Домбі і син - Діккенс Чарлз

Є, власне, лиш одна переміна, містере Домбі, — зауважила, кокетливо зітхнувши, місіс Ск'ютон, — якої я завжди прагнула, та, боюся, ніколи не матиму. Люди цього не дадуть. Самотність і роздуми — ось що було б для мене тим… як його…

— Якщо ви хочете сказати "раєм", мамо, то так і кажіть, щоб вас могли зрозуміти, — озвалася молодша леді.

— Едіт, голубонько, ти ж знаєш, що в отих осоружних назвах я цілком залежу від тебе, — відповіла місіс Ск'ютон. — Запевняю вас, містере Домбі, природа призначила мене на аркадську пастушку. А доля кинула між люди. Корови — ось моя пристрасть. Я завжди мріяла жити самотою десь на швейцарській фермі, жити виключно серед корів і… китайської порцеляни.

На це химерне зіставлення різних речей, що одразу приводило на гадку славнозвісного слона, який заблукав до посудної крамниці, містер Домбі відреагував цілком — серйозно і висловив думку, що природа, безперечно вельми поважна інституція.

— Чого мені завжди бракувало, це серця, — тягла далі місіс Ск'ютон, пощипуючи свою зморшкувату шию. То була достеменна правда, хоч леді вкладала в цю фразу зовсім інший зміст. — Завжди бракувало щирості, довір'я, невимушеності, душевної свободи. Адже всі ми страх, які штучні.

Так воно й було.

— Одне слово, мені завжди бракувало природи, — підсумувала місіс Ск'ютон. — Яка розкіш, якби скрізь була природа!

— Природа вимагає, щоб ми рушали, якщо ви готові, мамо, — сказала молодша леді, закопиливши свою гарненьку губку. По цім натяку недокрівний паж, що мовчки оглядав товариство по той бік крісла, раптом зник за ним, немов у землю запав.

— Зажди, Візерсе! — мовила місіс Ск'ютон, бо крісло вже рушило з місця, — мовила з тою ж млявою гідністю, з якою в старі часи звикла звертатись до свого фурмана, що носив перуку, шовкові панчохи й букетик у петельці. — Де ви спинилися, огидне чудовисько?

Майор спинився в Королівському готелі разом зі своїм другом Домбі.

— Можете завітати до нас першого-ліпшого вечора, коли хочете, — прошамкала місіс Ск'ютон. — Якщо містер Домбі вшанує нас, будемо дуже раді. Рушай, Візерсе!

Майор знову притис свої сині губи до пальців, що вишукано, як у Клеопатри, лежали на бильцях крісла, а містер Домбі вклонився. Старша леді обдарувала обох надзвичайно люб'язною посмішкою й дівочим помахом руки, а молодша ледь-ледь нахилила голову — не більше, ніж приписував звичайний етикет.

Ця картина — мати зі зморщеним, вкритим різнобарвними плямами обличчям (висвітлене сонцем, воно справляло таке нужденне й прикре враження, що краще б воно було зовсім безбарвне) і гордовита красуня дочка, струнка та граційна в поставі, — так яскраво стояла у них перед очима, що нараз і майорові, і містерові Домбі мимоволі закортіло глянути дамам услід, й обидва озирнулися одночасно. Паж, немов упавши на власну тінь, пер крісло під гору повільно, мов таран; над ним, точнісінько там, де й раніше, погойдувався Клеопатрин капелюшок, а красуня, ліниво міряючи крок трохи попереду, всією хвоєю елегантною постаттю — від голови і до ніг — виказувала ту ж цілковиту байдужість до всього і всіх на світі.

— Знаєте що, сер? — сказав майор, коли вони рушили далі. — Якби Джо Бегсток був трохи молодший, він обрав би на місіс Бегсток тільки цю жінку. Хай йому біс, сер, це — розкішна жінка!

— Ви про дочку говорите? — спитав містер Домбі.

— Та чи Джой Б. колода, Домбі, щоб говорити таке про матір? — і собі спитав майор.

— Ви ж залицялися до матері, — зауважив містер Домбі.

— Бознаколишнє полум'я, сер, — гигикнув майор Бегсток. — Збіса давнє. Я просто підлещую їй.

— По-моєму, це вельми добропристойна дама, — сказав містер Домбі.

— Добропристойна, сер! — спинився майор, уп'явши очі в свого супутника. — Вельмишановна місіс Ск'ютон — сестра покійного лорда Фінікса й тітка теперішнього! Родина не заможня, по суті, бідна; сама вона живе з невеличкої ренти. Але, коли йдеться про рід, сер! — Майор красномовно змахнув ціпком і в розпачі знову пустився з місця, неспроможний висловити, до чого воно йдеться.

— Ви, як я чув, називали дочку місіс Гренджер? — по короткій мовчанці сказав містер Домбі.

— Едіт Ск'ютон, сер, — відповів майор, знову спинившись і виписавши ціпком на землі якусь закарлючку, що мала образно представити цю даму, — Едіт Ск'ютон, сер, у вісімнадцять літ побралася з Гренджером з нашого полку, — його майор представив іншою закарлючкою. — Гренджер, сер, — сказав майор, тицяючи палицею у другий з символічних портретів, — був у нас полковником: збіса вродливий хлопець і мав тоді сорок один рік, сер. Він помер за рік по одруженні, сер. — Майор кілька разів обвів юбраз покійного Гренджера і, завдавши ціпка на плече, пішов далі.

— А як давно це було? — спитав містер Домбі, роблячи нову зупинку.

— Едіт Гренджер, сер, — майор примружив одне око, схилив голову набік, переклав ціпок у ліву руку, а правою поправив собі жабо, — Едіт Гренджер зараз нема ще й тридцяти. Під усі чорти, сер! — вигукнув майор, знову примостивши ціпка на плече і рушивши з місця — Це незрівнянна жінка!

— А діти в них були? — поцікавився містер Домбі.

— Так, сер, — одповів майор. — Був хлопчик.

Містер Домбі опустив очі долу, і по обличчю його майнула тінь.

— Утопився, — закінчив майор, — коли йому було чотири чи п'ять років.

— Правда? — містер Домбі підняв голову.

— Так, утопився. Човен, куди його з дурного розуму посадовила нянька, перекинувся, — пояснив майор. — Ось така історія. Едіт Гренджер ще й досі Едіт Гренджер, але якби старий Джой Б. був трохи молодший і трохи заможніший, сер, то цей невмирущий зразок краси називався би місіс Бегсток.

Майор розправив плечі, надув щоки і зайшовся могутнішим, ніж звичайно, сміхом перегодованого Мефістофеля.

— За умови, що леді не заперечувала б проти цього? — холодно зауважив містер Домбі.

— Хай йому біс, сер, — відказав майор. — Рід Бегстоків не звик до таких перепон. Хоч, правду сказавши, Едіт Гренджер могла одружитися вже разів двадцять, якби не гонор, сер, — гонор!

По містерові Домбі не було видно, що він уважає це вадою.

— Зрештою, це дуже добра прикмета, — сказав майор. — їй-богу, неабияка прикмета! Домбі! Ви й самі гоноровитий чоловік і ваш друг, старий Джо, шанує вас за це, сер.

Віддавши хвалу вдачі свого спільника, до чого його вочевидь спонукали обставини й сам хід їхньої розмови, майор змінив тему й перейшов до оповідань про розкішних і чарівних жінок, що нестямно його кохали.

Через день містер Домбі й майор зустрілися з вельмишановною місіс Ск'ютон та її дочкою в павільйоні мінеральних вод; ще через день здибалися з ними майже на тому-таки місці, що й першого разу. Після кількох таких зустрічей звичайна ввічливість вимагала, щоб майор, як добрий знайомий, склав дамам вечірній візит. До цього містер Домбі аж ніяк не збирався когось відвідувати, але, коли майор сповістив про свій намір, сказав, що з утіхою стане йому товаришем. Тоді майор ще до обіду одрядив тубільця переказати дамам вітання від нього і від містера Домбі й повідомити, що коли леді будуть удома самі, вони матимуть за честь відвідати їх того ж таки вечора. У відповідь на це послання тубілець приніс дуже маленьку, але вельми напахчену записочку, адресовану вельмишановною місіс Ск'ютон майорові Бегстоку, де стояло таке: "Ви осоружний ведмідь, і мені зовсім не хочеться дарувати вам прощення, але якщо будете чемним (останнє підкреслено), то приходьте. Вітання (Едіт приєднується) містерові Домбі".

Вельмишановна місіс Ск'ютон і дочка її, місіс Гренджер, посідали в Лімінгтоні доволі пристойне й доволі дороге помешкання, проте досить обмежене щодо простору і вигод, так що, коли вельмишановна місіс Ск'ютон лежала в ліжку, то ноги її впиралися у вікно, а голова в камін, а покоївці вельмишановної місіс Ск'ютон був відведений за вітальнею прикомірок таких малих розмірів, що, аби не показувати все, що в ньому було, бідолашна мусила заслизати в двері і вислизати з них зграбно, як змія. Недокрілий паж Візерс спав на горищі сусідньої молочарні, а крісло на колесах, що правило за камінь цьому юному Сізіфові, перебувало ніч під повіткою. Ранком на ньому знаходили свіжі яйця, бо хазяйські кури, які ночували на поламанім візку під тою ж таки повіткою, очевидно вважали, що крісло тут росте і є якимсь незвичайним деревом.

Містер Домбі з майором застали місіс Ск'ютон серед подушок уліозі Клеопатри, в легкому, як повітря, убранні, — тільки, звичайно, їй було далеко до Шекспірової Клеопатри, якої літа не старять. Ще на сходах вони почули звуки арфи, але як тільки доповіли про їхній прихід, музика увірвалася, а біля інструмента стояла Едіт — ще вродливіша, ще зарозуміліша, ніж завжди. Дивна була краса цієї жінки, — здавалось, вона буяла сама по собі — не лише без її допомоги, а навіть наперекір її бажанню. Едіт знала, що вона вродлива, — інакше й бути не могло, — але трималася так, наче гордувала і власною красою.

Чи вона вважала пустими ті чари, які могли породити тільки дальше, для неї безвартісне, захоплення, чи сподівалася, нехтуючи ними, додати їм ваги у залицяльників, — ті, хто цінував їх над усе, рідко над цим замислювались…

— Сподіваюся, місіс Гренджер, — сказав, підходячи до неї, містер Домбі, — ви не через нас перестали грати?

— Через вас? О, ні!

— Чому ж тоді ти не граєш, люба Едіт? — спитала Клеопатра.

— Бо так мені захотілося: почала і перестала.

Цілковита байдужість, з якою це було сказано, — байдужість, що походила не від лінощів або нечулості, бо це була підкреслена гордовита байдужість, — стала ще виразніша, коли Едіт недбало провела пальцями но струнах і відійшла від інструмента.

— Чи знаєте, містере Домбі, — граючись віялом, меланхолійно мовила мати, — що ми з моєю любою Едіт інколи майже зовсім розбігаємось у…

— Чи так уже й зовсім, мамо?

— О, ні, ні; не абсолютно, моя голубонько. Боже борони, — я б цього не пережила! — відповіла мати і виказала намір поплескати дочку віялом по щоці, але Едіт ухилилась. — …у поглядах на оті холодні умовності, що їх додержують навіть у дрібницях? І чому ми не можемо бути природніші? Боже милий, маючи в душі стільки прекрасних поривань, стільки почуття і трепету, чому ми такі неприродні?

Містер Домбі зауважив, що все це свята правда, свята правда.

— Я думаю, ми могли би бути природніші, якби спробували, — висловила гадку місіс Ск'ютон.

Містер Домбі визнав це за можливе.

— Дідька лисого, мем! — вигукнув майор. — Це нам не вдасться.