Домбі і син - Діккенс Чарлз

Люди думають, — в нападі каяття признався Тудл-молодший, — що співочі птахи — цілком безневинні створіння, сер, але один бог знає, скільки в цих пуцьверінках зла і до чого вони можуть чоловіка призвести.

Його, в усякому разі, вони призвели до вельветової куртки, геть поношених штанів, малесенького червоного жилета, що більше нагадував жіночу горжетку, синьої сорочки під ним і вже згаданого капелюха.

— Я й додому майже не заходив ті десять місяців, відколи за птахами вганяю, — сказав Роб. — Як я можу туди прийти, коли всім на мене й подивитися сором! Сам дивуюся, — Байлер ревно заплакав, витираючи очі полою куртки, — чого це я досі не пішов і не втопився.

Здавалось, ніби всі ці зізнання — отже, й подив, чого це він досі не вчинив такого геройства, — витягли з хлопця зуби містера Турбота, і приховати щось перед цим потужним магнітом було понад його сили.

— Гарний дженджик! — похитав головою містер Турбот. — Для тебе уже мотузку сукають, братику!

— Знаєте, сер, — знов заридав бідолашний Байлер, і далі втираючись полою, — я часом не проти, щоб її вже висукали. А всі нещастя мої почалися з сачків. Та й як було не сачкувати?

— Не що? — перепитав містер Турбот.

— Сачкувати, сер. Сачкувати від школи.

— Тобто, ти вдавав, що йдеш до школи, а насправді не йшов?

— Так, сер. Це й зветься сачками, сер, — пояснив, понурившись, колишній Точильник. — Коли я йшов туди, мені проходу не давали, сер, а приходив туди — дубасили. Ось я й став сачкувати, ховався,і так все й почалося.

— І ти хочеш сказати, — містер Турбот знову взяв його за горло і кілька хвилин мовчки дивився на нього, — що тобі треба роботи?

— Я був би вдячний, сер, якби мене взяли, — ледь чутно озвався Тудл-молодший.

Містер Турбот-управитель штовхнув його в куток — той слухняно позадкував, затамувавши подих, не зводячи очей з його обличчя, — і подзвонив.

— Попросіть містера Джілса.

Містер Перч був надто добре вихований, щоб виявити подив чи принаймні зауважити ту особу в кутку, і дядько Сол з'явився миттю.

— Сідайте, прошу, містере Джілсе, — осміхаючись, сказав містер Турбот. — Як ся маєте? Сподіваюсь, у добрім здоров'ї?

— Дякую, сер, — відповів дядько Сол, видобуваючи з кишені гаманця, а з нього — кілька банкнот. — Єдине, що мені докучає— старість. Двадцять п'ять, сер.

— Ви такі ж акуратні й точні, містере Джілс, — сказав усміхнений управитель, видобуваючи якийсь документ з однієї з численних шухляд і розписуючись на нім під поглядом дядька Сола, — як будь-який з ваших хронометрів. Цілком правильно.

— Про "Сина й Спадкоємця", я бачив, у зведенні нічого нема, сер? — промовив дядько Сол з ледь відчутнішим, ніж звичайно, тремтінням у голосі.

— Про "Сина і Спадкоємця" у зведенні нічого нема, — підтвердив Турбот. — По-моєму, там штормило, і судно, мабуть, збилося з курсу.

— Але, дасть біг, уціліло, — сказав дядько Сол.

— Дасть біг, уціліло, — відкинувшись у кріслі, повторив Турбот своїм безголосим манером, від якого юного Тудла знову кинуло в дрож. — А вам, містере Джілсе, я думаю, бракує вашого небожа? — додав він уголос.

Дядько Сол кивнув головою, глибоко зітхнувши.

— Містере Джілсе, — Турбот погладив собі підборіддя й звів очі на майстра корабельних інструментів, — якби ви взяли до себе одного хлопця, то й вам було б веселіше і нашій фірмі ви зробили б послугу. Я знаю, — квапливо додав він, випереджаючи старого, — в крамниці нема чого робити, але він може витирати там порохи, чистити інструменти, робити чорну роботу, містере Джілс. Ось цей хлопець.

Сол Джілс опустив свої окуляри з лоба на очі й глянув на юного Тудла, що стояв у кутку і виглядав так, наче щойно пірнав головою у відро холодної води (цей вигляд, зрештою, був у нього завжди). Крихітний його жилет часто-часто здіймався від надміру почуттів, а погляд був прикований до містера Турбота, не зраджуючи ніякісінького інтересу до його майбутнього хазяїна.

— Візьмете його, містере Джілсе? — запитав управитель.

Старий Сол, хоч не дуже й тішився, відповів, що він завжди радий зробити послугу містеру Турботові, чиє бажання для нього — закон, і що дерев'яний мічман буде щасливий вітати у себе кожного, хто прийде від містера Турбота.

Містер Турбот геть-чисто оголив свої ясна, від чого юний Тудл затремтів ще дужче і якнайчемніше подякував старому за його люб'язність.

— Значить, він буде у вас, містере Джілсе, доки я не вирішу, що з ним можна і варто зробити, — сказав Турбот, підводячись і простягаючи старому руку. — Оскільки я вважаю, що відповідаю за нього, — тут він широко всміхнувся до Роба, який затрусився всім тілом, — буду вдячний, якщо ви візьмете його під пильний нагляд і повідомлятимете мене про його поведінку. Сьогодні, по дорозі додому, я загляну до його батьків — вельми поважні люди, — спитаю в них про дещо, а завтра вранці пришлю хлопця до вас. До побачення, містере Джілсе.

Його прощальна усмішка вмістила стільки зубів, що старому Солеві стало трошечки не по собі. І він почимчикував додому, думаючи про розбурхані штормом моря, кораблі, що йдуть на дно, людей, що борсаються у хвилях, про стару пляшку мадери, якій ніколи не бачити світла дня, й інші малоприємні справи.

— Ну, хлопче, — сказав містер Турбот, поклавши руку на плече юного Тудла й виволікши його на середину кімнати, — ти чув, що я говорив?

— Чув, сер, — відповів Роб.

— Гадаю, ти розумієш, — вів далі його патрон, — що якби ти надумався ошукати мене, то краще б тобі утопитися раз і назавжди ще до того, як ти прийшов сюди.

Видно було, що з усіх можливих розумових надбань Роб нічого так добре не втямив, як це.

— Якщо ти мені хоч трохи збрехав, — сказав містер Турбот, — то ніколи не навертайся мені на очі. Коли ж ні — чекай мене ввечері коло вашої хати. Я вийду звідси о п'ятій і поїду верхи. Тепер кажи адресу.

Роб поволі продиктував адресу, а містер Турбот записував. Роб узявся диктувати і вдруге, цього разу по буквах, наче боявся, що якась загублена крапка чи риска накличе згубу й на нього. По чім містер Турбот попровадив його до дверей, і Роб, що не зводив погляду зі свого патрона до останньої хвилини, тут-таки зник.

Цього дня в містера Турбота було чимало роботи й чимало людей удостоїлось честі бачити його зуби. Скрізь — у конторі, на подвір'ї, на вулиці, на біржі — скрізь блискали і рискали ці зуби. А о п'ятій вечора, коли привели гнідого коня — власність містера Турбота, — вони скочили в сідло і поблимали у Чіпсайд.

Оскільки о такій порі годі гнати коня по залюднених вулицях міста, навіть коли дуже хочеться, і оскільки містеру Турботу не дуже цього хотілося, то їхав він неквапом, лавіруючи поміж возів й екіпажів, об'їжджав де міг калюжі й болотисті ковбані на геть розмоклій дорозі і прикладав масу зусиль, аби не забруднити себе і свого жеребця. Їдучи отак інохіддю й позиркуючи на перехожих, він раптом піймав на собі погляд круглих очей

Роба, що прикипіли до його обличчя так, мовби ніколи з ним не розлучалися, а сам Роб, вилискуючи головою, підперезавшись скрученою хусточкою, що скидалась на плямистого вугра, явно виказував готовність уволити будь-яке його бажання, незалежно від ходи його коня.

Ця готовність хоч і лестила містерові Турботу, все ж видавалась дивною і почала привертати увагу перехожих, тому він, скориставшись тим, що людей і карет поменшало, а дорога стала сухіша, пустив коня риссю. Роб, не зволікаючи, учинив те ж саме. Містер Турбот перейшов на легкий галоп, — Роб і тут був напохваті. Далі кінь погнав чвалом, — Робові й байдуже. Коли б містер Турбот не скошував очі в той бік — там незмінно, і завжди бадьоро, верстав свій путь Тудл-молодший, професійно працюючи ліктями, — на зразок тих джентльменів, що бігають наввипередки ради призів.

Усе це було смішно, але й свідчило, яку владу здобув він над хлопцем, — і з цим містер Турбот, удаючи, що нічого не бачить, прискакав у квартал, де жили Тудли. Тут кінь стишив ходу, і Роб вирвався наперед, показуючи, куди завертати, а коли містер Турбот гукнув чоловіка з-під сусідських воріт, аби той, на час його гостини в колишніх Оленячих Садах, доглянув йому коня, — Робін уже був наготові і підтримував стремено, поки управитель злазив з сідла.

— А тепер, сер, — сказав Турбот, беручи хлопця за плече, — ходімо.

Відвідини батьківської господи явно непокоїли блудного сина, але містер Турбот підштовхував його ззаду, і хлопцеві не залишалося нічого іншого, як відчинити двері і дати себе увіпхати прямісінько між братів та сестер, що цілим гуртом сиділи круг столу за чаєм. Уздрівши приблуду в руках незнайомця, вся малолітня родина зняла одностайний рев, який так сильно різонув хлопця в груди, що коли він побачив між дітьми ще й бліду, розтривожену матір з немовлям на руках, то не втримавсь і додав до хору й свій голос.

Тепер уже ніхто не мав сумніву, що цей незнайомий — коли не сам містер Кат власною персоною, то хтось інший з тієї ж компанії. І юне товариство завило ще голосніше, а наймолодші його члени, ще не здатні керувати поривами почуттів, властивих їхньому вікові, попадали навзнак, мов пташенята перед шулікою, і задригали ногами. Нарешті бідна Поллі спромоглася на голос і сказала тремтячими губами:

— Ой Робе, безталанний мій хлопчику, що Це ти накоїв?

— Нічого, мамо! — жалібно вигукнув Роб. — Спитайте в джентльмена!

— Не хвилюйтеся, — сказав містер Турбот. — Я бажаю йому добра.

При цих словах Поллі, яка досі стримувала сльози, дала їм волю. Старші Тудли, що вочевидь снували намір відбити брата, розтулили кулаки, а молодші, почіплявшись зусібіч за мамину спідницю, позиркували з-під пухкеньких ліктиків на свого брата-шибайголову та на його незнайомого друга. Всі благословили джентльмена з чудовими зубами, що бажав Робові добра.

— Цей хлопець, — містер Турбот лагідно трусонув ним, — ваш син, мадам?

— Так, сер, — вклонившись, схлипнула Поллі.

— Боюся, поганий син.

— Для мене він не був поганий, сер.

— А для кого був? — поцікавився містер Турбот.

— Він був трохи вітрогон, сер, — пояснила Поллі, вгамовуючи немовля, що робила конвульсійні зусилля руками й ногами, прагнучи переметнутись повітрям до Байлера, — і водився з лихим товариством, але тепер, сподіваюсь, він скуштував гіркої і виправиться, сер.

Містер Турбот зиркнув на Поллі, на охайну кімнату і охайних дітей, на просте Тудлове обличчя, трохи батьківське, трохи материне, відбите й повторене рештою облич довкола, й узявся викладати мету свого візиту.

— Вашого чоловіка, здається, немає вдома? — спитав він.

— Ні, сер.