Домбі і син - Діккенс Чарлз

І не вдаряйся в паніку, чого б ти там не наробив.

— Я нікого не вдарив і нічого не наробив, капітане, — запевняв Роб.

— Ну, то знімайся з якоря і — в дорогу, — енергійно мовив капітан.

Глибоко усвідомлюючи відповідальність, покладену на нього, а також необхідність докладно вивчити цю загадкову справу, як і належало другові обох зацікавлених сторін, капітан Катл поклав піти оглянути місце подій і не відпускати Точильника від себе. Вважаючи його ніби тимчасово арештованим, капітан подумував навіть, чи не доцільно було б накласти йому наручники, або спутати ноги, чи прив'язати до них тягаря, але, непевний щодо законності таких формальних заходів, вирішив вести його просто так, тримаючи за плече, і збивати з ніг, коли буде пручатися.

Той, однак, не пручався, тож добувся до інструментальної крамниці без введення будь-яких інших, суворіших обмежень його свободи. А що віконниці крамниці були ще зачинені, то найпершим завданням капітана було їх відчинити, і коли світло просмикнулося досередини, капітан з його допомогою перейшов до наступного етапу слідства.

Перш за все він урочисто вмостився в крісло, як голова того високого суду, що засідав у його особі, а Робові наказав лягти на своє ложе під прилавком і точно вказати, де саме знайшов він ключі та пакет, коли прокинувся, в якому стані були засуви й замки на дверях, коли він підійшов одчинити їх, як він виходив з наміром добутися Бриг-майдану — з застереженням, щоб його, бува, в запалі не винесло далі порога, — і так далі, до кінця глави. Коли усе це було повторено багато разів, капітан похитав головою і, мабуть, прийшов до думки, що справи кепські.

Далі, сповнившись невиразним передчуттям, що знайде трупа, капітан перевів якнайпильніший трус у цілому будинкові: лазив зі свічкою в льох, підсував свій гачок під усі двері, хороше зазнайомив голову з усіма сволоками та бантинами і ввесь увібрався в павутиння. Піднявшись на горище до спаленьки старого, вони виявили, що минулої ночі він не роздягався, а тільки приліг на ліжко, як це було видно з відбитку на ковдрі.

— Я думаю, капітане, — сказав Роб, оглядаючи кімнату, — що оце коли останніми днями містер Джілс раз у раз кудись виходив, то це він виносив дрібніші речі — потрохи, щоб не привертати уваги.

— Ба! — загадково мовив капітан. — А чому ти так думаєш, хлопче?

— Чому? — повторив Роб, озираючись навкруги. — Я не бачу його знарядь для гоління. І щіток нема. І сорочок. І навіть черевиків.

Називаючи кожну річ, капітан Катл вкрай пильно стежив за рухами Точильника у відповідному керунку — чи не зрадить він часом, що користувався цими предметами недавно або що має їх у своєму розпорядженні сьогодні? Але голитися Робові час іще не підійшов, щіток він явно не вживав, а одяг на ньому був, без усякого сумніву, той самий, що його він носив уже віддавна.

— А о котрій годині, по-твоєму, він утік, га? — спитав капітан.

— Я думаю, невздовзі по тому, як я заснув, капітане.

— То котра то була година? — наполягав капітан, бажаючи знати точний час.

— Звідки я знаю? — відповів Роб. — Знаю тільки, що сплю міцно, коли засинаю, а під ранок сон у мене чутливий. Якби містер Джілс виходив, хай і навшпиньки, десь удосвіта, я обов'язково почув би, як він одчиняє двері.

Добре розваживши всі ці факти, капітан Катл дійшов висновку, що майстер корабельних інструментів зник з власної волі, — даний логічний висновок підкріплювався також адресованим йому листом, який безперечно писався рукою старого і з якого цілком чітко випливало, що він сам захотів зникнути, і зник. Лишалося тільки вирішити, куди й чому. А що на перше питання відповісти було неможливо, то капітан зосередив свої розумові зусилля на другому.

Згадавши дивну поведінку старого під час їхньої останньої зустрічі, гарячковість прощання, тоді незбагненну, а зараз цілком зрозумілу, капітан Катл упевнився в страшному здогаді — що оті його метання, побивання за Уолтером штовхнули старого до самогубства. При його нездатності до боротьби за існування, у чому він не раз зізнавався, при ударі, який він, безперечно, пережив, втрачаючи певність і надію, таке припущення не здавалося притягненим за вуха, а навпаки, дуже і дуже можливим.

Боргів він не мав; арешту чи конфіскації майна не боявся, — то що ж іще, крім божевільної гарячки, могло спонукати його до цього таємничого зникнення. Коли він і прихопив з собою якийсь одяг — а навіть у цьому певності не було, — то, мабуть, для того, гадав капітан, щоб його не шукали, не припускали, що він і таким чином міг вирішити свою долю, зрештою, для того, щоб та сама особа, яка зараз усі ці можливості обдумує, не хвилювалася за нього. Ось що, у лаконічно спрощеному і сконденсованому вигляді, становило кінцевий підсумок і суть капітанових роздумів, які забрали йому немало часу і були схожі на деякі, інші роздуми, вельми непослідовні і хаотичні, що виносяться на суд громадськості.

Зажурений, пригнічений до краю, капітан визнав за справедливе звільнити Роба з-під арешту, встановивши за ним, проте, свого роду почесний нагляд, і, найнявши в Броглея-маклера людину стерегти крамницю на час їхньої відсутності, разом з Робом подався шукати прах Соломона Джілса.

В цілому великому місті не знайшлося б такої поліцейської дільниці, притулку для бідних чи трупарні, де б не побував лискучий капелюх. На доках, на набережній, між кораблів, вверх по ріці, вниз по ріці, скрізь і всюди, де кишіли люди, поблимував той капелюх, наче шолом героя епічної битви. Цілий тиждень вичитував капітан у всіх газетах і бюлетенях про всіх знайдених і пропалих безвісти, і о будь-якій порі дня пускався в дорогу розпізнавати Соломона Джілса в нещасних хлопчаках-підручних, що випали за борт, чи в дебелих бороданях-іноземцях, що понапивалися отрути, — "аби впевнитись, як казав капітан, що то не він". Річ певна, що кожного разу то був "не він" і що тільки цим добряк капітан і міг розрадити душу.

Зневірившись, капітан кінець кінцем облишив ці пошуки і почав обмірковувати, що йому робити далі. Всебічно вивчивши листа свого бідолашного приятеля, він прийшов до думки, що найперший його обов'язок — "доглядати за помешканням задля Уолтера". І вирішив, що вестиме цей догляд особисто і тут-таки, на місці, зайнявшись торгівлею інструментами та чекаючи на дальші події. Однак для цього треба було покинути апартаменти місіс Мак-Стінджер, а що ця енергійна жінка ніколи не дозволила б такого, то капітан прийняв одчайдушне рішення — тікати.

— Слухай-но, хлопче, — сказав він Робові, докладно обміркувавши всі подробиці цього відчайдушного проекту, — завтра я стану тут на рейді лише опівночі, може, й пізніше. Дослухайся добре, і як тільки я постукаю, вже біжи й одчиняй двері.

— Гаразд, капітане, — відповів Роб.

— Ти за той час бери й далі вивчай всі ці книжки, — поблажливо порадив капітан. — І, сподіваюсь, із тебе ще будуть люди, коли ми з тобою засукаємо рукави. Але завтра, щойно я постукаю — хоч яка буде пізня пора, — ти щоб хутенько звинувся і ту ж мить був на дверях.

— Буду, капітане, — пообіцяв Роб.

— Розумієш-бо, — твердив далі капітан, аби його завдання краще вбилося хлопцеві в голову, — за мною, правду кажучи, можуть гнатися і вхоплять на порозі, якщо ти вчасно не звинешся.

Роб іще раз запевнив, що буде насторожі й напохваті, і капітан, заручившись цією передбачливою домовленістю, востаннє почимчикував додому, до місіс Мак-Стінджер.

Думка, що він у цьому домі востаннє, разом з тим жахливим наміром, що його він ховав під синім жилетом, зродили в капітанові такий смертельний страх перед Мак-Стінджер, що кожного разу, коли він зачував її кроки, на капітана нападала трясця. Як на зло, того дня місіс Мак-Стінджер була в чарівному настрої — ласкава й сумирна, мов ягничка; отож коли вона прийшла запитати, чи не приготувати йому чого на обід, капітана геть загризло сумління.

— Може, хочете пудингу з нирок, або баранячого серця, капітане Катле? — питалася вона. — Не бійтеся, що завдасте мені клопоту.

— Ні, спасибі, мадам, — подякував капітан.

— То, може, печену курку з доброю начинкою і підливою з яєць? Ну-бо, капітане! Влаштуйте же собі маленький бенкет.

— Ні, дякую, мадам, — скромно повторив капітан.

— Я бачу, ви щось не в гуморі. Вам треба чогось підбадьорливого. Може, пляшку хересу?

— Гаразд, мадам, якщо й ви вип'єте зі мною, — погодився капітан. — Ви не були б такі ласкаві, мадам, — додав капітан, якого сумління вже роздирало на шматки, — взяти з мене комірне за квартал наперед?

— Чого це раптом, капітане Катле? — різко (як здалося капітанові) спитала місіс Мак-Стінджер.

Капітан злякався на смерть.

— Ви зробили б мені величезну послугу, — покірливо сказав він. — Я не вмію берегти гроші: вони самі розпливаються. Прошу вас.

— Добре, капітане Катле, — ні про що не здогадуючись, відповіла місіс Мак-Стінджер, потираючи руки. — Візьму, коли так хочете. Негоже мені, з моїми дітьми, відмагатися, як негоже й просити.

— То, може, ви, мадам, ласкаво передасте оці вісімнадцять пенсів своїм малятам? — сказав капітан, виймаючи монету з бляшанки, що стояла в нього на буфеті. — А може, ви прислали б їх усіх сюди? Мені чогось охота їх побачити.

Кожен малий Мак-Стінджер був капітанові, як ніж у серце, коли всі вони гамузом удерлися до кімнати і зі зворушливим довір'ям, на яке він так мало заслуговував, обскочили його. Погляд Олександра Мак-Стінджера, який був його улюбленцем, завдавав йому нестерпного болю; голосок Юліани Мак-Стінджер, що була копією своєї матері, вганяв його душу в п'яти. Все ж протягом години чи двох він тримався доволі пристойно, а малі Мак-Стінджери робили з ним що хотіли та, вибрикуючи, причинили деяку шкоду ще й його лискучому капелюхові, мостячись у ньому по двоє, як у гніздечку, і барабанячи по денцю черевиками. Нарешті капітан, з великим жалем, відправив їх геть і, прощаючись з цими янголятами, відчував такі гризоти сумління й такий сердечний біль, як людина, що йде на страту.

В нічній тиші капітан поскладав у скриню все своє важче добро і замкнув її на ключ з наміром залишити її тут, очевидно, назавжди — хіба що, може, вдасться йому знайти колись такого чоловіка, достатньо мужнього та відчайдушного, що міг би прийти й запитатися за неї.