Домбі і син - Діккенс Чарлз

Ви підете зі мною, і разом десь пообідаєм.

— Тільки не сьогодні, Неде! — хутко відповів старий, явно вражений цією пропозицією. — Не сьогодні. Я не можу.

— Чому? — здивовано подивився на нього капітан.

— Я… я маю багато роботи. Мені треба… треба обміркувати, влаштувати дещо. Мушу піти з дому й мушу бути сам, бо мені треба багато чого обміркувати.

Капітан глянув на інструментального майстра, тоді на Флоренс, тоді знов на інструментального майстра.

— Ну, значить, завтра, — запропонував він.

— Так-так, завтра, — згодився старий. — Зайдіть завтра. Хай буде завтра.

— Я раненько зайду, не забудьте, — попередив капітан.

— Так-так, з самого ранку, — повторив старий Сол. — А тепер — до побачення, Неде, і хай вас бог благословить.

Стиснувши з незвичайним запалом руку капітанові, старий повернувся до Флоренс, взяв її руки, поцілував і з якоюсь дивною похапливістю повів її до кеба. Та й, загалом беручи, його поведінка так збентежила капітана, що той трохи затримався й звелів Робові якнайуважніше пильнувати свого пана до ранку. Наказ свій він підсилив шилінгом і обіцянкою принести ще півшилінга завтра. Зробивши це добре діло, капітан Катл, що вважав себе природним і законним охоронцем Флоренс, з повним почуттям відповідальності видряпався на передок і відвіз її додому. При прощанні він запевнив Флоренс, що триматиметься Сола Джілса міцно і щиро, а Сюзанну Ніппер, галантність якої щодо місіс Мак-Стінджер і досі була йому в пам'ятку, ще раз запитав: "Справді? Ви так гадаєте, серце? Н-ну!"

Коли двері похмурого будинку зачинилися за Флоренс із Сюзанною, думки капітана знов повернулися до старого майстра, і йому стало трохи не по собі. Отож, замість іти додому, він ще кілька разів прогулявся вздовж вулиці і, щоб згаяти час до вечора, пообідав у маленькій наріжній таверні в Сіті, до якої вчащало чимало лискучих капелюхів. Головним наміром капітана було, коли посутеніє, пройтися мимо крамниці й зазирнути у вікно. Так він і зробив. Двері до вітальні були відчинені, його друг із заклопотаним виглядом невідривно писав щось за столом; маленький мічман, знятий на ніч, щоб його не змочила роса, стежив за ним із прилавка, під яким Роб-Точильник стелив собі постіль, перед тим як зачинити крамницю. Пересвідчившись, що у володіннях дерев'яного мореплавця панує спокій і тиша, капітан попрямував до Бриг-майдану, вирішивши рано-вранці зніматися з якоря.

Розділ двадцять четвертий

ШУКАННЯ ЛЮБЛЯЧОГО СЕРЦЯ

Сер Барнет і леді Скетлс, дуже милі люди, мешкали на віллі у Фулгемі над Темзою. Резиденція ця на час веслових перегонів не мала собі рівних у світі, але в інші часи відзначалася певними дрібними невигодами, серед яких можна назвати періодичне проникнення річки у вітальню і паралельне зникнення моріжка та кущів перед будинком.

Значущість власної особи сер Барнет Скетлс засвідчував головним чином з допомогою старовинної золотої табакерки й величезного шовкового носовичка, якого він вельми імпозантно видобував з кишені, наче стяг, і яким користувався тільки обіруч. Метою життя сера Барнета було постійне розширення кола своїх знайомих. Як і хвильки від каменя, що шубовснув у воду (хай це порівняння не уйме честі такому достойному джентльменові), коло довкруг сера Барнета повинно було, за природою речей, розширюватися все далі й далі, поки ставало місця. Чи, як і звук у повітрі, хвилі якого, згідно з твердженням одного геніального філософа сучасності, можуть вічно подорожувати в неосяжності простору, так і сера Барнета ніщо в світі, крім переступу власних моральних засад, не могло стримати на його шляху пізнання соціальної системи.

Найбільше любив сер Барнет знайомити людей між собою. Робив він це просто так, ради приємності, а разом з тим просувався і сам до своєї мети. Надибавши, приміром, якогось новачка або провінціала й затягши його до своєї гостинної вілли, сер Барнет наступного ж ранку питався в нього: "Чи не хотіли б ви, любий сер, познайомитися з ким-небудь? З ким ви бажали б зустрітися? Хто вас цікавить — письменники, малярі, різьбярі, чи хто інший?" Скажімо, клієнт його висловлював таке бажання і називав ім'я особи, з якою сер Барнет знався не ближче, ніж із Птолемеєм Великим. Сер Барнет казав, що нема нічого легше, бо він знає ту особу якнайкраще, і зараз же виряджався до вказаної особи, залишав їй візитну картку й коротеньку, записку приблизно такого змісту: "Шановний сер… одна з невигод вашого високого становища… мій знайомий і гість природно прагне… леді Скетлс і я поділяємо його, приєднуємось… віримо, що геній стоїть понад усякі церемонії, і сподіваємось, що зробите нам надзвичайну приємність…" і так далі, і так далі. В такий спосіб він хапав двох зайців мертвою хваткою.

На другий же день по приїзді Флоренс сер Барнет, пустивши в обіг табакерку і стяг, поставив своє звичайне запитання і їй. Подякувавши йому й кажучи, що не знає, з ким би вона хотіла зустрітися, Флоренс, природна річ, з болем у серці подумала про бідолашного Уолтера. А коли сер Барнет, наполегливий у своїх добрих намірах, спитав: "Дорогенька міс Домбі, невже вам не приходить на думку жодна людина, з якою ваш тато — прошу передати йому найкращі вітання від нас з леді Скетлс, коли йому писатимете — бажав би вас зазнайомити?" — то, мабуть, теж природною річчю було, що голівка її похилилась, а голос затремтів, коли вона тихо промовила: "Ні".

Скетлс-молодший, що приїхав додому на канікули, вельми похнюплений, згорблений та отупілий від навчання, виразно засмутився, коли його добра мати доручила йому опікуватися Флоренс. Ще глибшою раною для душі юного Барнета було товариство доктора та місіс Блімбер, запрошених під батьківські крокви, хоч цей молодий джентльмен неодноразово зичив їм проведення канікул на мурах Ієрихону.

— А ви, докторе Блімбер? У вас є хтось на думці? — удався сер Барнет Скетлс до цього джентльмена.

— Ви вельми люб'язні, сер Барнете, — одказав доктор Блімбер. — Мені важко вказати на когось конкретно. Я люблю знайомитися з людьми взагалі. Як каже Теренцій? Кожен, хто батько синові, цікавий мені.

— А місіс Блімбер має бажання побачити якусь видатну особу? — ввічливо звідався сер Барнет.

Місіс Блімбер, привітно всміхнувшись і хитнувш своїм блакитним капелюшком, відповіла, що вона потурбувала би сера Барнета, якби той міг познайомити її з Ціцероном. Але що таке знайомство неможливе, а вона вже має честь приятелювати з ним самим та його любою дружиною, які довірили їй та її чоловікові свого сина (тут можна було помітити, що юний Барнет поморщився), то вона більшого й не просить.

Отже, сер Барнет мусив був поки що задовольнитися тільки їхнім товариством. Флоренс же раділа з цього, бо мала свою ціль, яку взяла собі до серця — дорожчу й важливішу для неї за будь-які інші інтереси.

В господі Скетлсів жило кілька дітей — дітей, що мали батьків та матерів і були з ними такі ж щасливі та веселі, як ті рум'яні дівчатка в Лондоні; дітей, що не мали стриму для своєї любові й могли любити відверто. Флоренс хотіла розгадати їхній секрет, хотіла зрозуміти, чого саме їй бракує, у чому полягає те просте мистецтво, якого їй слід навчитися, щоб показати батькові, як вона його любить, і здобути собі його любов.

Не один день спостерігала вона за цими дітьми. Не одного раннього ранку вставала разом із сонцем у його розкішній красі, коли всі ще спали, і, прогулюючись берегом ріки, дивилася на вікна їхніх кімнат та уявляла собі їх, сплячих, оточених такою ласкою і любов'ю. В такі хвилини Флоренс почувалася більш самотньою, ніж у цілковитій самотині свого великого дому, а інколи навіть думала, що там їй було краще, ніж тут, що їй далеко простіше ховатися від людей, аніж спілкуватися з ровесниками і бачити, наскільки вона не схожа на них усіх. Та все ж сумлінність учениці не давала їй утекти від людей, і хоч кожна сторіночка, перегорнена в цьому нелегкому підручнику, торкала її за живе, Флоренс уперто, з терплячою надією, шукала тих знань, яких прагла здобути.

Так, — але як їх здобути? Як пізнати радість уже добутого знання? Тут були інші доньки інших батьків, які, і прокидаючись уранці, і лягаючи спати увечері, вже добре знали, що воно таке — любов батьківського серця, їм не треба було переборювати відразу, боятися байдужості, розхмарювати насуплене чоло. Коли підводився ранок і вікна, одне за одним, відчинялися, коли на квітах і траві починала підсихати роса, а моріжок виповнювало тупотіння дитячих ніг, Флоренс, розглядаючись по цих ясних обличчях, думала — чого ж вона може навчитися від цих дівчаток? Вже пізно їй від них учитися — адже кожна з них може підступити до свого батька без боязні, може в будь-яку мить підставити йому губи для поцілунку й закинути руки на шию, готову прийняти цю ласку. Ні, — такої сміливості вона вже ніколи не навчиться. Ох, невже ж буде так, що чим більше вона пізнаватиме, тим менше і менше залишатиметься надії?

Вона добре пам'ятала, що навіть ота стара, котра пограбувала її ще в дитинстві,— образ старої, її халупа, все, що вона казала й робила тоді, гостро й надовго закарбувалося в пам'яті Флоренс, як закарбовується кожен переляк в такому ранньому віці, — навіть ота стара з чулістю говорила про свою дочку, навіть вона так страшно була закричала від болю — так їй боліла розлука з дочкою! Але ж і її власна мама — тут-таки втішала себе Флоренс, — теж її дуже любила. А потім, коли думки її знов, бувало, вмить поверталися до батька, до порожнечі між ним і нею, Флоренс раптом, у страху і в сльозах, уявляла собі, що мати її жива, але теж перестає любити її через те, що вона не має в собі того благодатного хисту, який би сам собою привернув її батька до неї, — і ніколи не мала, від самої колиски. Флоренс розуміла, що вимисел цей осквернює пам'ять її матері, що нема в ньому правди і немає для нього підстав, але їй так сильно хотілося якось виправдати батька, скласти вину тільки на себе саму, що вона не могла опертися цій химері, яка час від часу дикою хмарою зринала десь на обрії її уяви.

Невдовзі після Флоренс до Скетлсів приїхала ще одна гарна дівчинка, років на три-чотири молодша за неї, кругла сирота, — приїхала разом з тіткою, сивокосою леді, яка часто розмовляла з Флоренс і, як і всі інші, любила слухати вечорами її спів, — завжди в такі хвилини сиділа поруч неї і слухала по-материнському уважно.