Домбі і син - Діккенс Чарлз
Він на колії,— відповіла Поллі.
Блудному Робові при цій звістці явно відлягло від серця, хоча всі його розумові й фізичні здібності й досі перебували під владою його патрона: він так само не зводив з нього очей і лише вряди-годи кидав крадькома жалібний погляд на матір.
— Тоді я вам розкажу, — мовив містер Турбот, — хто я такий, як стрівся із вашим хлопцем і що хочу зробити для нього.
І містер Турбот розказав, тільки по-своєму. Розповів, як спершу хотів накликати різні страхіття на голову зухвалого хлопця за те, що він вештався коло контори Домбі й Сина; як потім роздумався, взявши до уваги його молоді літа, його каяття та його родину; як боявся, чи не зробить він нерозважного кроку, беручись помагати хлопцеві, і чи цей крок не викличе осуду людей розважних; але він робить його з власної волі і сам відповідатиме за наслідки; а що стосується колишніх зв'язків між матір'ю хлопця й родиною містера Домбі, то вони тут ніякої ролі не грають, і містер Домбі тут ніякої ролі не грає — єдина й головна роль в усій цій справі, від початку й до кінця належить лише йому — містеру Турботу. Склавши собі чимало похвал за свою доброту і прийнявши не меншу їх кількість від усіх присутніх членів родини, містер Турбот не прямо, та все ж доволі прозоро зазначив, що він довіку заслужив собі на безоглядну Робову відданість і самопосвяту як найскромнішу данину шани, котра йому належить. Самого Роба ця велика істина так уразила, що він, не відриваючи від свого патрона очей, з яких покотилися рясні сльози, гаряче закивав головою і кивав доти, доки його лискуча голова не почала, здавалось, відокремлюватися від тулуба, як то вже з нею було, під руками того ж патрона, сьогодні вранці.
Поллі, що одне небо знає скільки ночей не спала, побиваючись за своїм безпутним первістком, тижнями не бачачи його, ладна була впасти навколішки перед містером Турботом, перед добрим ангелом — незважаючи на його зуби. Та що містер Турбот уже зібрався відходити, то вона лиш обсипала його словами подяки, — своїми материнськими молитвами та благословеннями, — подяки такої щедрої (бо оплаченої серцем), надто для містера Турбота, що, коли б він і сподобився відплатити за ці щедроти усім, чим міг, то все одно залишився б у виграші.
Поки цей джентльмен пробирався в юрбі дітлахів до дверей, Роб кинувся до матері й покаянно обняв її разом із немовлям.
— Я тепер так старатимусь, мамо! — запевнив він. — Їй-богу, старатимусь!
— Старайся, мій хлопчику! Я знаю, ти будеш старатися — ради нас усіх, ради себе самого! — плакала Поллі, цілуючи його. — Але ж ти ще вернешся поговорити зі мною, — проведеш джентльмена і вернешся?
— Не знаю, мамо, — завагався Роб, потупивши очі. — А батько… коли він має прийти?
— Не раніш як о другій ночі.
— То я вернуся, мамо! — вигукнув Роб і, оточений радісним криком братів та сестер, що так привітали його обіцянку, кинувся навздогін містеру Турботу.
— Що, в тебе лютий батько? — спитав містер Турбот, котрий чув цю розмову.
— Ні, сер, — здивовано відповів Роб. — Кращого, добрішого батька нема в світі.
— То чого ж ти не хочеш з ним бачитись?
— Між батьком і матір'ю — велика різниця, сер, — подумавши, сказав хлопець. — Він навряд чи повірить, що я виправлюсь, — хоч дуже хотів би, я знаю. А мати… Моя мама, принаймні, завжди вірить в усе хороше, сер, благослови її бог.
Містер Турбот розтулив було рот, але не сказав нічого, доки не сів на коня й не одпустив чоловіка, що за ним дивився. Тільки тоді, пильно глянувши зверху вниз в уважне хлопцеве обличчя, він сказав:
— Завтра зранку прийдеш до мене. Тобі покажуть, де живе той старий джентльмен, — той старий джентльмен, котрий був сьогодні у мене, і до котрого, як було сказано, ти ідеш на службу.
— Так, сер, — відповів Роб.
— Цей старий джентльмен мене дуже цікавить, і, служачи йому, ти, хлопче, служитимеш мені. Зрозумів? Гаразд, — урвав він, помітивши, як проясніло кругле обличчя Роба. — Бачу, що зрозумів. Я хочу знати все про того джентльмена: як він живе, що робить день у день (бо маю намір чимось йому прислужитися), а надто, хто його відвідує. Розумієш?
Роб твердо кивнув головою й знову сказав:
— Так, сер.
— Я хотів би дізнатись, що він має друзів, які піклуються про нього і не цураються його, — бо він, бідолаха, тепер дуже самотній, — які люблять його та його небожа, що виїхав за кордон. Зокрема, його повинна відвідувати одна дуже молоденька леді. Вона цікавить мене найбільше.
— Я буду глядіти, сер, — сказав хлопець.
— І гляди, — застеріг патрон, майже впритул нахиливши своє оскалене обличчя до обличчя хлопця, й ударив його по плечі пужалном, — гляди, щоб ні з ким опріч мене не балакав про мої справи!
— Ні з ким на світі, сер, — запевнив Роб, крутнувши головою.
— Ні там, — містер Турбот вказав на будинок, звідки вони щойно вийшли, — ні деінде. Побачу, яка твоя щирість та вдяка. Влаштую тобі пробу!
Що він і зробив, блиснувши зубами й не то погрозливо, не то обнадійливо скинувши головою, по чому відвернувся від Роба і його очей, що були до нього мов цвяхами прикуті — так, ніби він вчарував хлопця, оволодівши його душею і тілом, — і жваво рушив з місця. Але, спостерігши невдовзі, що його вірний джура, з тією самою пов'язкою і на велику втіху строкатій юрбі глядачів, знов виказує свою готовність бути напохваті, містер Турбот стримав коня і наказав хлопцеві забиратися геть. А щоб забезпечити виконання свого наказу, обернувся і стежив, як той іде геть. Цікаво, що навіть за цих обставин Роб ніяк не міг остаточно відірвати очі від свого патрона, а все оглядався й оглядався, наражаючись на цілий шквал штовханів та ударів з боку інших перехожих, чого, у полоні єдиної і всеохопної думки, не відчував цілковито.
Далі містер Турбот-управитель поїхав уже ступою, з виглядом людини, що успішно закінчила всі свої денні справи і викинула їх з голови. Самовдоволений і лагідний без меж, їхав собі по місту і мугикав дорогою якусь пісеньку. Здавалося, він муркотів — таке велике було його задоволення.
І справді, містерові Турботу мріялось, що він лежить на килимку просто каміна. Лежить, звившися клубочком у декого в ногах, готовий, залежно від обставин чи власного гумору, плигнути, чи вгризти, чи дряпнути, чи торкнутися оксамитною лапкою. Чи не бачив він і клітки з пташкою, що мала стати йому за здобич?
"Одна молоденька леді! — думав, виспівуючи, містер Турбот-управитель. — Ах, коли я бачив її востаннє, вона була ще дитина. Кароока, чорнява, скільки пригадую, з милим, дуже милим личком. Навіть гарненька, можна сказати".
Ще лагідніший і самовдоволеніший їхав собі містер Турбот, все дужче мугикаючи, свою пісеньку, аж зуби підклацували, і нарешті звернув у тіняву вулицю, де стояла оселя містера Домбі. Він був такий заклопотаний, снуючи павутину довкола милих личок і затягуючи їх сіточкою зверху, що схаменувся лише тоді, коли, ковзнувши поглядом у холодну перспективу високих будинків, раптово спинив коня за кілька кроків від дверей згаданого дому. Але, щоб зрозуміти, чому він так раптово спинив коня й що саме його так здивувало, треба зробити невеличкий відступ.
Містер Тутс, звільнившись з-під Блімберової кормиги і ввійшовши у володіння певною частиною своїх земних скарбів, "якої, — сенсаційно повідомляв він щовечора містеру Пастирові протягом останніх півроку свого учнівства, — не встигли пограбувати його опікуни", з неабияким завзяттям узявся до науки Життя. Запалившись благородним бажанням зробити блискучу і славетну кар'єру, містер Тутс умеблював винайняті ним добірні апартаменти і, між іншим, улаштував собі спортивний будуар, прикрасивши його портретами коней-переможців, які його нітрохи не цікавили, і поставивши туди диван, що гнітив його. В цій чарівній оселі містер Тутс культивував усі види мистецтв, що вдосконалюють і ошляхетнюють людське життя. Головним його інструктором у цьому питанні був цікавий чолов'яга на ймення Бойове Курча, що славився в шинку "Чорний Борсук", за найбільшої спеки носив біле волохате пальто і тричі на тиждень гамселив містера Тутса по голові за мізерну платню в десять шилінгів шість пенсів за лекцію.
Бойове Курча, що правив за Аполлона в Тутсовім Пантеоні богів, познайомив його із штампувальником що вчив гри на більярді, з лейб-гвардійцем, що вчив фехтування, зі стайничим, що вчив їздити верхи, з корнуольцем, фахівцем з усього, що стосувалося атлетики, і ще з двома-трьома особами, незгірше обізнаними із красними мистецтвами. З такими-от професорами містер Тутс не міг не досягти швидких успіхів, і під цим досвідченим керівництвом він і приступив до роботи.
Одначе не знати відколи, але стало траплятись так, що навіть при всій привабливій новизні, яку вносили ці джентльмени, містер Тутс почав відчувати якийсь неспокій, якусь невлаштованість. Якісь чорні зерна посіялись у його душі, котрих навіть Бойове Курча не міг повидзьобувати; якісь темні сили обступали його дозвілля, котрих навіть Бойове Курча не міг збити з ніг. І чи не єдиною радістю містера Тутса було залишати свої візитні картки на повозі містера Домбі. Жоден збирач податків в обширній Британській імперії, де ніколи не заходить сонце, а збирачі податків ніколи не лягають спати, не був такий настирливий і сталий в своїх візитах, як містер Тутс.
Містер Тутс ніколи не йшов нагору, лише, пишно вдягнений для такої нагоди, розігрував одну і ту ж церемонію біля дверей у хол.
— О, доброго ранку! — то була перша фраза, з якою він звертався до слуги. — Для містера Домбі, — друга фраза, при якій він вручав свою візитну картку. — Для міс Домбі, — третя фраза й друга картка.
Тут містер Тутс повертався, ніби лагодився йти; але слуга вже знав його і знав, що він не піде.
— О, прошу вибачити, — казав містер Тутс, немов йому щось несподівано спало на думку, — а дівчина вдома?
Слуга припускав, що вдома, але не був певен. Він дзвонив на другий поверх і дивився на сходи. Так, вона вдома і вже спускається. Після того з'являлася міс Ніппер, а слуга зникав.
— О, як ся маєте? — казав містер Тутс, фиркнувши сміхом і зчервонівши.
Сюзанна дякувала й відповідала, що добре.
— А як там Діоген? — було друге запитання.
Звичайно ж, дуже добре. Міс Флоренс любить його дедалі більше.
