Різдвяна ялинка - Діккенс Чарлз

Чарлз ДІККЕНС

РІЗДВЯНА ЯЛИНКА

З англійської переклала Наталка КОШМАНЕНКО

Цього вечора я спостерігав за веселим гуртом дітлахів, які оточили цю гарну німецьку забавку1, різдвяну ялинку. Деревце встановили посеред великого круглого столу, й воно високо здіймалося над їхніми головами. Безліч свічечок сяяли на ялинці, чудово освітлюючи її; тут і там поміж гілок виблискували яскраві іграшки. Там були рожевощокі лялечки, що ховалися за зеленими вітами; справжні годинники (принаймні можна було переводити їхні стрілки й досхочу накручувати механізм) звисали з незліченних гілочок; були там лаковані столики, крісельця, ліжечка, шафки, годинники на постаментах та багато інших предметів домашнього вжитку (чудової роботи, олов'яні, виготовлені у Вулвергемптоні) виглядали з хвої, наче готувалися умеблювати якесь казкове помешкання; були там і веселі широколиці чоловічки, набагато привабливіші за багатьох справжніх чоловіків — але й не дивно, бо варто зняти їм голови, і знайдеш цукровані сливи; скрипки і барабани; бубни, книжки, робочі шкатулки, пуделка з фарбами, коробочки з цукерками, калейдоскопи та ще багато інших коробок; іграшкові прикраси для старших дівчаток, набагато яскравіші, ніж золото й коштовності у дорослих; усяких видів кошички й подушечки для голок; рушниці, мечі й прапорці; чарівниці на зачарованих картонних кружальцях, які ворожили майбутнє; дзиґи, пенали для шпильок, перочистки, пляшечки з нюхальною сіллю, листівки, зажими для букетів; справжні фрукти, але наче штучні, бо загорнені у блискучу позлітку; Штучні яблука, груші й каштани, з сюрпризом усередині... Одним словом, як захоплено прошепотіла одна гарненька дівчинка поперед мене такому ж гарненькому хлопчикові, своєму найщирішому приятелеві, "на ній є усе, й навіть трохи більше". Ялинкові прикраси звисали з гілок, наче казкові плоди, й віддзеркалювали зачаровані погляди, спрямовані на ялинку зусібіч,— часом очі, що сяяли від захвату, заледве було видно над столом, а декілька дітей споглядали це різдвяне диво з боязким зачудуванням, сидячи на руках своїх гарненьких матерів, тіточок, нянечок. Ця барвиста колекція дивовижних забавок дозволяла вповні осягнути принадність чарівного світу дитинства. І я не міг не замислитися про те, як усі дерева, що зростають, і всі речі, які з'являються на землі, набувають дивовижної краси у цей достопам'ятний час.

Зараз, коли я вдома, наодинці з собою, єдиний, хто в цьому домі ще не спить, мої думки чарівним плином повертаються назад у дитинство, а я й не думаю їм боронити. Я замислююся над тим, що нам усім найкраще запам'ятовується на гілках різдвяної ялинки з тих юних днів, коли ми ще тільки тягнулися до справжнього життя.

Просто переді мною посеред кімнати з'являється образ ялинки. Ніщо не обмежує розмаху її віт — ні стіни тісної кімнати, ні низька стеля. І, вдивляючись у примарне сяєво її верхівки,— як я помічаю, ця ялинка має одну дивну властивість: вона наче зменшується донизу, ближче до землі,— я зазираю в мої найдавніші спогади про Різдво!

Спершу я знаходжу всі іграшки. Он там, серед зеленого падуба і червоних ягід, Іван-покиван з руками в кишенях — на бік його не перекинеш, а коли покладеш на долівку, довго перекочує з боку на бік своє гладке тіло, аж доки зупиниться й вибалушить на мене свої банькаті очі. Він завжди викликав у мене сміх, але десь дуже глибоко в моїй душі чаїлася гостра недовіра до нього. Зовсім близько поруч із ним диявольська табакерка, з якої вискакував де

Я ніколи не запитував себе, з чого міг бути зроблений добрий старий ослик з кошиками, притороченими до боків,— аж ось і він! Пригадую, його шкурка була наче справжня на дотик. А великий чорний кінь із червоними яблуками по всьому тілу — на цього коня я міг навіть сідати верхи. Мені ніколи не спадало на думку поцікавитися, що привело його до такого дивного стану, і навіть не доводилося замислюватися, що такого коня заледве чи побачиш у Ньюмаркеті. Поруч з ним були ще чотири безбарвні коники, які впрягалися у візок із сиром; їх можна було випрягати і заводити у стайню під піаніно. Здається, замість хвостів вони мали смужки старого хутра, такі ж смужки замінювали їм гриви, і стояли вони на патичках, а не на ногах. Звичайно, вони виглядали інакше, коли були принесені додому як різдвяний подарунок. Тоді з ними все було гаразд, їхні боки не були безцеремонно пробиті цвяшками, аби трималася збруя... Пам'ятаю деркотіння тріщалки на коліщатах, зробленої — я з'ясував це сам — з пір'яних зубочисток і дроту; пам'ятаю маленького акробата в одній сорочині на дерев'яному патикові, який то видряпувався вгору, то спускався додолу головою вниз — я завжди вважав його трохи недоумкуватим, хоча й добродушним; пригадую і підвісну драбинку, прикрашену мініатюрними дзвіночками,— її маленькі дощинки з червоного дерева хилиталися й розгойдувалися одна над одною, і на кожній був інший малюнок — то було велике диво й надзвичайна втіха.

А ляльковий будиночок! Ляльковий будиночок, який не належав мені, але яким я часто грався, приходячи в гості. Будівля парламенту не викликає у мене й половини того захвату, що цей облицьований каменем дім зі справжніми заскленими вікнами, ґанками, зі справжнісіньким балконом і такою густою зеленню на ньому, якої сьогодні й не побачиш ніде, хіба що на морських курортах... Та де там, то лише бліда подоба того балкону! І хоча будиночок відкривався одразу весь, цілим фасадом (мушу визнати, це було прикро, оскільки демонструвало фіктивність сходів), та можна було одразу ж поставити фасад на місце і знову вірити в його справжність. Всередині будиночка найкращою була кухня, з незвично м'якими щипцями та кочергою для каміна, з широким вибором крихітного кухонного начиння — яка там була чудова мініатюрна грілка! — і олов'яним кухарем, котрий, стоячи боком, завжди збирався смажити дві рибини. І яку ж насолоду я відчував, уявно готуючись поласувати на вишуканому бенкеті, де на крихітних дерев'яних тарелях красувалися міцно приклеєні до них муляжі всіляких делікатесів — шинки, печені індики з якимсь зеленим гарніром, схожим, пригадую, на мох! Чи можуть усі товариства тверезості наших днів, разом узяті, подарувати те блаженство чаєпиття, яке я пережив, смакуючи то чаєм, то соком з лялькового блакитного посуду, який справді міг утримувати рідину (пригадую, вона наливалася з маленької дерев'яної діжечки і мала присмак сірників). І хоча маленькими щипцями для цукру неможливо було користуватися, бо їхні половинки зачіпалися одна за одну й безцільно теліпалися, наче руки у П'єро, яке це мало значення? І якщо я одного разу заверещав, наче отруєний, перелякавши вишукане товариство тим, що проковтнув крихітну чайну ложечку, випадково упущену в гарячий чай,— я нітрохи не постраждав, хіба що настрашився.

Нижче на гілках ялинки, поруч з мініатюрною косаркою та садівничим приладдям, дедалі частіше трапляються книжки. Спочатку тоненькі, але їх багато, і всі в напрочуд гарних палітурках, червоногарячих та зелених. Які жирненькі літери для першого знайомства! "А був Стрільцем, і влучив у жабу". Звичайно, влучив! Крім того, літера А була ананасом, і залишається ним по цей день. Вона була багатьма чудовими речами у той час, ця А, так само як і більшість її друзів,— окрім хіба що літери X, такої обмеженої, що я й не знав, чи означає вона щось, окрім Ксеркса і Ксантипи1, чи У, якій судилося бути яхтою або ярдом, а також приреченої назавжди залишитися зеброю або зиґзаґом. Та ось уже сама ялинка змінюється, перетворюється на бобову стеблину — ту саму чудесну бобову стеблину, що нею дереться вгору Джек до хати велетня! О, ці шалено цікаві двоголові велетні, оно вони снують гілками ялинки з піднятими вгору ломаками, чатуючи на лицарів та дам, аби було чим пообідати, й тягнуть бідолашних за коси до себе додому... І тут з'являється Джек — втілення шляхетності, зі своїм чарівним мечем і черевиками-скороходами! Коли я отак вдив-—ляюся в нього, то знову поринаю в давні роздуми з приводу того, чи цих Джеків— було багато (у що я особисто несхильний вірити), а чи був достоту сам-один справжній адмірал Джек, який і здійснив усі ті подвиги, що йому приписують.

Різдвяній порі пасує багрянець плащика Червоної Шапочки — ось ялинка перетворюється на ліс, яким вона простує з кошиком у руці.

Отак прийшла вона до мене одного Святвечора, і я дізнався про жорстокість і підступність цього лицемірного вовка, який з'їв її бабусю, та це не погамувало його апетиту, й тоді він з'їв саму Червону Шапочку, спершу так дико пожартувавши з приводу своїх зубів. Вона була моїм першим коханням. Я відчував, що, якби міг одружитися з нею, то зазнав би найвищого блаженства. Але це було неможливо; тож не залишалося нічого іншого, як пильнувати вовка з Ноєвого ковчега і ставити його останнім, як чудовисько, яке на-

у ванні, він не виявляв добрих морехідних якостей, тварин треба було запихати всередину через дах, і доводилося добряче їх потрусити, перш ніж це вдавалося; коли ж нарешті цю марудну справу було завершено, вони починали випадати з дверей, що ледь трималися на дротяному засуві... Та хіба це могло мати якесь значення? Адже там була пречудова муха, а також у кілька разів більший за неї слон, там був жучок-сонечко й метелик — бездоганні витвори! А чого вартий гусак з такими маленькими лапками, що йому важко було тримати рівновагу, і він мав звичай падати вперед, збиваючи з ніг усе твариняче царство! А сам Ной і його родина з пришелепуватим виразом на обличчях, схожих на товкачики, якими спресовують тютюн у цибуху! Хіба забути, як чудово чіплявся за мізинець леопард і як хвости більших тварин поступово перетворювалися на обсмикані віхтики ниток...

-Цитьмо! Ми знову в лісі, й хтось там сидить на дереві —не Робін Гуд, і не—

Валентин1, і не Жовтий Гном (і він, і всі чудеса матінки Банч якось лишилися поза моєю увагою), а східний цар у тюрбані, з шаблею, що виблискує золотом. О Аллах — навіть двоє царів, другий виглядає з-за плеча першого! А під деревом лежить, простягнувшись на траві у весь зріст, вугільно-чорний велетень — він спить, широко розкинувшись, а голова його спочиває на колінах жінки.