Родичі - Моріц Жігмонд
Він стояв на місці, замкнений. "Невже сюди хтось вдерся? Хто?!"
Пішту мовби морозом обсипало.
Глянув на стіл. Наче все на місці. Але папки з документами лежать не так, як він їх поклав учора. Ті, що були ліворуч, тепер лежать праворуч.
Він рвучко підвівся, дістав ключі від сейфа й відімкнув його.
Грошей у сейфі він ніколи не зберігав. Клав туди тільки важливі документи.
Вийняв папку із справою свиноферми. Шворки її були розв'язані.
— Книги бухгалтерського обліку теж гортали,— сказав доктор Петерфі.— Вони забули тут деякі рахунки, Дрібні записи.
Пішта зблід.
"Вдерлися в кабінет! Пограбували! Це зловживання владою! Насильство! Крадіжка! Крадіжка із зломом!"
Але гербові документи були у Пішти вдома. Він узяв їх, щоб спокійно попрацювати, обміркувати й скласти текст вироку... Отже, для Боронкаї ревізія пройшла благополучно, бо в книгах бухгалтерського обліку не було нічого компрометуючого. Боронкаї врятований... Міністр одержить про нього позитивну інформацію...
Голова запаморочилася, і Пішта сперся руками на стіл, щоб не впасти. Все-таки вони розправилися з ним!..
Підвів голову, втупився очима в сейф.
— Що там таке? Це вони залишили?
Він узяв з нижньої полиці револьвер, заряджений п'ятьма патронами, і здригнувся. Невже вони ладні піти навіть на вбивство?
Петерфі оглянув зброю.
— Це револьвер вашого попередника, колишнього обер-прокурора Макроці...
Пішта поклав револьвер на місце.
— Що ж нам робити?
Доктор Петерфі мовчав. Потім безнадійно усміхнувся.
— Що тут зробиш? Адже злочинці невідомі...
Ні, злочинці відомі! Пішта добре знав, проти кого треба було б...
— Але ж ключі від сейфа в мене...— сказав він тихо,— Як же вони відімкнули?
Петерфі нічого не відповів.
— Хтось чужий не міг сюди проникнути. Ніяких слідів злому... Напишу рапорт... Негайно...
Аж тут увійшов гайдук і доповів, що його вельможність просить пана обер-прокурора до себе. "Ну, начувайся, дядечку Бела!"
В приймальні бургомістра стояв величезний гурт ху-торян-орендарів, і серед них доктор Мартіні,
Побачивши Пішту, він підійшов до нього й розповів, що делегація вже побувала на прийомі в бургомістра. Але хуторяни не хочуть йти з управи, поки не одержать письмових гарантій про відстрочку орендної плати.
З'явився секретар і попросив Пішту увійти.
— Любий мій,— сказав бургомістр, привітавшися,— треба прийняти щодо цих людей якесь рішення.
Пішта уп'явся в бургомістра поглядом. "Тримається так упевнено й спокійно, мовби нічого не сталося! — подумав він.
— Як би зробити, щоб ці люди виплатили оренду? Адже в них величезна заборгованість...— звернувся до нього бургомістр.
— Усе б владналося,— різко відповів Пішта,— коли б управа запровадила кущову хутірну систему. Тоді хутори не були б розкидані на території двадцяти квадратних кілометрів, а зосередилися б в одному місці, поблизу залізниці. У такому разі тримати їх під контролем було б дуже легко.
— Далі, друзяко, далі...
— Питання про цю систему вже не раз ставилося на порядок денний, але пленум управи так і не взявся до його обговорення... Він не вбачав ніякої користі в тому, щоб зобов'язати орендарів селитися разом. Це питання відхилялося, бо пленумові була представлена неправильна інформація. Завжди говорилося, в яку кругленьку суму обійдеться переустрій, і ніколи — яка вигідна для управи була б ця система... Даруйте, ваша вельможність, але і в самого господа бога не набереться стільки жандармів, поліцейських та судових виконавців, Щоб зібрати орендну плату в хуторян, ліквідувати заборгованість або виселити їх... Та й куди їх виселити? В поле просто неба?.. Про це й говорити не варто... Бо ще почнуть бунтувати... А це збурило б будапештську пресу, і вона показала б нашу управу у найгіршому світлі перед усією країною. Та й уряд був би змушений втрутитися... І навпаки — уявімо, що кущова система хуторів уже існує, тоді проблему орендної плати можна легко розв'язати. По-перше, ми взяли б боржників у свої руки; по-друге, здійснили б масове переселення...;
— Он як! і
— Якби хуторяни не були розкидані на території двадцяти квадратних кілометрів, якби вони об'єдналися в десять кущових хуторів, ми могли б виселити їх за якихось два дні. У крайньому разі управа сама б їх вивезла і розмістила у тимчасових бараках, а на їхньому місці поселила б двісті інших сімей. Охочі завжди знайшлися б...
— Непогана думка, непогана... Ви гляньте на нього! Бач який!
Бургомістр підвівся з-за столу, підійшов до Пішти й поплескав його по плечі.
— Дуже розумно. Знаєш, це принесло б тобі популярність... Але не слід підкреслювати утилітарний бік справи... Я вважаю, що твоя ідея розумна, тільки трохи заскладна. Наскільки я тебе зрозумів, це питання пов'язане з хутірською залізницею. Коли залізниця стане до ладу, можна буде відразу розпорядитися, щоб оті, як ти кажеш, "кущі" будувалися поблизу неї.
— Було б вирішено й питання транспортування...
— І як це досі нікому не спало таке на думку! Наші бідолашні судові виконавці і справді йе в змозі обходити стільки хуторів. Та й управі не під силу витрачати такі величезні кошти на транспортування. А який гарний вигляд матиме степ, коли вздовж залізниці, наче з-під землі, виростуть хутори!..
— В кожному кущі можна буде завести систему хутірських старост, систему економічного контролю, вивчати, як господарюють окремі хазяї, підвищити відповідальність за сплату податків і оренди...
— Але в скільки це обійдеться?
— Ані в скільки. Всі видатки можна перекласти на плечі хуторян.
— Атож, атож! — мовив бургомістр, замислено дивлячись перед себе.— Треба поговорити про це з двоюрідним братом пана віце-губернатора.— Бургомістр узяв зі столу залізничну накладну, якийсь час роздивлявся її, а потім повів далі, карбуючи кожне слово: — Гм, гм! Скрізь — родичі! Самі родичі! Весь світ складається з родичів. У кожного знайдеться бідний родич, якого треба кудись пристроїти. А той родич, зайнявши посаду, байдикує. Та й .невіглас він... Я— запеклий ворог ро-' дичів, бо вони є раковою пухлиною на тілі угорського суспільства... Відтоді, як я сів у це крісло, тільки те й роблю, що воюю з ними. Куди не подивись, усюди самі родичі. У кожного є хоч один... Ти тільки поміркуй, я ж не всесильний!.. У моїх підлеглих підростають діти, і я мушу пам'ятати, хто з ким одружується, хто за кого видав свою доньку... А в цих дітей народяться свої діти, вони ростимуть, настане час — підуть до школи. Треба знову буде влаштовувати, турбуватися за тих, хто погано вчиться... Потім і вони одружаться — родичів знову побільшає. І всіх я повинен знати, пам'ятати! Янчі має музичний хист — чи не влаштувати його в музичне училище? А Петерку конче треба пристроїти у військове... Паліко розтринькав казенні гроші — його слід виручити з біди... Яку це треба мати голову, щоб пам'ятати всіх?..
Обер-прокурор здивовано слухав.
— Чого ти так дивишся на мене? — спитав бургомістр.— Всі ми потрапляємо під жорна цього млина. Чув я, що і в тебе об'явилися нові родичі...
Він опустив очі й знову почав роздивлятися накладну. Пішта здригнувся, а бургомістр повів далі:
— Приходить дядько Яні: "Дійшло до мене, братику, що ти з божою поміччю вибився у люди. Допоможи ж тепер і мені!" Приходить тітка Каті: "Синку мій любий, чула я, що тобі господь допоміг, і тобі добре тепер ведеться. Допоможи й ти мені..." А раніше за всіх приходить дядько Берці: "Любий племіннику, ми з твоїм бідолахою батьком завжди були найближчими друзями. Ось моя шахта, купи її. Управа матиме з цього неабияку вигоду..."
Пішта злякався. Чому бургомістр завів про це мову? На що він натякає?
— Вугілля гарне, нічого не скажеш,— провадив бургомістр.— Та не про те йдеться. Вугілля нам завжди потрібне. І завжди його нам поставляли родичі обер-прокурора. Одного змінив інший, але родичі від цього не перевелися. Ось і тепер вугілля поставлятиме дядько обер-прокурора. Новий собака із старим нашийником. А як бути з тіткою Каті?
— І вона теж? — вигукнув Пішта. Бургомістр усміхнувся.
— Бачиш, у кожної сім'ї є своя тітка Каті, а в кожної тітки Каті — по дев'ять онуків. І що тут поробиш? Не може людина бути байдужою до своїх родичів... Бо в людини є серце... Особливо в угорця... Адже в Угорщині все життя грунтується на родинних зв'язках. Наш праотець Арпад, прийшовши на нову батьківщину, поділив усю її між своїми родичами й родичами цих родичів. Он аж звідки все почалося! І немає в світі більшого злочину, ніж тримати родичів на відстані, коли ти сам при владі... Однак треба залишати дещо й для чужих...
Пішта паленів від сорому, але ніяк не міг збагнути, куди хилить бургомістр.
— Друзяко, відкрию тобі одну таємницю,— вів далі той лагідним, солоденьким голосом.— Вже тридцять ви сім років сиджу я в цьому старому будинку, в цьому кріслі. На всю країну я нині — найстаріший бургомістр. Вам, молодим, не завадить знати, завдяки чому можна так довго триматися. Друзяко, переглянь якось на дозвіллі списки керівного складу управи. Ти не побачиш там прізвища жодного мого родича. Я не взяв сюди жодного... за всі тридцять вісім років. Але я не був поганим родичем. Я допомагав своїм ближнім грішми, влаштовував їх на службу. Але не сюди! Ніколи цього не було! Ніколи! Я не впихав в управу ні своїх старших чи менших братів, ні племінників, ні зятів, ні їхніх дітей!..
— Ваша вельможність, хоч вугілля й запропонував мій рідний дядько Берці, я, зі свого боку, не буду його підтримувати.
— Не гарячкуй! Вугілля якісне, а доки воно якісне, нам однаково, хто його поставлятиме. До речі, це питання вже вирішене. Не підтримувати рідного дядька — дуже негарно. Та й тобі користі з цього ніякої. Адже ти теж матимеш зиск..
Пішта почервонів по самі вуха. Бургомістр натякав на ті двадцять відсотків, що їх обіцяв дядько Берці... З перших ста тисяч пенге обер-прокуророві належить двадцять тисяч...
— Ти не бургомістр, через те тобі й легше. Поки вугілля надходитиме першосортне, з тебе ніхто нічого не спитає. Я не проти всіляких родинних справ, тільки сам цього не люблю, ото й усе. Однак шаную родичів моїх підлеглих, підтримую їх. І зовсім не відмовляюсь замість дядька ІІІома підтримувати зараз дядька Берці...
— Ваша вельможність...
— Дай-но мені закінчити, друзяко! Хочу тобі сказати ще таке: родичам треба жити, але й неродичам теж...
