Домбі і син - Діккенс Чарлз

Леле! як спокійно вони там лежали, який же був кволий той віддих, що не міг сколихнути їх!

А мати, міцно обхопивши руками тоненьку жердину — свою доньку, — пустилася в темне, невідоме море, що котить вали круг цілого світу.

Розділ другий,

де вчасно вживають заходів, щоб запобігти біді, яка часом трапляється і в найкраще влаштованій родині

— Довіку буду тішитись, що я, — сказала місіс Чік, — навіть гадки не мавши, яке нас горе чекає, все простила бідолашній Фанні. Далебі, мене мов надихнуло щось. Хай там що, а це мені завжди буде розрадою.

Місіс Чік виголосила цю зворушливу репліку у вітальні, прийшовши з горішньої кімнати, де вона перевіряла роботу кравчинь, що шили жалобні убрання для родини. Репліка призначалася містерові Чіку огрядному й лисому широковидому джентльменові, який, незмінно тримаючи руки в кишенях, мав звичку висвистувати та мугикати пісеньки і який тепер, усвідомлюючи недоречність таких звуків у домі жалоби, ледь угамував цю схильність.

— Не побивайся так, Лу, — сказав містер Чік, — бо в тебе, я бачу, знову почнуться спазми. Як ото тра-лю-ля! Господи, я ж забув! Сьогодні ми тут, а завтра вже нас немає.

Місіс Чік обмежилась докірливим поглядом і знову почала сукати перервану нитку розмови.

— Я сподіваюсь, — мовила вона, — я майже певна, що це лихо, від якого крається серце, буде нам усім пересторогою ми повинні навчитись збирати силу і робити зусилля, як тільки виникає потреба. Своя мораль є в усьому, її треба лише побачити. Якщо ми не скористаємось цією, це буде наша провина.

Всі мовчали, і ту важку тишу вкрай недоречними словами порушив містер Чік: "Жив собі швець" Але нараз схаменувся і, збентежившись, потвердив, що, безперечно, ми самі будемо винні, якщо ця сумна подія не стане для нас наукою.

— Містере Чік, я гадаю, — помовчавши, озвалася його половина, — що наука була б ще більшою, якби ви для початку забули свої пусті триньки-бриньки, тру-ля-ля і гав-гав! (Все це звичайно, містер Чік устиг тихенько промугикати, а місіс Чік із нищівним презирством повторила вголос).

— Моя люба, це просто звичка, — перепросив містер Чік

— Ще б пак! Звичка! — відказала дружина — Якщо ти розумне створіння, не вдавайся до таких кумедних виправдань! Звичка! А що, коли б я завела, як ви кажете, звичку ходити по стелі, мов муха? Оце б уже язиками ляскали!

Така звичка, мабуть, і справді увела б у неславу, тож пан Чік не зважився суперечити.

— А як там немовля, Лу? — спитав він, аби змінити тему розмови.

— Про яке немовля ти говориш? — запитала й собі пані Чік. — Коли б я сказала, яка сила немовлят від самого ранку пройшла через мої руки в отій їдальні внизу, то ніхто розумний не повірив би.

— Сила немовлят! — повторив містер Чік, перелякано роззираючись.

— Та, мабуть, усі б утямили, що, коли немає бідолашної Фанні, то дитині конче потрібна мамка, — пояснила пані Чік.

— А! Ох… — протяг містер Чік. — Тра-ля… отаке-то життя, хотів я сказати. Сподіваюся, люба, ти її підібрала?

— Аж ніяк, — відповіла місіс Чік. — І, як я бачу, навряд чи зможу. Дитина ж тим часом, звичайно..

— …Може піти під усі чорти, — глибокодумно зауважив містер Чік. — Це ти правду кажеш.

Побачивши, як розгнівалась дружина вже на саму думку про те, що один із Домбі може піти під усі чорти, містер Чік вирішив спокутувати свою провину блискучою ідеєю:

— Хіба поки не можна зарадити лихові чайником?

Якби містер Чік і прагнув чимшвидше припинити розмову, він не добрав би дієвішого способу. Місіс Чік подивилась на нього жалісливо-презирливим поглядом і, не зронивши ні слова, велично відступила до вікна, де, зацікавившись шумом коліс, почала виглядати крізь жалюзі. Містер Чік, бачачи, що доля цим разом обернулася проти нього, мовчки вийшов з кімнати. Таке, правда, траплялося з ним не завжди. Часто перемога бувала на його боці, і тоді він квитався з Луїзою сповна. Загалом, їх ніби навмисне підібрали, і в своїх подружніх пересварах вони нічим не поступались одне одному. Закладатися, хто ж вийде переможцем, майже завжди було марною річчю. Часто, коли містер Чік, здавалось уже, програв, він раптом перехоплював карти суперниці і ними розбивав її вщент. Та часом такого лукавого фортеля викидала й пані Чік, отож годі було передбачити, чим скінчиться їхній жвавий двобій.

На колесах, про які допіру писалося, приїхала міс Токс і, насилу переводячи дух, забігла в кімнату.

— Луїзонько, ще нікого не взяли? — спитала вона

— Ні, моя ластівко, — відповіла місіс Чік.

— Тоді, Луїзонько, — сказала міс Токс, — я вірю і надіюся… та заждіть хвилиночку, я зараз їх приведу.

І прожогом, як і піднімалась, збігши сходами вниз, міс Токс вивела з чималої карети цілий гурт люду і повернулася нагору з цілим почтом. В ньому були молода, пухкотіла, червонощока, повна здоров'я жінка з обличчям, мов яблуко, і з немовлям на руках; ще одна жінка, молодша, не така пухкотіла, але теж із обличчям, мов яблуко, і з двома пухкенькими яблуковидими дітьми, яких вона вела за руку; пухкий хлопець із таким же обличчям, що йшов сам; і, нарешті, пухкий і теж яблуковидий чоловік, що ніс на руках ще одного пухкенького, з личком, мов яблуко, хлопчика. Поставивши його на підлогу чоловік хрипким шепотом порадив йому "триматися брата Джонні".

— Луїзо, серденько, — почала міс Токс, — знаючи ваш клопіт і прагнучи хоч трохи полегшити його, я подалася в засноване королевою Шарлоттою Товариство допомоги одруженим жінкам — ви про нього забули, — й спитала, чи не могли б вони когось порадити. Ні, сказали мені, вони нікого не знають. Коли я це почула, то, запевняю вас, мало не зомліла з розпачу. Але, на щастя, одна з тих одружених жінок чула те все й нагадала начальниці про жіночку, яка пішла вже додому і, здавалося їй, цілком відповідала вашим вимогам. Як тільки я почула, — а начальниця теж потвердила, — що про неї найліпші відгуки і її вдача бездоганна, — я відразу взяла адресу, моє серденько, і знову рушила в дорогу.

— О моя дорога, які ж ви ласкаві, — вихопилось у Луїзи.

— Пусте, — заперечила міс Токс, — не хваліть мене Прибувши до їхнього дому (любонько, це найохайніший дім у світі, там можна обідати на підлозі!), я застала всю родину за столом, і, відчувши, що всі мої слова для вас і для містера Домбі будуть не такі переконливі, як зустріч з ними, я привела їх сюди, цей добродій, — міс Токс тицьнула пальцем на яблуковидого чоловіка, — батько родини. Сер, якщо ваша ласка, виступіть трохи наперед.

Яблуковидий чоловік слухняно виконав це прохання і шкірячись та хихикаючи, став попереду.

— А це — його дружина, — кивнула міс Токс на молоду жінку, з немовлям. — Як життя, Поллі?

— Дуже добре, красно дякую, мем, — озвалася Поллі.

Ловким манером міс Токс обернула розпити на розмову з давньою знайомою, яку не бачила, може, тижнів зо два.

— Рада це чути, — сказала міс Токс. — Друга жіночка — це її незаміжня сестра, що живе в них і доглядає за дітьми. її звати Джемайма. Як справи, Джемаймо?

— Дуже добре, красно дякую, мем, — одповіла Джемайма.

— Дуже рада це чути, — правила міс Токс. — Сподіваюсь, так буде й надалі. П'ятеро дітей. Наймолодшому півтора місяця. Гарненький хлопчик з пухирцем на носі — найстарший. Пухирець, я сподіваюсь, — очі міс Токс перебігли по всій родині,— не вроджений, а набутий?

Яблуковидий чоловік щось прохрипів, і ті звуки можна було витлумачити як "праска".

— Вибачте, сер, — перепросила міс Токс, — ви сказали?..

— Праска, — повторив він.

— А, так-так! — мовила міс Токс. — Атож, я забула. Матері не було, а малий захотів понюхати гарячу праску. Правильно, сер. Коли ми вже під'їздили сюди, ви люб'язно збиралися сказати, що ви за фахом…

— Топильник, — прорипів чоловік.

— Потопельник! — жахнулася міс Токс.

— Топильник, — прорипів чоловік. — На паровій машині.

— А-а! так-так! — протягло мовила міс Токс, замислено подивившись на нього, вочевидь, і далі не розуміючи, що саме він мав на увазі.

— І це вам подобається, сер?

— Що, мем? — не зрозумів чоловік.

— Та оте ж, — пояснила міс Токс, — ваше ремесло.

— О, ще й як, мем. Попіл, бува, набивається сюди, — він показав на груди, — то й хрипиш, як ото зараз. Це ж від попелу, мем, а не тому, що я сварливий.

Ця відповідь так мало напоумила міс Токс, що вона вже не знала, про що говорити далі. Виручила її місіс Чік, що заходилась докладно розпитувати Поллі, її дітей, вивчати шлюбне свідоцтво, рекомендації й таке інше. А що Поллі після цієї розправи годі було щось закинути, місіс Чік поспішила до брата, прихопивши як доказ і потвердження двох найрожевіших Тудленят. Прізвище-бо яблуковидої родини було Тудл.

По смерті дружини містер Домбі весь час сидів у своїх покоях, заглибившись у думки про юність, виховання та призначення свого новонародженого сина. Щось давило на його холодне серце, — якийсь тягар, холодніший і важчий, ніж звичайно: в ньому скорботним гнівом ворушився жаль радше не за своєю, а за синовою втратою. Те, що життю і майбутньому, на які він покладав стільки надій, уже від самого початку загрожує брак такої мізерної дрібниці, що фірма "Домбі і Син" залежить од якоїсь там мамки, здавалося йому нестерпним приниженням. Пихатий і самолюбний, він з гіркотою в душі думав про те, що з першого ж кроку до здійснення своїх найзаповітніших мрій він мусить дивитися в руки найманій служебці, яка на деякий час стане для дитини тим, чим, завдяки йому ж, мала бути його дружина, і тому відмова кожній новій кандидатці потайки тішила його. Проте прийшов час, коли вже не можна було вагатись між цими двома почуваннями. Надто тепер, коли в Поллі Тудл, яку йому, заодно сиплячи похвали невтомній приязні міс Токс, розписала сестра, не знайшлося жодної вади.

— Що ж, діти наче й справді здорові, — промовив міс тер Домбі. — Але подумайте лишень колись вони можуть сказати, ніби Поль їхній родич! Забери їх, Луїзо, і покажи мені жінку та її чоловіка.

Місіс Чік відвела двійко пухкеньких Тудлів і незабаром повернулася з парою кремезніших, яких хотів бачити брат.

— Ось що, шановна, — почав містер Домбі, повертаючись у кріслі так, ніби був суцільною брилою, а не людиною з руками і ногами. — Я знаю, що ви бідні і хочете заробити гроші, годуючи немовля, мого сина, який так невчасно опинився без матері, котрої вже ніхто не заступить.