Домбі і син - Діккенс Чарлз

Чарлз Діккенс

Домбі і син

РОМАН

Переклад Миколи Іванова

Розділ перший

Домбі і син

Сутеніло. У великім кріслі край ліжка в кутку кімнати сидів Домбі, а тепло сповитий Син лежав у маленькій плетеній колисці, дбайливо примощеній на низенькій канапі перед самісіньким каміном, — здавалося, його щойно зліпили з тіста, а тепер мають підпекти на вогні.

Домбі прожив майже сорок вісім років. Син — лише сорок вісім хвилин. Домбі — червонястий на виду, гарний, поставний чоловік, — проте занадто суворий та бундючний, щоб можна було відчути до нього прихильність, — почав уже лисіти. Натомість Син, — звичайно, чудовий хлопчик, — ще зовсім не мав волосся, був геть червоний, зморщений і вкритий плямами. На обличчі Домбі вже зробили позначки безжальні близнюки — Час і брат його Клопіт, що, простуючи людським лісом, карбують людей, мов зрілі дерева на зруб. — А на синовім обличчі тяглись і схрещувалися сотні малесеньких брижиків, які той же зрадливий Час мав ще з утіхою розгладити пласким боком своєї коси, ніби готуючи поверхню для подальших, куди глибших, утручань.

Домбі, щасливий, що нарешті справдилось його палке бажання, побрязкував важкеньким золотим годинниковим ланцюжком, що звисав з-під його бездоганного синього фрака з гудзиками, які фосфорично мерехтіли, відбиваючи полум'я каміну. А Син, затиснувши і скрутивши кулачата, зібравши всю свою кволу силу, неначе сердився на життя, що дісталось йому так несподівано.

— Місіс Домбі, наш торговельний дім уже не тільки зватиметься, а й насправді буде знову "Домбі і Син", сказав містер Домбі. — "Дом-бі і Син"!

Від цих слів він полагіднішав і (правда, не без вагань, як чоловік, що не звик так звертатися) додав до імені місіс Домбі пестливий епітет:

— Місіс Домбі… е-е… моя… моя люба.

Недужа подивилась на нього, і на її обличчі спалахнув рум'янець легкого подиву.

— А охрестимо його, моя… місіс Домбі, охрестимо його, звичайно, — Поль.

— Звичайно, — ледь чутно проказала вона або, радше лише ворухнула губами і знову заплющила очі.

— Місіс Домбі, так звали його батька і діда. Як було б добре, якби його дід дожив до цього дня! — І він ще раз, точнісінько тим же тоном повторив: "Дом-бі і Син"!

Ці три слова були єдиним сенсом життя містера Домбі. Адже землю створено, щоб Домбі і Син могли на ній торгувати, сонце і місяць, — щоб світили їм. Річки потекли і моря простерлись, щоб було де плавати їхнім кораблям. Веселка обіцяла їм гарну годину. Вітри тільки або сприяли, або перешкоджали. Зірки та планети оберталися на орбітах, щоб не зрушився світ, центром якого був торговельний дім "Домбі і Син". Загальновживані скорочення набували для містера Домбі іншого змісту й стосувалися лише їхньої фірми: A. D. було вже не Аnnо Dоminі[1], а Аnnо DomЬеі[2]… і Сина.

Як перед тим і його батько, в потоці життя і смерті він теж колись виріс від Сина до Домбі і майже двадцять років був єдиним представником фірми. З тих двадцяти десять років він був одружений із жінкою, котра, як дехто казав, не могла віддати йому серця, бо її щастя було в минулому, і вдовольнилася тим, що покірно й віддано слугувала подружнім обов'язкам, давши нарешті спокій своїй понівеченій душі. Хоча ці пусті балачки найдужче зачіпали містера Домбі, навряд чи вони дійшли до його вух. А якби й дійшли, то, мабуть, тільки він у світі не йняв би їм віри. Фірма "Домбі і Син" добре розумілася на шкірах, а на серці людському — ні. Нехай цими химерами морочать собі голови юнаки і дівчата, вчителі та писаки. Містер Домбі міркував, певне, так, що за самою природою речей матримоніальний союз із ним має бути приємний і почесний для кожної розважливої жінки. Що надія привести на світ нового компаньйона такої славетної фірми не могла не зродити честолюбства у грудях навіть найменш честолюбної особи її статі. Що місіс Домбі підписала свій шлюбний контракт — майже необхідний додаток до пристойного становища в суспільстві,— вже й не кажучи про увічнення родинної фірми, — добре знаючи, що вона з цього матиме. Що становище містера Домбі в суспільстві вона могла бачити щодня. Що за його столом місіс Домбі завжди сиділа на чільному місці і своєю люб'язністю і напрочуд аристократичними манерами підтримувала честь його дому. Місіс Домбі мусила бути щаслива. Бо дітись їй було нікуди.

Хіба що в одному пункті не все було гаразд. Так! Це і він мусив визнати. Тільки в одному, але у вельми істотному. Вони побралися десять років тому і аж до сьогодні — дня, коли містер Домбі, побризкуючи важкеньким золотим ланцюжком від годинника, сидів у великому кріслі біля її ліжка, аж до сьогодні їхній шлюб не мав наслідків.

До речі, наслідок був, але не вартий згадки. Років шість тому в них народилася дівчинка, — тепер вона непомітно пробралась у кімнату і зіщулилась у кутку, з якого могла бачити материне о'бличчя. Та що там якесь дівча для "Домбі і Сина"! В капіталі фірми з такою гучною назвою дівчисько — лише низькопробна монета, яку ніхто не бере, — нікудишній хлопець, та й годі.

Проте в цю хвилину чаша задоволення містера Домбі була настільки повна, що він визнав за можливе виділити з неї краплю-другу і скропити куряну стежку життя своєї маленької доньки.

— Флоренс, — сказав містер Домбі, — мабуть, підійди, коли хочеш, подивися, який гарненький у тебе братик Тільки не торкайся до нього!

Дівчинка, зиркнувши на синій фрак і цупку білу краватку, що разом із парою рипливих черевиків та цокотливим годинником утілювали для неї образ батька, знову прикипіла очима до материного обличчя, — не ворухнувшись, не мовивши ні слова.

Зате як тільки жінка розплющила очі й побачила дівчинку, та підбігла до неї і, ставши навшпиньки, щоб якомога глибше сховатися в її обіймах, пригорнулась до матері в пориві розпачливої і, як на її роки, надто палкої любові.

— О господи! — хапливо підводячись, мовив містер Домбі — Що за нерозважливі, гарячкові рухи! Мабуть, ліпше попрошу доктора Пепса, хай він виявить ласку і ще раз підніметься сюди. Гаразд, я пішов. Звичайно, нема потреби нагадувати, — додав він, спинившись біля канапи перед каміном, — щоб ви якнайревніше доглядали цього юного джентльмена, місіс…

— Блокіт, сер? — підказала, шкірячи зуби і виказуючи свої пристойні манери, змарніла нянька; навіть власне прізвище вона наважувалась вимовити не інакще, як тільки у формі делікатної підказки.

— …Цього юного джентльмена, місіс Блокіт.

— Аякже, сер. Я пригадую, коли народилася міс Флоренс…

— Ну-ну-ну! — сказав містер Домбі, нахиляючись над плетеною колискою і злегка суплячи брови. — З міс Флоренс усе гаразд, а тут ідеться про зовсім інше. Цей юний джентльмен має здійснити призначення долі. Призначення долі, хлопчику! — Скінчивши, мову, він підняв ручечку немовляти, поцілував її і, немов злякавшись, що такий вчинок уймає йому гідності, незграбно вийшов з кімнати.

Доктор Паркер Пепс, один із придворних лікарів, що тішився неабиякою славою, здобутою при допомозі у примноженні вельможних родин, походжав по вітальні, заклавши руки за спину і сповнюючи невимовним захватом домашнього лікаря, який за останні шість тижнів, розповідаючи, як він укупі з доктором Паркером Пепсом щохвилини чекає виклику, протуркав вуха усім своїм пацієнтам, знайомим і друзям.

— Ну, сер, — немов закалатавши билом, проказав доктор Паркер Пепс своїм глибоким, густим, щоправда, з огляду на обставини, трохи стишеним голосом, — гадаю, що ваш візит підбадьорив леді?

— Тобто стимулював? — несміливо примовився домашній лікар, водночас уклоняючись докторові: вибачте, мовляв, що і я вкинув слово, але воно тут до речі.

Це питання загнало містера Домбі в тісний кут. Він так мало думав про хвору, що навіть не спромігся відповісти. Тільки сказав, що почув би себе спокійніше, якби доктор Паркер Пепс зміг іще раз піднятися нагору.

— Гаразд, — погодився доктор. — Сер, тільки нам не слід таїти від вас, що її милість графиня… перепрошую, я плутаю імена… я хотів сказати, ваша мила дружина… вкрай знесилена. У неї зовсім відсутній тонус, чого ми воліли б не… не…

— Бачити, — втрутився домашній лікар, ще раз уклоняючись.

— Цілком слушно, — сказав доктор Паркер Пепс, — чого ми воліли б не бачити. Мені здається, що ввесь організм леді Кенкейбі… пробачте… я хотів сказати місіс Домбі… я плутаю прізвища моїх пацієнтів…

— Вельми численних пацієнтів, — пробурмотів домашній лікар — Тут хоч-не-хоч, а… було б дивно, якби навпаки… практика доктора Паркера Пепса у Вест-Енді…

— Дякую, — мовив доктор. — Цілком слушно. Коли я обстежував хвору, мені здалося, що її організм зазнав удару і врятувати її можуть лише великі, рішучі і…,

— Героїчні,— прошепотів домашній лікар.

— Цілком слушно, — потвердив доктор, — і героїчні зусилля. Містер Пілкінс як лікар, що незмінно наглядає за всією вашою родиною, — я певен, краще за нього цього ніхто не зробить.

— О, — пробелькотів домашній лікар, це ж похвала від самого сера Губерта Стенлі!

— Ваші слова — для мене велика честь, містере Пілкінс, — повів далі доктор Паркер Пепс, — як постійний лікар, чудово обізнаний з організмом хворої в нормальному стані (а в таких випадках це знання чимало важить і допомагає нам виробити певну думку), згоден зі мною. Він теж гадає, що хворій треба зробити героїчне зусилля і покластися на природу. А коли наша шановна графиня Домбі… перепрошую, місіс Домбі… не…

— Спроможеться, — докинув домашній лікар.

— Зробити потрібне зусилля, — завершив доктор Паркер Пепс, — тоді, боюся, на наш превеликий жаль, станеться криза

Після цих слів вони на хвилину опустили очі в землю, а потім, по знаку доктора Паркера Пепса, рушили нагору домашній лікар догідливо відчинив двері перед славетним колегою і, шанобливо вклонившись, пішов за ним услід.

Твердити, ніби від такої звістки містер Домбі — на свій, звичайно, кшталт — нітрохи не засмутився, було б просто несправедливістю. Не такий він був чоловік, щоб його можна було чимось злякати чи приголомшити, — але він ясно відчув, що якби його дружина рознедужалась і померла, то йому було б дуже шкода, він жалів би за нею не менше, ніж за якоюсь тарілкою, чи шафою, або іншим необхідним хатнім пожитком, за яким щиро шкодуєш, коли втратиш. Тільки, звичайно, це був би холодний, діловий, незворушний джентльменський жаль.

Однак містер Домбі про це розмірковував недовго на сходах почулося шамотіння спідниці, і в кімнату ввігналася дама, яка, радше, сягнула вже середнього віку, проте була вбрана як дівчина: найдужче це виказував туго затягнутий корсет.