Домбі і син - Діккенс Чарлз
З-під країв підвіконь вибивався мох. В димарях обвалювалася глина, бо в камінах не палили. У двох дерев із закуреними стовбурами повсихали верхівки і сухих гілок було більше, ніж листя. Ввесь будинок з білого став жовтий, потім чорний і, відколи померла його безталанна господиня, потроху обернувся в темну пляму на довгій, одноманітній вулиці.
Але Флоренс квітнула тут, наче красуня дочка казкового короля. Єдиним її товариством були книжки, музика та вчителі, — якщо не рахувати, звісно, Сюзанни Ніппер та Діогена. Перша, прислухаючись до лекцій своєї юної панни, і сама стала цілком вченою особою, а другий, полагіднівши чи не під тим же впливом, цілі літні ранки просиджував з головою на підвіконні, час від часу мирно заплющуючи й розплющуючи очі, і лише інколи витягував шию за якимсь галасливим псом, що не вгаваючи брехав з переїжджого воза, чи, роздрочений раптом мимовільною згадкою про можливо близького ворога, кидався до дверей і, знявши там оглушливий шум, з притаманною йому кумедною статечністю трухцем повертався до вікна й знову клав голову на підвіконня з таким виглядом, наче виконав якісь громадські роботи.
Отак і жила Флоренс у цьому домі-пустці в колі своїх невинних занять та думок, і ніщо тут їй не вадило. Тепер вона могла вільно зайти до кабінету батька, думати там про нього й линути до нього люблячим серцем, не боячись, що її відштовхнуть. Вона могла вільно дивитися тут на все, що оточувало батька в його журбі, могла примоститись обіч його крісла, певна, що її не налякає погляд, який вона так добре пам'ятала. Тепер вона могла робити батькові маленькі послуги, приводячи все до ладу в його кімнаті, ставити букетики на його стіл і, коли ті в'янули, так його й не дочекавшись, заміняти їх свіжими, могла кожного дня щось робити для нього, залишаючи боязкі сліди своєї присутності далеко від місця, де він звичайно сидів. Сьогодні то була невеличка мальована підставка для годинника; завтра Флоренс уже боялась залишати підставку і заміняла її якимсь іншим, непомітнішим подарунком. Іноді, прокинувшись уночі, вона здригалася від думки, що батько повернеться та викине його спересердя, і зі страхом, аж ноги їй підгиналися й калатало серце, бігла вниз, щоб забрати його назад. А бувало й таке, що притулившись обличчям до батькового стола, вона залишала там тільки сльозу й поцілунок.
Однак ніхто цього не знав. Якщо тільки цього не виявив хтось із прислуги, побувавши тут за її відсутності — а для прислуги кімнати містера Домбі вважалися святинею, — то це була таємниця, котру вона ховала глибоко в душі — як і все, що сталося тут між нею і батьком раніше. Флоренс пробиралася сюди ще вдосвіта, рано-ранесенько, або ж тоді, коли всі сиділи за столом. І хоча з кожним її приходом тут ставало дедалі чепурніше, дедалі ясніше, вона все одно раз у раз заслизала сюди й вислизала, мов сонячний промінчик, — проте світло своєї душі вона завжди залишала в тій кімнаті.
Куди б вона не ходила, скрізь, по всьому лункому будинку супроводили її дивні тіні, і сиділи разом з нею в порожніх кімнатах. Від самотності, від життя, мов повитого чарами, вона втікала в думки, що й справді робили це життя химерним і нереальним. Флоренс так часто уявляла собі, як би вона жила, коли б батько любив її, пестував її, що іноді, в якусь мить починала вірити, наче так воно й справді було, і, піддавшись цій хвилі самоомани, вже й пригадувала навіть, як удвох з батьком вони стояли над домовиною брата, як сердечно ділилися споминами про його любов, як тісно ця пам'ять їх поєднала і як вони знов і знов поверталися до нього в розмовах, а добрий її батько, з теплом дивлячись на неї, казав, що обом їм слід надіятись і покладатися на Бога. Іншим разом їй уявлялося, що мати її ще жива. І… ох, яке ж то щастя — кинутись їй на шию, притулитись до неї з усією любов'ю і щирістю, на яку тільки здатна душа! І… ох, як же сиротливо тут, в самоті цього дому, коли вже й вечір заходить, а поруч ні душі!
Але була й одна думка — не до кінця усвідомлена нею, проте гаряча й несхибна, що підтримувала Флоренс у хвилину сум'яття і вливала в її щире серденько, що так тяжко каралося, певність мети. В душу її, як і в кожну іншу, що не може змиритися з гіркою приреченістю смертного нашого єства, вкралися урочі марення-мрії, зроджені десь там, у сутінковому світі за межами цього життя, і лилися тихесенькою музикою, нашіптуючи, наче мама її і братик знайшли одне одного в тому далекому краї, наче вони думають там і про неї — думають з любов'ю і співчуттям, наче обом їм відомий кожен її крок на цій землі. Флоренс не раз давала волю цим мріям, знаходячи в них заспокоєння й розраду, аж одного дня, — невдовзі по тому, як вона востаннє бачилася з батьком у його кабінеті пізно вночі, — їй раптом подумалось, що, слізно побиваючись над нечулим батьковим серцем, вона може відвернути від нього ці дві рідні душі. І хоч якою дикою, немудрою, по-дитячому наївною була ота напівусвідомлена думка, що вкинула її у дрож, — все ж то був природній відрух її люблячого серця, і від цієї хвилини Флоренс намагалася забути про жорстоку рану у грудях, думаючи про того, хто її наніс, лише і тільки з надією.
Просто батько не знає, — переконувала вона себе, — як сильно вона його любить. Вона ще дуже молода, не має матері, і, на нещастя, ніхто її не навчив, як виказати йому свою любов. Вона буде терплячою, навчиться цього мистецтва і навчить його краще зрозуміти свою єдину дитину.
Це стало їй за мету життя. Вранішнє сонце, освітлюючи вибляклий будинок, бачило, що в душі його самотньої господині цей її намір лишився таким же ясним і чистим, як був. Він надавав їй бадьорості в її щоденних заняттях, бо, сподівалася Флоренс, що більше вона знатиме й умітиме, тим більше радітиме батько, коли зблизиться з нею й полюбить її. Подеколи з неспокоєм у серці й сльозою в очах, Флоренс питала себе, чим, власне, дивуватиме вона його, коли вони потоваришують. Часом вона намагалася знайти якісь нові галузі знання, що могли б зацікавити його більше, ніж інші. І завжди: чи то за книгами, чи за музикою, чи за рукоділлям, на вранішній прогулянці і за вечірньою молитвою — вона бачила перед собою свою єдину мету. Дивна наука як на дитину — вивчати шляхи до скупого батьківського серця!
Не один із тих безтурботних нероб, що пізнього літнього вечора вешталися по вулицях і бачили у вікні похмурого будинку аж ніяк не похмуру юну особу, задивлену на зорі, вже й до ранку не склепив би очей, коли б дізнався, над чим вона так пильно розмірковує в цю мить. І сумна слава цього будинку — "дому з привидами", як назвали його прості городяни, що не раз перебігали мимо у своїх щоденних справах і лякались його понурого вигляду, — сумна слава будинку не стала би менш сумною, коли б хтось міг вичитати його історію з того посмутнілого фасаду. Тільки ж Флоренс тримала святий свій замисел при собі, ні в кого не викликаючи підозр і не шукаючи підтримки, — лише вчилася всього, що могло б показати батькові, що вона любить його і нітрохи йому не дорікає.
Отже, Флоренс жила сама у занедбаному домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.
Одного ранку Сюзанна Ніппер стояла проти своєї молодої господині, що згортала та запечатувала щойно написаного листа, і всім своїм виглядом виказувала задоволення з того, що там написано.
— Краще пізно, ніж ніколи, люба міс Фло, — мовила Сюзанна, — і я вам скажу, що навіть коротенький візит до тих старих Скетлсів буде просто даром божим.
— Так, це дуже мило, що сер Барнет і леді Скетлс були такі добрі повторити своє запрошення, — відповіла Флоренс, делікатно виправляючи занадто панібратське поводження з прізвищем згаданої родини.
Міс Ніппер, що була, може, найбільш войовничою особою на землі, і, додаючи свій бойовий запал до всіх великих та малих справ, перебувала в стані безперервної війни з суспільством, на знак протесту проти гаданої безкорисливості Скетлсів і на доказ того, що їхню доброту їм окупить дорогоцінне товариство Флоренс, скривила губи й захитала головою.
— Вони добре знають, що роблять, — пробуркотіла міс Ніппер. — О, я знаю тих Скетлсів!
— Мушу признатися, мені не дуже хочеться їхати до Фулгема, Сюзанно, — задумано сказала Флоренс, — але треба б. Певно, так буде краще.
— Куди краще, — підтвердила Сюзанна, знов енергійно хитнувши головою.
— Я, щоправда, воліла б поїхати, коли там нікого не буде, а тепер вакації, і, напевне, в них гостює молодь, але я таки подякувала і сказала, що згодна.
— На що я скажу вам: возрадуйтесь, міс Фло! — відповіла Сюзанна. — Ах-х-х!
Останній вигук (а в ті часи міс Ніппер частенько закругляла ним ту чи іншу фразу) загалом, як вважалось у приміщеннях челяді, стосувався містера Домбі і виражав сильне бажання міс Ніппер нагородити цього джентльмена дещицею своєї зичливості. А що ніяких роз'яснень вона не давала, то вигук цей, на додачу до високої експресивності, був повен ще й загадкового чару.
— Як довго нема звісток від Уолтера, Сюзанно, — по короткій мовчанці озвалася Флоренс.
— І справді довго, міс Фло, — погодилась її покоївка. — Он і Перч, як ото приходив по листи, казав… але яке то має значення, що він каже? — зашарівшись, урвала Сюзанна. — Багато він знає, той Перч!
Флоренс звела очі, і обличчя їй спалахнуло.
— Та якби, — пильно глянувши у вічі господині, гукнула Сюзанна Ніппер, очевидно змагаючись із якимсь потаємним хвилюванням та тривогою і вдаючи ніби сердиться на безневинного Перча, — якби в мене, жінки, не було мужності більше, ніж у цього нікчеми чоловічої статі, я б зреклася свого волосся, загорнула б його під грубий чепець, без усяких там рюшечок, і так і ходила б довіку, поки смерть мене вибавить від моєї нікчемності, я не амазонка, міс Фло, та й не стала б робити із себе подібну почвару, але я й не боягуз, щоб утрачати надію.
— Утрачати надію? На що? — жахнувшись, скрикнула Флоренс.
— Та нічого, міс, далебі нічого, — заспокоювала її Сюзанна. — Це все ота мокра папільйотка, отой Перч, що його лиш пальцем торкни — розлізеться, та й святе діло було б, якби знайшовся хтось жалісливий і зробив би йому цю ласку!
— Він говорив про корабель, Сюзанно? — пополотнівши, спитала Флоренс.
— Ні, міс, — відказала Сюзанна. — Хотіла б я бачити, як він насмілиться сказати таке мені в вічі! Ні, міс.
