Домбі і син - Діккенс Чарлз

А читати, сер, — знову вклонився Тудл, ніби нагадуючи містерові Домбі, про що вони колись говорили, — читати мене мої хлопці навчили-таки. З мене незлий учень був, сер, і все через них, моїх хлопців.

— Ходім, майоре! — мовив містер Домбі.

— Вибачте, сер, — знову шанобливо перейняв їх Тудл, знай крутячи свого кашкета. — Я не став би надокучати вам, якби не йшлося про мого сина Байлера, хрещеного Робіном, що його ви ласкаво віддали в "Благодійні Точильники".

— Ну, чоловіче, — якнайсуворішим тоном спитав містер Домбі, — то що ж з ним сталося?

— Та, сер, — відповів Тудл, сповнившись сумом і розпачем та хитаючи головою, — мушу сказати, сер, — він збився з пуття.

— Збився з пуття, кажете? — перепитав містер Домбі не без злорадства.

— Він, бачите, попав у погану компанію, джентльмени, — пояснив батько, тужливо поглядаючи на обох і явно затягуючи майора в розмову з надією, що знайде в нього співчуття. — І пустився берега. Бог дасть, може, й виправиться, але зараз він на поганій стежці, джентльмени! До вас напевне це дійде, так чи інакше, сер, — знов удався Тудл до містера Домбі особисто, — то краще хай вже я сам вам скажу, що мій хлопець збився з пуття. Поллі страх як переживає, джентльмени, — додав Тудл з тим же тужливим поглядом і з тою ж надією, звертаючись до майора.

— Синові цього чоловіка, майоре, я хотів був дати освіту, — пояснив містер Домбі, беручи майора під руку. — І от вам відплата.

— Послухайте щирої поради старого Джо, сер, і ніколи не беріться давати отаким освіту, — мовив майор. — Хай йому біс, сер, це ніколи не виходить на добре. Тільки на зло.

Простосердий батько почав було доводити, що освіта його сина, якого кривдили, били, батожили і муштрували, як папугу, бо був там звірюка, а не вчитель, — бо ж йому годилось би собакою бути, — що освіта майбутнього точильника велася, можливо, не зовсім за тим планом, що слід, але містер Домбі, сердито повторивши "от вам відплата!", — поволік майора геть. А майор, якому нелегко було видряпатись у вагон містера Домбі і який зависав у повітрі кожен раз, як не потрапляв ногою на східці та падав назад на темношкірого вигнанця, присягаючи, що живцем оббілує нещасного тубільця, що розтрощить йому всі до одної кістки і застосує до нього інші фізичні тортури, лише перед самим від'їздом встиг прохрипіти, що це ніколи не виходить на добре, а тільки на зле, і якби він захотів дати освіту "тому своєму бандитові", то вже певно позбувся б голови.

Містер Домбі гірко притакнув на знак згоди. Але за тією гіркотою, за тим, як він одкинувся на спинку сидіння і, насупивши брови, задумливо дивився на мінливі краєвиди за вікном, крилося щось більше, ніж визнання неспроможності високоблагородної системи виховання, яку впроваджували в себе "Благодійні Точильники". На незугарному кашкеті точильника він уздрів смужку свіжого крепу, а з розмови та поведінки його виснував, що то була жалоба по його синові.

Отак-от! На кожному кроці, і вдома, і поза домом, від Флоренс у його власній господі до цього неотесаного дядька, що зараз десь там попереду метушиться, пускаючи на них клуби диму, — кожен претендує на якусь частку причетності до його покійного сина, виторговує її у нього! Чи ж він не пам'ятає, як та жінка плакала над Полем, узиваючи його своєю любою дитиною? Або як Поль, прокинувшись, питався за нею, а коли вона прийшла, підвівся з подушки і весь аж прояснів?

Подумати тільки, що цей вишкребок зараз порпається десь там, попереду, у вугіллі та попелі, демонструючи свою жалобу! Подумати, що таким простим способом він насмілюється прилучитись до туги та розпачу, схованих у благородному джентльменському серці! Подумати, що втрачена ним дитина, з якою він мав поділити своє багатство, свої плани, свою владу і в спілці з якою мав одмежуватися від світу немов подвійними золотими дверима, відкрила доступ до нього оцьому простолюду, що ображає його, бо знає про його розбиті надії і заявляє про якесь своє право на спільні почуття з ним, — з ним, що стоїть так високо! Чи, може, вони гадають, що вже прослизнули туди, де йому належить бути неподільним господарем?

Поїздка не була для нього ні втіхою, ні розрадою. Катований цими думками, віз він із собою свою журбу крізь перелітні пейзажі, мчав усе вперед і вперед, але не серед мальовничих і розмаїтих краєвидів, а серед дикої пущі знівечених мрій та гризьких ревнощів. Сам стрімкий біг поїзда був уособленням швидкоплинності того юного життя, що неухильно й невблаганно котилось до приреченого йому кінця. Сила, що гнала його власним — залізним — шляхом, попри всі інші стежки й путівці, протинаючи будь-які перепони, тягнучи людей різного віку, всіх класів і станів, була втіленням жахливого, всепереможного страховища — Смерті!

Вперед! Ревучи, хропучи, скрипучи, викочується він із міста, пробравшись між людських осель і сповнивши вулиці гулом, виривається на луки, та за мить врізається у вогку землю й гогоче в густому, затхлому мороці, щоб знову виринути на сонячне світло і простір, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, мчить він ланами, лісами, сіножатями, глинищами, повз ріллю і жита, повз скелі і кручі, повз речі, що здаються напохваті, та, лиш руку простягнеш, втікають від тебе; і повз зрадливий обрій, який не втікає від тебе ніколи. Хіба не так само біжить безжальне чудовисько — Смерть?

Крізь долини й горбки, крізь гаї й вересові поля, повз сади і городи, через канали й річки, над якими пасуться вівці, де шумлять млини і сунуть баржі, повз кладовища, де лежать мерці, повз фабрики, що курять димарями, повз швидкі ручаї, повз села й високі собори, повз похмурі багнища, що над ними то гуляють, то тихнуть вітри, — вперед, ревучи, хропучи, скрипучи, не лишаючи по собі нічого, крім пороху й пари. Чи не так же біжить безжальний молох — Смерть?

Розтинаючи вітер і світло, зливу й сонячний промінь, вперед, все вперед мчить гримотить він, стрімкий та сильний, мчить твердо та впевнено, і, проминувши високі насипи й грубезні мости, мигне, наче смужка тіні в палець завширшки, і тут же зникає з очей. Далі, все далі, вперед, завжди вперед! Миготять котеджі, хатини, кам'яниці, фільварки, ферми, хутори, люди; миготять старі, збиті стежки та дороги, що, лишившись позаду, здаються дрібними, незначними й нікому не потрібними, — та так воно й є, бо все те — лиш миготливі миті на шляху нестримного страховища — Смерті!

Все далі він мчить, хропучи, скрипучи, ревучи, і знову вгризається в землю, свердлить її так енергійно й настирливо, що в цьому шалі й мороці здається, ніби мчить він у зворотному напрямку, і тільки цятка світла на мокрій стіні посвідчить, що то не він, а стіна втікає назад шаленим потоком. Ось він знову вихоплюється на денне світло і протинає його, і переможно, радісно кричить, і реве, і хропе, і летить стрімголов, обдаючи все довкола своїм чорним подихом; часом спиниться на хвилину перед купкою людських облич, що їх за хвилину вже й нема, або перед водотягом, жадібно присмоктавшись до помпи, і ще та помпа точить на землю останні краплі, а він уже реве, хропе та скрипить десь дуже, дуже далеко на багряному обрії.

Голосніш і голосніш кричить, лементує він, добігаючи кінця свого шляху, і шлях його, як і шлях Смерті, вкривається дедалі грубшим шаром попелу. Все навкруги чорнішає. З'являються калюжі брудної води, багнисті завулки, ген унизу манячать злиденні халупи. Поруч видніються обдерті стіни, перекошені будинки, — крізь проріхи в дахах та повибивані шибки проглядають незугарні кімнатки, де причаїлись нестатки та хвороби, прибравши найнезугарніших форм, а далі все зливається в одну похмуру масу — дим, фронтони будинків, що тиснуться один до одного, криві димарі на них, криво покладена цегла, абияк скріплена розчином, наче символ повикривлюваних душ і тіл… Але містерові Домбі, котрий визирає у вікно вагона, не приходить на думку, що чудовисько, яке привезло його сюди, не сплодило усього цього, не привело на світ — тільки вивело на світло денне. Це — закономірний кінець подорожі, а може, й кінець усього — така тут журба та руїна.

Все ще під владою своїх думок, він бачив перед собою тільки оте єдине бездушне чудовисько. Всі предмети довкола дивилися на нього похмурим, холодним, мертвотним поглядом, і він їм відповідав тим же. Все нагадувало йому про його нещастя. Скрізь панувало відчуття безжального тріумфу, і це боляче ранило його горду, ревниву душу, а надто дратувало його те, що й інші разом із ним люблять і згадують його покійного сина.

Одне обличчя дуже часто ввижалося йому під час подорожі, — обличчя, в яке він дивився минулої ночі; очі, які дивилися на нього й читали в його душі, дарма що були в сльозах і сховалися потім за тремтячими долонями. Йому й досі ввижався той вираз боязкого благання. Обличчя дивилось на нього без докору, але був у нім якийсь сумнів, якась півнадія-півзневіра, котра в нього на очах переросла в остаточну певність того, що він — чужа людина; і це було гірше, ніж докір. Йому ніяково було згадувати це обличчя, що належало Флоренс.

Може, тому що його гризло сумління? Ні. Тому що почуття, ним викликане, — а це почуття вже віддавна невиразно млоїло його душу, — постало тепер цілком виразно, озвалось на повний голос і непокоїло його дедалі більше, загрожуючи його душевній рівновазі. Тому що це обличчя було скрізь, повне приреченої безнадії, що, здавалось, обсотувала його самого, наче повітря. Тому що воно лише відточило стрілу того жорстокого, безжального ворога, про котрого він думав так невідступно, і вклало йому у руки двосічний меч. Тому що сам він, опинившись тут, на новому для нього місці, де все йому бачилось у чорному світлі його власного настрою, — як руїна, занепад, і жодних обнадійливих перспектив, жодної зміни на краще, — сам він, у глибині душі, чудово усвідомлював: в тім, що його болить, життя винне нітрохи не більше, ніж смерть. Одна дитина померла, друга залишилась. Чому пішов той, на кого він покладав усі свої надії, а не вона?

Тільки такі думки викликав у нього той лагідний, спокійний, милий образ, що стояв йому перед очима. Вона від самого початку була йому нелюба, а тепер його жаль ще більше загострився. Якби він мав лише сина, і його спіткав би той самий удар долі — це тяжко було б пережити.