Домбі і син - Діккенс Чарлз

Я не проти, щоб ви таким способом поліпшили добробут своєї родини. Наскільки я бачу, ви люди гідні. Тільки перш ніж ви ввійдете в мій дім в такій ролі, я мушу вам поставити кілька умов. Поки ви будете тут я хочу щоб вас звали, скажімо, як Річардс — прізвище цілком звичайне і пристойне Ви не заперечуєте, щоб вас називали Річардс? Мабуть, вам слід порадитись із чоловіком.

Та оскільки чоловік лише хихикав і шкірився, раз у раз витираючи рота правою долонею, місіс Тудл, надаремно двічі чи тричі штовхнувши його ліктем, чемно вклонилася й відповіла, що, може, якщо їй відбирають прізвище, то хай би це врахували в її платні.

— О, безперечно, — сказав містер Домбі,— я й збираюсь увести цей пункт у питання про платню. Тепер, Річардс, оскільки ви будете за мамку моєму осиротілому синові, я хочу, щоб ви раз і назавжди запам'ятали таке. Вам непогано платитимуть за виконання певних обов'язків, але я хочу, щоб ви у цей час бачились із вашою родиною якомога менше. А скінчаться обов'язки — скінчиться і платня, і між нами уриваються будь-які стосунки. Ви мене зрозуміли?

Тудл ніби вагалася. А сам Тудл, мабуть, і не втямив нічого.

— У вас є свої діти, — вів далі містер Домбі. — В нашу умову зовсім не входить, щоб ви серцем привертались до моєї дитини або щоб моя дитина прихилялась душею до вас. Такого мені не треба, навпаки. Коли ви поїдете звідси, ви повинні збагнути, що це був лише договір про купівлю і продаж, оренду і найми. Ви відкаснетеся: дитина перестане згадувати вас, а ви, будь ласка, забудете про дитину.

Місіс Тудл, ледь зашарівшись, відповіла, що вона, насмілюючись думати, знає своє місце.

— Сподіваюсь на це, Річардс, — сказав містер Домбі. — Я не маю сумніву, що ви його добре знаєте. Зрештою, це настільки ясно й очевидно, що інакше і бути не може. Луїзо, мила, домовся з Річардс про гроші, щоб вона могла мати їх завжди, коли і як їй завгодно. Містере — як там вас? — прошу на одне слово.

Перехоплений на порозі, коли він, услід за дружиною, намірявся вже вийти з кімнати. Тудл повернувсь і залишився віч-на-віч із містером Домбі. Був то дужий, плечистий і незграбний чоловік зі скуйовдженою чуприною і вайлуватою ходою. Одежа на ньому бахматилась, бакенбарди і волосся на голові, здавалося, почорніло, мабуть, од диму та вугільного пилу. Руки в нього були шорсткі та вузлуваті, чоло квадратне і темне, як дубрва кора. Він був цілковитою протилежністю містера Домбі — одного з тих гладенько поголених, гладенько підстрижених грошовитих джентльменів, що лиснять і хрустять, наче нові банкноти, а з часом жорсткішають і тверднуть під благодатним впливом золотих дощів.

— У вас, здається, є син? — сказав містер Домбі

— Четверо, сер. Чотири сини й одна донька Всі живі-здорові.

— І вам під силу годувати їх усіх?

— Мені тільки одне було б не під силу, сер.

— А саме?

Втратити їх, сер

— Ви вмієте читати? — спитав містер Домбі

— Та… Не дуже, сер

— А писати?

— Крейдою, сер?

— Чим-небудь узагалі.

— Та, якби приспіло, то міг би дещо надряпати крейдою, сер, — одповів Тудл, трохи подумавши.

— Вам, здається, тридцять два — тридцять три роки? — спитав містер Домбі.

— Здається, десь так, сер, — одповів Тудл, замислившись надовше.

— Чого ж ви тоді не вчитеся? — запитав містер Домбі.

— А я збираюся, сер. Хай-но один з моїх хлопців підросте і піде до школи, — він навчить мене всього.

— Так, — промовив містер Домбі, пильно, але не з більшою, ніж досі, прихильністю дивлячись на Тудла, що стояв, перебігаючи очима по кімнаті (власне, по стелі), і раз по раз витирав рота долонею. — Ви чули, що я казав вашій дружині?

— Поллі чула, — відповів Тудл, через плече показавши капелюхом на двері, вочевидь в усьому покладаючись на свою кращу половину. — Все буде гаразд.

— Коли ви в усьому, як видно, звіряєтесь на Поллі,— сказав містер Домбі, ошуканий у надії докладніше з'ясувати свої погляди її чоловікові як представникові сильної статі,— то мені, мабуть, нема сенсу розмовляти з вами.

— Ні найменшого, сер, — погодився Тудл. — Поллі чула. Вона не схибить.

— Не буду вас більше затримувати, — розчаровано протягнув містер Домбі.— Де ви працювали досі?

— Здебільша під землею, сер. Поки оженився. Відтоді я вже нагорі. Думаю податися на залізницю, коли там усе побудують.

Як остання соломина переломлює спину нав'юченому верблюдові, так і ці підземні вістки підкосили пригнічений дух містера Домбі. Він провів до дверей молочного батька свого сина, чим той дуже втішився, і, замкнувши їх, у розпачливій самотині заходив по кімнаті. Попри всю свою накрохмалено-непроникну гідність і витримку, він плакав ревними сльозами і раз по раз, із чулістю, що її нізащо не виявив би при свідках, повторював: "бідолашний хлопчик!"

Це була одна з найпритаманніших рис гордовитої вдачі містера Домбі: жаліючи сина, він жалів себе. Бідолашний не він — нещасний удівець, що з примусу доручає свого сина жінці темного селюка, який ціле життя гнув спину "здебільша під землею", але в його двері ніколи не стукалася смерть і до столу сідало щодня четверо синів, — ні, не він бідолашний, а хлопчик!

І, коли ці слова були у нього на устах, його раптом прошила думка, — а це свідчило, з якою силою всі його думки, страхи та сподівання поривалися до єдиного центру, — що та жінка постане перед великою спокусою. Її немовля теж хлопчик. А що, коли вона їх поміняє?

Щоправда, невдовзі він відкинув цю думку як щось романтичне й неймовірне, хоча, зрештою, і цілком можливе, але вона настирливо поверталась, і він уявляв, що відчуватиме, коли викриє підміну вже на старості. Чи зможе тоді людина, забувши віру, любов і звичку стількох років, зректись ошуканця і віддати своє серце чужому?

Він поволі заспокоївся, страхи помалу зникли, лишивши, проте, тінь непевності, і містер Домбі поклав собі потайки стежити за Річардс. Розваживши, він переконав себе, що її суспільне становище — обставина навіть сприятлива, бо тільки збільшує відстань між нею та його дитиною, і тому їхня розлука згодом буде легка і природна.

Тим часом місіс Чік і Річардс, за участю міс Токс, погодили та ратифікували умови договору, і Річардс урочисто, мов орден, дали маленького Домбі; своє ж немовля, покривши сльозами та цілунками, вона передала Джемаймі. Аби хоч трохи звеселити посмутнілу родину, дістали келихи для вина.

— Чи не вип'єте келишок, добродію? — спитала міс Токс, коли з'явився Тудл.

— Спасибі, мем, — подякував Тудл. — Коли вже так наполягаєте.

— Добродію, хіба ви не раді, що лишаєте свою милу дружиноньку в такому пригожому домі? — киваючи та підморгуючи, спитала його міс Токс.

— Ні, мем, — одказав Тудл. — Я хотів би, щоб вона була таки вдома.

Почувши це, Поллі заголосила і місіс Чік, боячись, що надмірна мамчина туга зашкодить маленькому Домбі ("ще молоко згіркне", — шепнула вона міс Токс), кинулась рятувати становище.

— Ваш малючок, Річардс, цвістиме коло Джемайми, як квітка, — вмовляла місіс Чік. — А щоб бути щасливою вам, треба лише зробити зусилля — ви ж бо знаєте, ми живемо в світі зусиль. — Річардс, з вас уже брали мірку для жалобної сукні?

— Бра-али, мем, — схлипнула Поллі.

— Вона вам буде дуже до лиця, побачите, — запевнила місіс Чік, — ця кравчиня мені вже не одну сукню пошила. І то з найкращих тканин!

— Боже мій! — скрикнула міс Токс. — Та вам буде в тій сукні так гарно, що й ваш чоловік вас не пізнає! Правда, добродію?

— Я, — хрипко відказав Тудл, — пізнав би її в усьому і всюди.

Тудл явно не давався на підкуп.

— Щодо вашого побуту, Річардс, — вела далі місіс Чік, — то тут геть усе до ваших послуг. Ви самі замовлятимете собі обід, і, я певна, якщо вам чогось заманеться, вам його зразу й принесуть, наче справжній леді.

— Навіть не сумнівайтеся, — з розумінням підхопила міс Токс. — А вже портеру — в необмеженій кількості! Правда, Луїзо?

— О, безперечно! — тим же тоном потвердила місіс Чік. — Тільки не слід налягати на овочі, моя любонько.

— І, мабуть, маринади, — додала міс Токс.

— Поза тим вона матиме волю в усьому, — жодних обмежень, моє серце.

— А потім, ви ж знаєте, як безмежно вона любить своє рідне, миленьке маля, і я певна, Луїзо, за цю любов ви аж ніяк не дорікатимете їй…

— О, ніколи! — ласкаво пообіцяла місіс Чік.

— Все ж, — закінчила міс Токс, — вона, звісно, повинна перейматись і своїм малим годованцем і вважати за щастя, що цей херувимчик, та ще й такий іменитий, черпає снагу з одного, спільного для всіх, простого джерела. Правда, Луїзо?

— Свята правда! — потвердила місіс Чік. — Ви бачите, любонько, — вона вже цілком спокійна і задоволена, і прощається з сестрою Джемаймою, з малятами й зі своїм добрим, чесним чоловіком з посмішкою на вустах і з радістю в серці. Чи не так, дорогенька?

— Авжеж! — скрикнула міс Токс. — Звичайно вона так і зробить!

Однак, попри ці побажання, бідолашна Поллі розпачливо обнімала всю родину по черзі і нарешті втекла, щоб не прощатись окремо з дітьми. Проте цей задум удався лише почасти, бо найменшенький хлопець, розгадавши її наміри, поповз услід за нею нагору, тоді як найстарший, якого на честь парової машини називали в родині Бойлером, — почав збіса гучно гупати черевиками, виявляючи своє горе, в чому його підтримала решта родичів.

Сила помаранч і дрібняків, жужмом утиснених у руки кожного з малих Тудлів, угамували перший напад їхнього відчаю, і всю родину похапцем відвезли додому в тій самій чималенькій кареті. Діти, за якими наглядала Джемайма, обліпили вікна і всипали всю дорогу помаранчами й дрібняками. А містер Тудл примостився на задку між коліс, бо їздити він звик саме так.

Розділ третій,

де містер Домбі показаний як людина і батько на чолі його відділу домашніх справ

Похорон небіжчиці відбувся за всіма правилами, — на превелику втіху власника похоронного бюро, а також усіх сусідів, що здебільшого дуже вибагливі до таких видовищ і відчувають особисту образу при щонайменшому відхиленні від обряду, — і численні члени господи містера Домбі вернулися кожен на своє відведене йому місце в системі домашнього побуту. Цей маленький світ забував своїх небіжчиків так само легко, як і великий за дверима будинку. І коли куховарка сказала, що покійна пані була вельми спокійної вдачі, а економка прорекла, що всіх така доля чекає, а дворецький промовив: "Хто б міг подумати?", а покоївка призналася, що й досі не може повірити в це, а лакей сказав, що це для нього взагалі як сон, — то всі вони вирішили, що тема вже вичерпана і що їхня жалоба теж уже дійшла краю.

Річардс, яка в ролі почесної полонянки поселилася нагорі, світанок її нового життя видавався холодним і сірим.