Домбі і син - Діккенс Чарлз

Успіхів, хлопче!

Він був такий вдоволений і з самої цитати, і з свого посилання на неї, що не міг стриматись, щоб не повторити її тихенько, і сказав, що сорок років поспіль не згадував цих слів.

— Але за мого життя не було такого, щоб я не міг згадати потрібних два-три слова, — додав він. — А все тому, що я не розкидаюся ними, як дехто.

Останнє зауваження, правдоподібно, викликало в нього думку, що краще б йому, як батькові юного Норваля, "громадити свої запаси". Так чи інакше, але він замовчав і не пустив ані пари з вуст, доки старий Сол не вийшов, щоб засвітити в крамниці. Тоді він повернувся до Уолтера й несподівано сказав:

— Гадаю, він міг би змайструвати дзигарі, якби захотів?

— Шо мене зовсім не здивувало б, капітане Катл, — одповів хлопець.

— І вони б ішли! — гукнув капітан Катл, креслячи своїм гачком у повітрі щось змієвидне. — Боже, як би ті дзигарі ішли!

На хвилинку чи дві він глибоко замислився, мовби уявляючи хід цього ідеального часоміра, і сидів, утопивши погляд в обличчі хлопця, наче воно було циферблатом.

— Та він же колодязь знань! — промовив нарешті капітан, обмахнувши своїм гачком весь інструментальний крам. — Подивися-но тільки, чого тут нема! Земля, повітря, вода — все тут! Скажіть лиш, куди вам треба. У небо на повітряній кулі? Прошу дуже. Під воду у водолазному дзвоні? Будь ласка. Хочете зважити на терезах Полярну зірку? Він і це вам зробить.

З цих слів легко було збагнути, що набір інструментів викликав у капітана Катла глибоку повагу і що його філософський розум не відрізняв, чи майже не відрізняв, винахідництва від торгівлі.

— Ах! — зітхнув він. — Добре, коли розумієшся на всьому цьому. Добре, проте, коли й не розумієшся. Важко сказати, що краще. Так приємно сидіти тут, знаючи, що тебе можуть зважити, виміряти, намагнітити, наелектризувати, поляризувати, — взагалі чортзна-що утнути з тобою, а ти і не втямиш, як це робилося.

Тільки чудова мадера разом з нагодою поширити та поглибити Уолтерів розум змогли настільки розв'язати язик капітанові, що він здобувся на цю довжелезну промову. Здавалося, він і сам дивувався, відкривши у цей несподіваний спосіб причини мовчазного захоплення, з яким він протягом десяти років обідав щонеділі в цій вітальні. Посмутнівши та споважнівши, він змовк і занурився в роздуми.

— Слухайте! — вигукнув з порога вітальні об'єкт його захоплення. — Перед вашим келишком грогу, Неде, ми ще мусимо спорожнити цю пляшку.

— Заждіть, — мовив Нед, наповняючи свій келих. — Дайте ще хлопцеві.

— Більше не хочу, дядечку.

— Ні, ні,— запротестував дядько Сол, — ще трішки. Вип'ємо за фірму, Неде, — Уолтерову фірму. Зрештою, ця фірма одного дня може стати його. Хто знає? Побрався ж сер Дік Уїттінгтон з дочкою свого хазяїна!

— Повертайся назад, Уїттінгтоне, лорде-мере Лондона, а коли ти постарієш, то бути тобі тут довіку, — вставив капітан. — Уол-ре, голубчику, заглянь у біблію.

— І хоч містер Домбі не має дочки… — почав дядько.

— Має, дядечку, має,— засміявся хлопець, зашарівшись.

— Хіба? — скрикнув старий. — А й справді, здається, має.

— Я добре знаю, що в нього є дочка, — мовив хлопець. — Про це якраз говорили сьогодні в конторі. А ще, дядечку й капітане Катле, — стишив голос Уолтер, — казали, що він не любить її, не помічає, що вона живе серед слуг, а він тільки й думає, що про сина, і хоч той син ще зовсім малий, але містер Домбі тепер частіше ніж завжди підбиває баланс і за рахунками дуже стежить, і бачили навіть, як він ходить по доках, оглядає свої кораблі, будівлі і всяке таке, — ніби радіє, що все те буде його і синова власність. Так казали. Чи правда воно, я, звичайно, не знаю.

— Бачите, він уже все про неї вивідав, — зауважив майстер корабельних інструментів.

— Не вигадуйте, дядю! — гукнув Уолтер, знову почервонівши і засміявшися дзвінко. — Я ж не можу не чути того, що мені кажуть!

— Боюся, Неде, що син нам трохи стане на заваді,— неиприпиняв своїх жартів старий.

— Навіть дуже, — сказав капітан.

— І все ж таки ми вип'ємо за нього, — вів далі Сол. — Хай живуть Домбі і Син!

— Оце добре, дядечку, — весело погодився хлопець. — Тільки раз ви вже згадали за дочку, та приплутали мене до неї, та сказали, буцім я все про неї вивідав, то я пропоную трохи змінити ваш тост. Отже, хай живуть Домбі, і Син, і Дочка!

Розділ п'ятий

ЗРОСТАННЯ Й ХРЕСТИНИ ПОЛЯ

Маленький Поль Домбі, анітрохи не страждаючи від того, що його кров змішувалася з кров'ю Тудлів, з дня на день міцнішав і вбивався в силу. Щодня міс Токс дедалі гарячіш пестила та голубила його, і містер Домбі так високо оцінив її відданість, що почав убачати в ній жінку неабиякої душевної краси, почування якої роблять їй честь і заслуговують на заохоту. У своїй прихильності він був настільки щедрий, що не лише вклонявся їй в особливий спосіб, а навіть загадував своїй сестрі щось таке, як: "Перекажи, прошу, своїй приятельці, Луїзо, що вона надзвичайно ласкава" або "скажи міс Токс, Луїзо, що я дуже їй зобов'язаний". Ці дрібні вияви прихильності справляли глибоке враження на леді, якій вони були адресовані.

Міс Токс часто запевняла місіс Чік, що "ніщо не в змозі послабити її інтерес до всього, що стосується розвитку цієї любої дитини", і хто б простежив за нею, той переконався б у цьому і без словесного підтвердження. Вона з невимовним задоволенням очолювала кожну безневинну трапезу юного спадкоємця, і то з таким виглядом, ніби й сама годувала його разом із Річардс. Вона з ентузіазмом брала участь у маленьких церемоніях — купання та одягання. Прийом ліків у дитячих дозах викликав у ній усі різновиди співчуття, на які тільки вона була здатна. А одного разу, коли сестра привела містера Домбі подивитись, як його сина вкладають спати, міс Токс у цю мить зі скромності сховалась у комірчині і, коли немовля в коротенькій полотняній сорочечці подерлось угору по сукні місіс Річардс, вона зайшлася таким захватом, що, забувши про своє інкогніто, не стрималася й вигукнула: "Хіба ж не красунчик, містере Домбі? Хіба не Купідон?" — і, збентежившись та зчервонівши, мало не зомліла за дверима комірчини.

— Луїзо, — сказав одного дня містер Домбі своїй сестрі, — мені здається, я повинен подарувати щось символічне твоїй приятельці з нагоди хрестин Поля. Вона так тепло ставиться до дитини від самого початку і водночас так добре усвідомлює своє становище (гарна прикмета, яку, на жаль, тепер дуже рідко подибуєш), що мені приємно було б одзначити це.

Хай не уйме це честі міс Токс, коли ми нагадаємо до речі, що в очах містера Домбі,— як і дечиїх інших, що час від часу прозрівають на світ, — лише ті досягли вершини мудрості, тобто усвідомлення свого власного становища в суспільстві, хто виказує гідну повагу до їхнього. Головну заслугу цих людей містер Домбі вбачав не так у тому, що вони знають собі ціну, як у тому, що вони знають ціну йому і схиляються перед ним.

— Полю, голубчику, — відповіла його сестра, — ти віддав міс Токс належне, як і годиться людині з твоїм проникливим розумом. Повір мені,— якщо є в англійській мові трійко слів, до яких вона ставиться з пошаною, майже з побожністю, то це — "Домбі і Син".

— Що ж, я вірю, — сказав містер Домбі.— Це робить честь міс Токс.

— Стосовно чогось символічного, голубчику Полю, — вела далі сестра, — можу сказати, що хоч що ти їй подаруєш, вона все прийме з подякою і захопленням, як реліквію. Але коли хочеш справді показати, як ти цінуєш приязнь міс Токс, то я знаю спосіб, який їй найбільше підлестить.

— Що ж то за спосіб? — спитав містер Домбі.

— Хрещені батьки, — пояснила місіс Чік, — з погляду зв'язків і впливу відіграють неабияку роль.

— Не знаю, чому це має бути потрібне моєму синові, — холодно сказав містер Домбі.

— Цілком правильно, любий Полю, цілком правильно, — із запалом погодилася місіс Чік, прикриваючи ним раптовість свого відступу. — Ти тільки так і міг сказати. Нічого іншого я й не сподівалася почути від тебе. Я знаю твої погляди. Але, — тут місіс Чік знову завагалася, не знаючи на яку ступити, — але, може, саме тому ти й не будеш заперечувати, щоб міс Токс була хрещеною матір'ю нашого любого маляти, — чимсь у роді повірниці чи заступниці замість іншої особи. Годі й казати, Полю, яка то буде для неї честь і шана.

— Луїзо, — мовив, подумавши містер Домбі, — а чи не означатиме це, що…

— Звичайно, не означатиме! — скрикнула місіс Чік, кваплячись запобігти відмові. — Мені таке і на думку не спливало.

Містер Домбі кинув на неї нетерплячий погляд.

— Не розхвильовуй мене, голубчику Полю, — сказала сестра, — бо мені це шкодить. Я не залізна. І досі отямитись не можу, відколи бідолашної Фанні не стало.

Містер Домбі зиркнув на хусточку, яку його сестра піднесла до очей, і повторив:

— Чи не означатиме це, кажу я…

— А я кажу, що мені таке й на думку не спадало, — пробурмотіла місіс Чік.

— Бога ради, Луїзо! — промовив містер Домбі.

— Ні, голубчику Полю, — з повною сліз гідністю запротестувала вона. — Дозволь же й мені сказати слово. Я не така мудра, як ти, і не така розважлива, і не така красномовна. І я це чудово розумію. Тим гірше для мене. Але якби то були мої останні в житті слова, — а ми з тобою, Полю, по смерті бідолашної Фанні вже знаємо, що таке останні в житті слова, — я все одно сказала б, що на думку мені таке і не спадало: Більше того, — додала місіс Чік із зрослою гідністю, немов приберігала на кінець найсильніший аргумент, — мені б таке ніколи на думку не спало.

Містер Домбі відійшов до вікна й повернувся назад.

— Це нічого не означатиме, Луїзо, — сказав він (місіс Чік уперто стояла на своєму і повторила: "Звичайно, що ні", та брат не звернув на неї уваги), — але є багато осіб, котрі мають більше підстав розраховувати на мене, ніж міс Токс, — якщо б я мав зважати на їхні розрахунки. Але я не збираюся. Прийде час, і ми з Полем самі зможемо — інакше кажучи, наша фірма зможе твердо стояти на ногах і вистояти, і постояти за себе сама, без таких допоміжних заходів. Підтримка з боку сторонніх осіб, яку люди, звичайно, хочуть забезпечити своїм дітям… я можу дозволити собі нехтувати нею. Гадаю, я вище цього. Хай би лиш Поль щасливо прожив свої дитячі літа, і я побачив, що він готовий уже для приділеної йому життєвої кар'єри, — я буду цілком задоволений.