Домбі і син - Діккенс Чарлз

Містер Тутс вітав цю звістку таким гучним фирканням, наче відкрив пляшку з якимсь дуже нагазованим напоєм.

— Міс Флоренс почуває себе добре, сер, — додавала Сюзанна.

— О, це пусте, дякую вам, — незмінно відповідав Тутс, по чому незмінно накивував п'ятами.

Безперечно, в душі містера Тутса роїлося щось таке, з чого він виснував, що якби він з часом міг домогтися руки Флоренс, то був би страшенно щасливий. Безперечно, до цієї думки містер Тутс дійшов якимись довгими й крученими шляхами, а, дійшовши до неї, спинився на ній. Серце його було вражене. Його зачепило. Він любив. Одної ночі він зробив навіть одчайдушну спробу скласти акровірша на ім'я Флоренс, — сам задум розчулив його до сліз, — просидів над ним до самого ранку, але далі першого рядка — "Филююся, як бачу" — не пішов: натхнення, в якому він написав початкові літери наступних шести рядків, на цьому його покинуло.

Опріч вищеописаного хитромудро-політичного маневру — щодня залишати візитну картку для містера Домбі, — мозок містера Тутса не вигадав нічого, що наблизило б його до особи, яка полонила його серце. Але врешті-решт глибокі метикування підказали містерові Тутсу ще один певний крок — йому треба заприятелювати з міс Сюзанною Ніппер і попередньо натякнути хоч їй на стан своєї душі.

На перших порах, щоб прихилити до себе цю леді, непогано було б, мабуть, трошечки — так собі, несерйозно — позалицятися. Не спроможний укласти сам плану дій, він порадився з Курчам, — не втаємничуючи цього джентльмена в усю справу, а лише сказавши, що один його приятель з Йоркшира написав до нього (містера Тутса) і хоче знати його думку з цього питання. А що думка Курчати завжди була одна — "наступай і перемагай", і ще — "коли суперник перед тобою, бери його за барки", то містер Тутс добачив у ній алегоричне підтвердження власних намірів і твердо вирішив завтра ж поцілувати міс Ніппер.

Отож наступного дня, пустивши в ужиток кілька найчудесніших витворів фірми "Берджес і К°", містер Тутс рішучим кроком подався до дому містера Домбі. Але поки він дійшов до місця дії, відвага його ослабла настільки, що, підійшовши до будинку о третій, він постукав у двері лише о шостій.

Все відбувалося точнісінько так, як і завжди, до того моменту, коли Сюзанна сповістила, що її молода господиня почуває себе добре, а містер Тутс сказав, що то пусте. Тут, на превеликий подив міс Ніппер, містер Тутс, замість пуститися навтьоки, чогось забарився і захихотів.

— Може, ви хотіли б пройти нагору, сер? — спитала Сюзанна.

— Що ж, я, мабуть, зайду, — відповів містер Тутс.

Але натомість відважний Тутс незграбно кинувся на Сюзанну, коли та зачиняла двері, і, обнявши її, цмокнув у щоку.

— Забирайтесь, а то я вам очі видряпаю! — скрикнула Сюзанна.

— Ще разочок! — вимагав Тутс.

— Забирайтесь! — відштовхнула його Сюзанна. — Теж мені телятко! Що ж воно буде далі? Ідіть собі, сер!

Не можна сказати, щоб Сюзанні чинилася кривда, бо вона ледве могла говорити від сміху, але Діоген, який стояв на сходах і чув якесь шамотіння під стіною й човгання ніг а через балясини сходів побачив щось схоже на сутичку з чужинськими зайдами, був іншої думки, стрілою кинувся на виручку й блискавично вхопив містера Тутса за ногу.

Сюзанна верескнула, вибухнула сміхом, відчинила двері й вибігла на вулицю. За нею вивалився відважний Тутс разом із Діогеном, що вчепився у його холошу так, ніби "Берджес і К°" були його персональні кухарі й приготували йому цей ласий святковий шматок. Діогена раз по раз струшували, він катався в поросі, але знову зводився на лапи, крутився круг спантеличеного Тутса й хапав його за ноги. Ось ця метушня, що на очах враженого містера Турбота зчинилася біля статечного будинку містера Домбі, й примусила його спинити коня.

Діогена нарешті забрали, двері зачинили, а містер Турбот і далі не рушав з місця, дивлячись на збідованого Тутса, що, заховавшись у найближчій брамі, перев'язував подерту холошу коштовною шовковою хусточкою, яка становила складову частину його дорогого Костюма.

— Перепрошую, сер, — мовив містер— Турбот, під'їжджаючи ближче й усміхаючись якнайзичливіше, — вас не поранено?

— О, ні, дякую вам, — відповів містер Тутс, підводячи розчервоніле обличчя. — Це пусте. — Містер Тутс був навіть не проти зазначити, що все це дуже мило.

— Бо коли собака подер зубами ногу… — вищиривши свої зуби, почав був містер Турбот.

— Ні, ні, дякую вам, сер, — одповів містер Тутс. — Все гаразд. Цілком нормально, дякую вам.

— Я маю приємність бути знайомим, з містером Домбі, — зауважив Турбот.

— Та невже! — гукнув, зашарівшись, Тутс.

— Може, дозволите мені перепросити вас від його імені, — сказав містер Турбот, здіймаючи капелюха, — за такий прикрий випадок. Я просто не розумію, як це могло статися.

Містера Тутса настільки зворушує ця ввічливість, а також щаслива нагода заприятелювати з приятелем містера Домбі, що він зараз же витягує футляр для візиток і передає одну з них містерові Турботу, який на цю люб'язність одповідає тим же, і вони розлучаються.

Коли містер Турбот тихою ступою проминає будинок і, дивлячись на вікна вгорі, намагається упізнати чиєсь замислене личко за шторою, звернене до рум'яних дітей навпроти, поруч із личком вигулькує волохата голова Діогена, і собака, хоч як його заспокоюють, гавкає, гарчить і шарпається до нього так, ніби збирається стрибнути на нього з цієї висоти й роздерти його на клапті.

Добре робиш, Ді, що тримаєшся близько своєї господині! Ще раз, ще! Твоя голова піднесена, очі палають, зуби аж сверблять, щоб учепитися в нього! Ще раз, поки він тут, під будинком! У тебе добрий нюх, Ді. Кота, друже, кота!

Розділ двадцять третій

ФЛОРЕНС ОТОЧЕНА САМОТНІСТЮ, А ДЕРЕВ'ЯНИЙ МІЧМАН — ТАЄМНИЦЯМИ

Флоренс жила сама у тому ж великому, похмурому домі. Дні минали за днями, а вона все жила сама, і безликі стіни дивилися на неї невидющим оком, мовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

Жодна казкова оселя, схована в самісінькій гущі пралісу, не вразила б уяву своїм запустінням й самітництвом так, як вражає кам'яниця її батька в усій її непривабливій реальності, коли вона темною хмарою нависала над вулицею — і ввечері, як по сусідству всі вікна світилися, а вона зяяла чорними прогалинами, і вдень, коли на її завжди непривітне обличчя лягала насуплена тінь.

Перед брамою цього палацу не було пари драконів на чатах, що в казках та легендах завжди сторожать безвинно кривджених бранців, зате обабіч маски над дверима, яка, злостиво викрививши тонкі губи, пильно стежила за кожним, хто входив, вилося якесь моторошне плетиво з іржавого заліза — подоба арки, обвитої навік заціпенілою лозою, що паростилася зубцями та гвинтами і підтримувала, по одному з кожного боку, зловісного вигляду свічкогаси, що наче промовляли: "Позбудься світла всяк, хто увіходить!" На порталі цього дому не було ніяких чаклунських знаків, але дім віднедавна мав такий запущений вигляд, що хлопчаки помалювали крейдою поручні, бруківку і надто — бічну стіну за рогом, рисували чортиків на воротах стайні, а подеколи, на зло Тавлінсону, що ганяв їх звідти, — і його портрети — з вухами, що стирчали вбік з-під капелюха. На підступах до будинку будь-який шум завмирав. Духовий оркестрик, що раз на тиждень, уранці, приходив на їхню вулицю, ніколи ані звуком не озвався під цими вікнами; та й узагалі всі ці скоморохи — навіть убога, недоумкувата катеринка разом з дурнуватою парою механічних танцюристів, що крутили вальса, то вискакуючи, то знову ховаючись за розсувними дверцятами, — всі вони одностайно оминали будинок, цурались його, мов якогось пропащого місця.

Чари, що обплутували будинок, мали в собі мертвотну силу — не те що звичайні чари, які лише присипляють, і потім зачарована оселя прокидається такою ж, як і була.

Всередині все мовчки вказувало на. гнітючий занепад і руїну. Портьєри на дверях втратили первісну форму й складки, обвисли, немов важкі надгробні покрівці. Звалені в купи й понакривані меблі позіщулювались, наче всіма забуті в'язні, й непомітно старіли. Дзеркала, мовби від подиху років, зайшли туманцем. Візерунки на килимах злиняли, стали нечіткі й розпливчасті, як і пам'ять про різні дрібні події давніх років. Мостини сходів, вряди-годи здригаючись під чиєюсь стопою, тряслися й скрипіли. Забуті в замках ключі їла іржа. На стіни кинулася мокрота, і де на стіні повиступали вологі плями, там картини мовби сховалися, зрослися з нею. В комірчинах зачаїлася пліснява. Кутки підвалів обростали цвіллю. Пилюки назбирувалось дедалі більше, не знати як і звідки; щодня десь бралися молі, павуки і шашелі. Коли-не-коли під сходами, а чи в котрійсь із горішніх кімнат хтось надибував цікавого таргана, що сидів як укопаний, начеб сам дивувався, звідки він тут. Уночі по той бік панельної обшивки в темних штольнях, які вони самі й прорили, товклися й пищали щурі.

При боязкому, невиразному денному світлі, що пробивалось крізь зачинені віконниці, ці похмурі, розкішно обставлені кімнати скидалися на покої якогось зачарованого палацу. Тут золочені леви крадькома виставляли з-під чохлів потьмянілі від часу лапи; тут з-під покривал, морозячи шкіру, випинались заковані в мармур риси чиїхось голів на постаментах; тут ніколи не ходили годинники або, випадково заведені, показували не той час і вибивали якісь несусвітні години, відсутні на циферблаті; тут ні з того ні з сього подзенькували канделябри і полохали сильніше, ніж дзвін на сполох, — а між усіма цими речами й між примарними купами інших, у саванах і ковпаках, бродили приглушені звуки й тихий протяг, і набирали ледь зримих обрисів привидіння. Та, крім усього цього, були тут великі сходи, на які так рідко ступала нога господаря дому і по яких його дитинча попростувало до Неба. Були ще й інші сходи та переходи, якими ніхто не ходив цілими тижнями; були дві замкнені кімнати, що мали причетність до покійних уже членів родини і до розмов про них, що велися пошепки; а ще була тут — й не знала цього тільки Флоренс — одна добра душа, що блукала у цім повному смутку безлюдді й уміла вділити всьому неживому крихту живого людського інтересу й тепла.

Бо Флоренс жила сама у покинутому домі, і дні минали за днями, а вона все жила сама, й тільки безликі стіни дивились на неї невидющим оком, немовби хотіли, як Горгона, обернути її молодість та вроду на камінь.

На даху й між камінням фундаменту починала рости трава.