбот зітхнув і вже було переступав поріг, коли його затримав братів голос.

— Якщо вона так радо йде своїм шляхом, — мовив управитель, кинувши на стіл все ще не розкритого листа, і різко засунув руки в кишені, — то перекажи їй, що я не менш радо йду своїм. Якщо вона ні разу не оглядалась назад, то я, можеш переказати їй і це, озирався не раз, пригадуючи, як вона клопоталася за тебе. І ще скажи їй, що рішення моє, — тут він посміхнувся вкрай солодко, — і досі тверде, як мармур.

— Я нічого їй про тебе не кажу. Ми ніколи не говоримо про тебе. Лиш раз на рік, у день твого народження, Гаррієт каже: "Згадаймо ім'я Джеймсове й побажаймо йому щастя" — і тільки й цього.

— То скажи тоді все це, будь ласка, собі самому, — відповів той. — Може, воно буде тобі наукою, щоб більш не торкатися цієї теми при розмові зі мною. Я не знаю ніякої Гаррієт Турбот. Такої особи не існує. Може, у тебе є сестра, ну й радій з цього. У мене її немає.

Містер Турбот-управитель знову взяв зі столу листа і з глузливо-ввічливою посмішкою махнув ним у напрямку дверей. Розпечатуючи його, він провів брата похмурим поглядом, одхилився на спинку крісла й заходився уважно вивчати зміст листа.

То було послання від його визначного шефа — містера Домбі, писане в Лімінгтоні. Всі інші листи містер Турбот читав дуже швидко, але з цим він не квапився, зважуючи кожне слово і пробуючи їх на кожен з зубів по черзі. Прочитавши листа раз, він перебіг його вдруге і вибрав звідти такі пасажі: "Я бачу, що ця зміна обстановки корисна для мене, і не можу сказати напевне, коли повернуся", "Я хотів би, щоб ви, Турботе, вибралися сюди й особисто розповіли мені, як ідуть справи", "Забув сказати вам про молодого Гея. Якщо він не поїхав на "Сині та Спадкоємцеві" або якщо "Син та Спадкоємець" ще в порту — затримайте його поки що в місті, і пошліть замість нього якогось іншого хлопця. Я ще не вирішив остаточно".

— Ото шкода, — сказав містер Турбот-управитель, розтягуючи рот, наче він був у нього з гуми. — Гей уже далеко.

Проте цей пасаж, вміщений у постскриптумі, не давав спокою ні його думкам, ні зубам.

— Здається, — промовив він, — мій дорогий друг капітан Катл тоді мені сказав, що вже наступного дня Гея беруть на буксир. Шкода, що він уже так далеко!

Містер Турбот згорнув листа і задумано вертів ним на всі боки — то клав його лігма на стіл, то ставив на ребро, уздовж і впоперек (те саме, мабуть, проробляв він подумки і з його змістом), — коли тут обережно постукав у двері містер Перч-посланець, навшпиньки, кланяючись на кожному кроці, ніби кланятись було для нього найвищою насолодою, підійшов до столу і виклав на нього якісь папери.

— Ви все ще зайняті, сер? — спитав містер Перч, мнучи руки й поштиво схиливши голову вбік, як людина, що не має права тримати її просто в присутності такої особи й ладна відсунути її якомога далі.

— А хто хоче мене бачити?

— Та, сер, — ніжним голосом промовив Перч, — власне ніхто. Містер Джілс, сер, майстер корабельних інструментів, зайшов, каже, у невеличкій справі якогось платежу, але я сказав йому, сер, що ви страшенно зайняті, — страшенно.

Містер Перч кашлянув у руку й стояв, чекаючи на дальші розпорядження.

— А ще хто?

— Та, сер… Я б нізащо не насмілився, якби ви самі не згадали, хто ще… Той самий хлопець, сер, що приходив учора, а минулого тижня ввесь час тут вештався, і схоже на те, сер, — Перч зробив паузу, аби зачинити двері, — що то велике ледащо, судячи по тому, як він пересвистується на подвір'ї з горобцями.

— Ви нібито казали, він шукає роботи, Перче? — відхилившись на спинку крісла й дивлячись на кур'єра, спитав управитель.

— Так, сер, — Перч знову кашлянув у руку, — він то говорив, що хотів би якоїсь посади і має думку, що на корабельні для нього щось би знайшлося, оскільки він уміє рибу вудити. Та тільки… — містер Перч на знак сумніву похитав головою.

— А що саме він каже, як приходить? — спитав містер Турбот.

— Отож-бо, сер, — містер Перч ще раз кашлянув у руку, — він завжди цим способом виявляв своє послушенство, коли інших не знаходив, — загалом одне і те ж, — що йому треба заробляти на прожиток і що він хотів би побачитися з кимось із джентльменів. Тільки ж бачте, сер, — додав Перч, стишуючи голос до шепоту, і, корячись нестримному потягу зберегти таємницю, повернувся до дверей, щоб притиснути їх кулаком і коліном, наче вони й так не були щільно зачинені, — навряд чи годиться, щоб отакий простак тинявся тут і плескав язиком, що його мати була за мамку для молодого хазяїна, і через те він має надію, що наша фірма його виручить. Напевне, сер, — зауважив містер Перч, — я ніколи не насмілився б натякнути, — навіть, якби це було бажаним, — що місіс Перч теж могла б стати мамкою, хоч вона саме тоді годувала найпишніше з усіх дівчаток, на яких ми дозволили собі збільшити нашу родину.

Містер Турбот вищирив зуби як акула, але думки його, здавалося, були десь далеко.

— Може, — додав містер Перч, помовчавши й кашлянувши ще раз, — краще було сказати йому, щоб забирався звідси, бо інакше його запроторять до буцегарні. Хай би посидів там! Але сам я не зважуюсь це зробити, знаєте, сер, я з натури людина боязка, та ще й нерви, у зв'язку зі станом місіс Перч, геть розхиталися, — я це й присягою можу засвідчити.

— Покажіть мені того хлопця, Перче, — сказав містер Турбот. — Приведіть його сюди.

— Слухаю, сер. Вибачте, сер, — коло дверей містер Перч завагався, — але вигляд у нього дуже неприємний.

— То пусте. Якщо він тут, — приведіть. А містер Джілс хай трохи зажде. Я зараз прийму його.

Містер Перч уклонився, зачинив по собі двері так старанно, мовби з тиждень не збирався вертатись сюди, і подався шукати хлопця серед горобців на подвір'ї. Містер Турбот за той час зайняв свою улюблену позицію біля каміна, лицем до дверей, і, ощиривши в усміху лише верхній набір зубів, виглядав достоту як звір перед стрибком.

Посильний не забарився. За ним по коридору гупали чиїсь важкі, мов дві скрині, чоботи. З нецеремонним: "Давай, давай!" — вельми незвичним, як на містера Перча, він запровадив у кабінет міцного хлопця років п'ятнадцяти, з круглим червоним обличчям, круглою головою, круглими чорними очима, округлими кінцівками і, на довершення загальної округлості, з круглим, геть безкрисим капелюхом у руках.

Один кивок містера Турбота, і Перч зараз же зник, залишивши гостя віч-на-віч з управителем. У ту ж мить, як вони залишилися самі, містер Турбот, не кажучи ні слова, схопив гостя за горло й трусив його, аж голова хлопцеві, здавалось, почала відриватись від тулуба.

Ошелешений, хлопець прикипів безтямними, широко відкритими очима до джентльмена з стількома білими зубами, що раптом кинувся його душити; тоді перебіг ними по стінах — немовби хотів цим останнім поглядом (у разі, якщо його й справді задушать) збагнути ту страшну таємницю, торкнувшись якої, він так жахливо покутує — і нарешті спромігся вимовити:

— Гей, сер! Та пустіть же мене!

— Пустити тебе! — скрикнув містер Турбот. — А я що, тебе тримаю? — Хоч у цьому сумнівів не було: тримав, і то цупко. — Ах ти, собако! — процідив крізь зуби містер Турбот. — Я тебе придушу!

Байлер заскімлив: як — придушить ой, ні! та що ж це він робить? чого б йому не вдушити когось такого, як сам, дорослого, а не його, Байлера? Однак уже те, що його тут зустріли в отакий незвичайний спосіб, настільки обеззброїло хлопця, що, коли голова, його перестала хитатись і він ще раз глянув в обличчя джентльмена — або, вірніше, в його зуби — і побачив звіриний оскал, бідний Байлер забув, що він парубок, і зайшовся плачем.

— Я вам нічого поганого не зробив, сер, — прохрипів Байлер, званий інколи Робом, інколи — Благородним Точильником і завжди — Тудлом.

— Ах, ти шмаркачу! — відповів містер Турбот, поволі відпускаючи його шию, й, одступивши на крок, зайняв свою улюблену позицію. — Як ти смів прийти сюди?

— Я не хотів, сер, — пхинькав Роб, однією рукою потираючи собі шию, а другою втираючи сльози. — Я більше не прийду, сер. Я просто шукав роботи.

— Шукав роботи! Ти, Каїне! — повторив за ним містер Турбот, вп'явшись у нього очима. — Та хіба ти не послідущий волоцюга в Лондоні?

Цей докір, вельми дошкульний, був аж надто справедливий, і Тудл-молодший не міг його спростувати, тільки стояв і перелякано, мов покаяний грішник, дивився на містера Турбота. Взагалі він, можна сказати, був цим джентльменом зачарований, бо ні на мить не зводив з нього своїх круглих очей.

— Хіба ти не злодій? — спитав містер Турбот, сунувши руки в кишені.

— Ні, сер, — протестував Роб.

— Злодій!

— Їй-бо, ні, сер, — заскиглив Роб. — Я ніколи не крав, сер, повірте. Я знаю, я збився з пуття, сер, відколи взявся ловити птахів і вештатись по місту.

Відгуки про книгу Домбі і син - Діккенс Чарлз (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: