Домбі і син - Діккенс Чарлз

Джозеф вам це каже. Бегсток це знає. Джей Б. не спускає його з ока. Дайте йому волю, мадам. Домбі — людина певна, мадам. Робіть, як робили, нічого поза тим, і покладіться на Джея Б. — він усе влаштує.

— Ви і справді так гадаєте, любий майоре? — спитала Клеопатра, що, незважаючи на апатичну позу, пильно і прискіпливо вдивлялася в нього.

— Певен того, о мадам, — одповів майор. — Клеопатра незрівнянна та її Антоній Бегсток ще не раз розмовлятимуть про це як переможці, в елегантному та пишному домі місіс Едіт Домбі. Сюди приїхав його помічник, — майор раптом поперхнувся і посерйознішав, — його рука-правиця.

— Сьогодні? — звідалася Клеопатра.

— Сьогодні, мадам, — підтвердив майор. — І те, що Домбі нетерпляче чекав його приїзду, треба розуміти так, мадам, — повірте Дж. Б., бо Джо збіса хитрющий, — майор поплескав себе по носі і міцно заплющив одне око, від чого аж ніяк не погарнішав, — що Домбі хоче, аби всі ці чутки дійшли і до нього. Хоч сам Домбі не скаже йому нічого і нічого його не питатиметься. Бо Домбі гордий, мадам, — сказав майор, — гордий, як Люцифер.

— Чудова прикмета, — прошепелявила місіс Ск'ютон. — І нагадує мені мою любу Едіт.

— Отак, мадам, — сказав майор. — Я закинув уже кілька натяків, і рука-правиця зрозуміла мене. До вечора закину ще кілька. Сьогодні вранці Домбі запропонував поїхати завтра до Уорікського замку й до Кенілверта, а перед тим поснідати в нас. Я взявся переказати вам запрошення. Чи вшануєте нас своєю згодою, мадам? — спитав майор, надувшись від браку дихання і надміру хитрощів, та видобув записку, заадресовану вельмишановній леді Ск'ютон, в якій, через ласкаве посередництво майора Бегстока, завжди відданий їй Поль Домбі просив її та її люб'язну й чарівливу дочку не відмовитися взяти участь у передбачуваній екскурсії, і в постскриптумі до якої той-таки завжди відданий Поль Домбі просив також переказати його шанобливе вітання місіс Гренджер.

— Тихо! — зненацька шикнула Клеопатра. — Едіт!

Не можна сказати, що, гукнувши це, любляча мати знову прибрала свій тоскно-манірний вигляд, бо вона ні на хвилинку не позбувалася його, та й могла позбутися хіба що в домовині. Вона лише зігнала трохи заклопотаний вираз, що був у неї на виду, і, коли Едіт уступила до кімнати, знову мляво розкинулася на софі.

Що то за гарна й показна жінка, та Едіт, але яка ж холодна та неприязна! Ледь кивнувши у бік майора Бегстока й кинувши допитливим оком на матір, вона відсунула штору, сіла коло вікна й стала дивитись на вулицю.

— Де це ти була, найдорожча? — спитала місіс Ск'ютон. — Я страшенно сумувала без тебе, моє серденько.

— Ви ж сказали, що ви зайняті, тому я й не заходила, — не повертаючи голови, відповіла та.

— Ви жорстокі до старого Джо, мадам, — галантно озвався майор.

— Знаю, — відказала Едіт, і далі дивлячись у вікно, — відказала з таким зневажливим спокоєм, що майор не знайшовся на відповідь.

— Майор Бегсток, моя голубко, — нарозтяг мовила її мати, — що, як ти знаєш, є загалом найнездарнішим, найприкрішим створінням на світі…

— Ваші мовні формальності, мамо, тут зовсім недоречні, — оглянувшись, зауважила Едіт. — Ми тут самі й добре знаємо одне одного.^

Тиха зневага, що майнула на її вродливому обличчі,— зневага, явно призначена їй самій не менше, ніж їм, — була така глибока й виразна, що манірна материна веселість, дарма що гартована, враз зів'яла.

— Люба моя дівчинко, — почала мати знову.

— Все ще не жінка? — усміхнулась Едіт.

— Яка ти знервована сьогодні, моя любко! Дай же мені сказати, серденько, що майор Бегсток приніс од містера Домбі надзвичайно милого листа, де він запрошує нас поснідати з ним завтра, а потім поїхати до Уоріка та Кенілверта. Поїдеш, Едіт?

— Чи поїду? Я? — повторила Едіт, раптом зашарівшись, і, ледве зводячи дух, глянула на матір.

— Я й так знала, що поїдеш, — безжурним тоном сказала та. — А питалася задля, як ти кажеш, формальності. Ось лист од містера Домбі, Едіт.

— Дякую. Я не маю охоти його читати, — була відповідь.

— То я відпишу йому сама, хоч, правду мовивши, хотіла запросити на секретаря тебе, моє серденько.

Оскільки Едіт мовчала, то місіс Ск'ютон попросила майора підкотити до неї письмовий столик одхилити кришку та подати їй перо та папір, і майор здійснив цей ряд принагідних послуг з неабияким посвяченням та смиренністю.

— Чи переказувати привіт від тебе, голубонько? — спитала місіс Ск'ютон, закінчуючи листа.

— Як хочете, мамо, — з цілковитою байдужістю й усе ще не повертаючи голови, відповіла Едіт.

Місіс Ск'ютон написала, як хотіла, без подальших уточнювань, і вручила листа майорові, котрий, прийнявши його як дорогоцінний дар, хотів заховати його біля серця, але був змушений покласти в кишеню штанів з огляду на ненадійність жилета. По чому він вельми елегантно, по-лицарському попрощався з дамами, — старша відповіла тим, що завжди, а молодша, не відриваючись від вікна, нагородила настільки незначним кивком голови, що майорові більше полестило б, коли б вона не відгукнулася зовсім і лишила його при думці, що його не почули або й просто забули про нього.

— Щодо того, як вона змінилася, — міркував майор, крокуючи до готелю, — а що сонце пряжило, то він виставив тубільця з його легким багажем поперед себе і крокував у тіні цього принца-ізгоя, — щодо того, як вона змінилася, сер, і сохне, і всяке інше, то Джозефа Бегстока цим не обдуриш. Нічого подібного. Це не пройде. А от щодо незгоди між ними, чи, як мати каже, провалля, то це, хай йому біс, сер, досить схоже на правду. І досить дивне! Ну що ж, сер! — випалив майор. — Едіт Гренджер і Домбі варті одне одного. Хай позмагаються! Бегсток буде на боці переможця!

Майор у запалі вигукнув останні слова уголос, так, що безталанний тубілець спинився й повернувся назад, певний, що то звертаються до нього. До краю обурений таким непослухом майор (дарма, що в цю хвилину його розпирала втіха від власної дотепності) миттю штурхнув його ціпком межи ребра і так підштурхував, раз у раз, до самого готелю.

Не менш обурений був майор і коли вбирався до обіду, так що чорний слуга наразився на цілу зливу розмаїтих і різних за розмірами речей, що траплялися хазяїнові під руку, — од чобіт і до щітки для волосся включно. Майор, бачте, пишався, що тримає свого тубільця в стані першокласної муштри, і за найменше порушення суворої дисципліни виписував йому отакий наряд. А коли врахувати, що тубілець служив йому ще й як відворотний засіб проти подагри та всяких інших прикрих недуг, тілесних і духовних, то вийде, що він недарма заробляв свої гроші,— невеликі, зрештою.

Поперекидавши нарешті все, що нагодилося під руку, і понадававши тубільцеві епітетів, що своєю кількістю та мальовничістю повинні були викликати в останнього немалий захват перед скарбами англійської мови, майор нарешті дозволив пов'язати собі краватку і, вичепурений, повний свіжого духу після всіх оцих вправ, зійшов униз надихнути бадьорістю Домбі та його руку-правицю.

Домбі ще не було, зате була рука-правиця і, як завжди, з готовністю відкрила перед майором усі свої зубовні скарби.

— Ну, сер, як збували ви час відтоді, коли я мав щастя з вами познайомитись? — спитав майор. — Чи ви навіть не виходили?

— Була прогулянка тривалістю в півгодини, — відповів Турбот. — У нас-бо багато роботи.

— Справи, га?

— Є ряд різних дрібниць, які потрібно обговорити, — пояснив Турбот. — Але знаєте що? Це доволі незвичайне явище для мене, вихованого в школі недовір'я і загалом людини не надто товариської.— Турбот перейшов на чарівливо-щирий тон, — але я почуваю, що можу бути цілком відвертим з вами, майоре Бегсток.

— Велика честь для мене, сер, — відповів майор. — Можете на мене звіритися.

— І знаєте, — вів далі Турбот, — мені здається, що мій друг, або вірніше — наш друг…

— Тобто Домбі, сер? — вигукнув майор. — Ви бачите мене, містере Турбот? Бачите Джея Б.?

Майор був надто дебелий та синій, щоб його не можна було бачити, і містер Турбот визнав, що має таку приємність.

— То це ви бачите людину, яка задля Домбі ладна головою накласти.

Містер Турбот посміхнувся й сказав, що був певен цього.

— Отже, знаєте, майоре, — продовжив він, — вертаючись до сказаного: наш друг сьогодні, здається мені, не так цікавився справами, як завжди.

— Та ну-бо! — у захваті вигукнув майор.

— Мені здається, він трохи неуважний, і думками блукає десь-інде.

— Далебі, сер, — скрикнув майор, — тут треба шукати даму!

— Та й я прийшов до такого висновку, — зізнався Турбот. — Спершу я гадав, що ви жартуєте, коли ви натякнули на це, бо я вас, військових, знаю…

Майор запирхав, як кінь, затряс головою та плечима, немов хотів сказати: "А ми таки веселі хлопці, що тут перечити!" Потім він ухопив містера Турбота за петельку і, вибалушивши очі, шепнув, що вона незрівнянно чарівна, сер. Що вона — молода вдова, сер. З хорошого роду, сер. Що Домбі по самісінькі вуха закохався в неї, сер, і що це для обох чудова партія, бо в неї — врода, кров і таланти, а в нього — гроші. І чого ж іще треба для подружжя? Зачувши під дверима ходу містера Домбі, майор поспішив докинути, що завтра містер Турбот побачить її на власні очі й матиме змогу судити сам. Після такого розумового перезбудження і гарячкового шепотіння йому ще довго булькало в горлі й сльозилися очі, — аж поки подали обід.

Майор, як і деякі інші благородні тварини, за їдою показував себе якнайкраще. З одного краю столу сяяв він, з протилежного — більш помірковано — містер Домбі, а містер Турбот між ними і собі долучав промінчик то до одного, то до другого сяйва, чи, при потребі, й до обох відразу.

За першою та за другою стравою майор звичайно був дуже серйозний, бо, згідно з діючим таємним розпорядженням, тубілець виставляв круг нього всі банки та пляшечки з приправами, і майор був дуже зайнятий, відкорковуючи їх та змішуючи їхній вміст в себе на тарілці. Крім цього, на бічному столику тубілець тримав окремий набір прянощів та спецій, якими майор заправлявся щодня; не кажучи вже про дивні механічні пристрої, звідки кожного разу в майорове вино чвиркав струмінь якоїсь незнаної рідини. Але й під час цієї нелегкої роботи майор умів бути надзвичайно товариським, і товариськість його полягала в тому, що він вельми хитро виявляв перед Турботом настрій містера Домбі.

— Домбі, — сказав майор, — ви не їсте.