Родичі - Моріц Жігмонд
Гості почали танцювати. І це після півночі!.. Де тільки в них беруться сили? Хвацько витанцьовують, в очах бісики грають, горнуться одне до одного в п'янкому бажанні... А втім, вдень вони нічого не роблять. Можуть спати скільки заманеться...
Пішта сів біля Ліни. Вона дрімала з відкритими очима й на вигляд була дуже стомлена. Мабуть, хвилини тут тягнуться для неї, як години... А Пішті ні спати не хотілося, ні втоми він не відчував. Чому ці люди припинили з ним переговори, які так добре почалися? Кардич уже не виступав у ролі посередника. Сенткалнаї вже не сердився. А бургомістр взагалі не звернув на нього уваги. Чому? Що буде завтра? Невже він, Пішта, летить у прірву?..
— Він підійшов до гурту чоловіків, які розмовляли про політику, сперечалися. Пішта слухав, але думав,тільки про те, що їхнє ставлення до нього враз змінилося. Ферма кудись віддалялась, мов якась примара. А ще на початку бенкету він міг узяти цю примару в руки, наказувати їй... І ось вона віддалялася, ставала недосяжною...
Згодом Пішта помітив, що походжає вздовж стіни, походжає без упину, наче божевільний по палаті... Йому стало соромно. Аби хоч гості, не помітили його збентеження! Не можна давати їм у руки ще й цей козир!..
Ні, треба твердо стояти на своїх позиціях до самісінького кінця! Адже в його руках — меч правосуддя! Пішта прискіпливо перевіряв свою поведінку. Ні, поки Що він не вчинив нічого протизаконного. Він іще чистий і невинний. Одне тільки погано: захмелілий, він утратив над собою владу і викрив себе перед дядечком Кардичем, віце-губернатором та бургомістром. Власне, не викрив, а бовкнув зайве. Розкрив свої карти. Невже це така велика помилка? Мабуть, що так, принаймні, їм цього досить, щоб почати плести тенета, в яких він може заплутатись...
Тривога в душі зростала. Він відчував: на нього чигає небезпека. Грізна небезпека.
Може, віллу йому не віддадуть? То це байдуже. Ліна все одно не хоче цієї вілли, боїться її...
То що ж іще? Що вони взагалі можуть забрати в нього? Адже він ні в яку аферу не встряв. Буде собі одержувати платню; її вистачить, якщо жити так, як досі. Отже, йому' немає чого боятися. Справедливість на його боці, зброя в його руках. Це вони, ці люди, повинні боятися його, обер-прокурора! Йому вже підписали деякі документи, а він ще не давав нікому ніякої розписки, яка могла б його скомпрометувати...
До Пішти підійшла Магдалена. Лакей приніс на великій срібній таці прохолоджуючі напої.
— Ви мене частуєте льодом, а в душі моїй палає вогонь!
Магдалена всміхнулася.
— Чи не знайшлася б у вас хвилина для розмови зі мною? — спитав Пішта.
— Будь ласка. Вони сіли в кутку.
Пішта відчув: ця мить для нього — фатальна. Голова запоморочилась. Він не знав, з чого почати. Але поки Ліни тут немає, конче треба з'ясувати деякі питання...
— Скажіть, вельможна пані,— промовив він нарешті, сподіваючись, що хміль додасть йому сміливості,— чи не здивовані ви тим, що сьогодні у вас в гостях чоловік, який стільки років пам'ятає вашу зелену сукню... свою зелену мрію?..
Магдалена з цікавістю звела очі на Пішту. Погляд її був спокійний, як у людини, що слухає співрозмовника із ввічливості, тільки для годиться...
Але Пішта вів далі:
— ...і цей чоловік протягом стількох років не мав нагоди розповісти про свої почуття тій жінці, якої вони стосуються.
Магдалена засміялася. В неї були дуже гарні зуби, і вона вміла сміятися.
— На світі є донжуани і є, так би мовити, антидон-жуани,— не вгавав Пішта.— Донжуан не поступиться ні перед чим, щоб звабити жінку, і переслідуватиме її доти, доки не доможеться свого. Антидонжуани, навпаки, страждають мовчки. Але протягом довгих років їхнє почуття палає вогнем...
Магдалена злякалася, що Пішта зайде надто далеко, й вирішила перевести розмову на інше:
— Ви купите нашу віллу, Коп'яше?
— Бачите...— затнувся Пішта, а тоді, після тривалої паузи, сказав захриплим голосом: — 3 люб'язності пана бургомістра можна зробити висновок.
— Віллу продає не бургомістр... Пішта трохи помовчав і відповів:
— Шлюби здійснюються на небесах, а купівлі будинків — часто в сферах високої політики...
— Дуже цікаво.
Пішта змінив тон. Він говорив з Магдаленою поблажливо, навіть з ноткою зверхності. Заклав ногу на ногу і відкинувся на спинку крісла.
Магдалена лагідно мовила:
— Я дуже хочу, щоб саме ви купили віллу. Мені було б приємно, якби плодами моєї праці скористалися хороші люди...
Пішта відчув пекучий біль у серці. Невже він не спроможний вплинути на цю жінку? Невже вона недосяжна для нього?.. Обличчя його почало червоніти. Ця жінка стоїть за броньованою стіною, і він ніколи не зможе наблизитися до неї. Навіщо він признався в своєму почутті? Яка ганьба!
Обоє сиділи мовчки. Говорити більше не було про що.
Пішті спало на думку, що він схожий зараз на капітана найманого легіону, який закоханий у господиню оточеної фортеці. Хоч би що він робив, вона однаково залишиться господинею фортеці, а він, навіть удавшись До сили,— усього тільки найманим капітаном.
Пішта дивився на Магдалену, всміхаючись, і думав про те, що вона ним нехтує й нехтуватиме завжди. А інші? Інші так само. Бургомістр подав знак: з обер-прокурором треба покінчити... Може, й Магдалена вже знає, що з ним покінчено, тому так і змінилася.
Ці люди — чужі йому! Навіщо тільки він за них тримається? Тут йому нічого шукати... Він ніколи не пристосується до них. Одна лише є рада: повстати проти цих людей, примусити їх боятися його...
Пішта дивився на Магдалену, що диміла сигаретою, й далі усміхався. Магдалена була трохи бліда — певно, втомилася, та й час нічний... Він прикипів до неї очима, а серцем знав — вона ніколи не належатиме йому. І вже не відчував пристрасті. її заступила байдужість. Він раптом зрозумів: душа Магдалени — пуста. Ця жінка й справді нагадує канцелярську панночку, холодну красуню з пустою душею. Пустою... Хотів би він гмати від цієї жінки дитину? Ні!
Але Пішта був упевнений, що/невдовзі в ньому знову запалає кохання. Власне, яке ж це кохання? Захоплення — та й годі. Невже він здатен кохати жінку з холодним серцем і пустою душею?..
Отак вони сиділи і, всміхаючись, дивилися одне на одного. Але якщо Піштина посмішка відбивала внутрішню боротьбу, то Магдаленина — байдужість.
— Чи бачили ви останній фільм за участю Чапліна? — нарешті обізвалася до нього Магдалена.
— Ні, я не люблю кіно.
— А самого Чапліна? "— Його — так.
— Кумедний він, еге ж?
— Дуже кумедний. Але завжди висуває якусь моральну проблему.
— Чи правда, що управа бере під свою опіку обидва кінотеатри?
— Не чув.
— То буде хороша комерція. Три дні працюватиме один кінотеатр, три дні — другий.
— Було б простіше, якби всі шість днів працював один.
— І справді! — засміялася Магдалена.
Аж тут вона вгледіла когось, з ким їй треба було перемовитися словом.
— Вибачте,— сказала вона, підводячись.
"Пішла виконувати свої обов'язки господині великого дому",— подумав Пішта.
Голова в нього була важка. Таки хильнув зайве... Аби вже швидше скінчився цей бенкет!
— Чи не час нам іти додому, Пішто? — почув він голос Ліни.
Пішта ще раз глянув у бік Магдалени. Гарна, висока, струнка, елегантна жінка. Мабуть, їй надокучила вся ця суєта... Та правила пристойності — понад усе. А як люб'язно вона розмовляє з бридкою дружиною голови апеляційного суду... Цікаво, про що? Невже про дві програми в кінотеатрах?..
Пішта з Ліною вже простували до виходу, коли їх перестрів Кардич і почав умовляти не йти так рано. Пішті здалося, що банкір чимось стривожений. Але чим?..
— Ти що, зібрався додому, Піштіко? Та ми ж ні про Що не домовились. Ти ж знаєш свого дядечка Белу: раз він сів за карти — до нього краще не підходь. Та він про тебе не забув. Оце сказав мені: "Гляди, щоб Пішта не втік додому; нам ще треба обговорити багато справ".
Довелось залишитися.
Пішта походжав по кімнатах, позіхав, пив, теревенив з гостями й чекав. Але його не кликали до бургомістра. Час минав, уже почало розвиднюватися.
Аж ось приїхав секретар бургомістра — маленький Імре. Він квапливо пройшов до ломберної кімнати.
Через якусь хвилину звідти вийшов бургомістр. Ні з ким не попрощавшись, він швидко подався в передпокій і зник.
Це був сигнал до кінця бенкету. Гості почали розходитись.
Перед віллою стояло чимало карет і автомобілів, та для Пішти з Ліною там не знайшлося місця. А вони були вже настільки розбещені, що забули потурбуватися про транспорт. На щастя, на алеї всю ніч чергували фіакри, і Коп'яші сіли в один із них.
У провулках була непролазна грязюка, тому довелося їхати по вулиці Каталіни, потім через базарний майдан. Коли проминали управу, Пішта побачив світло в кабінеті бургомістра.
— Хто там може бути?
— Прибирають,— сказала Ліна задумливо.— Вже ранок.
XXIV
Вони лягли спати, але Пішта був такий збуджений, що заснути не міг. Думав про події сьогоднішньої ночі. Що ж усе-таки сталося? Що на нього чекає в майбутньому? Власне, добре, що хоч щось прояснилося. Кривий шлях, хитрощі — все це не для нього. В його житті є тільки один шлях — прямий. Дорога істини й добра...
Хитрющі старигани, вгодовані підлабузники! Які вони гидкі! Яка безцільна була ця ніч! Самі пусті балачки... А Магдалена... Скінчилося все розмовою про кіно...
Ну, принаймні йому вдалося побачити їх усіх разом. Тих, хто нині править світом... Чи не настав уже час для нової доби? Чи не пора змести всю цю купу уламків старого світу, які народилися, щоб володарювати, зрослися з владою й безмежно користуються нею?..
В голові роїлися думки — сумні і водночас дуже войовничі.
"Може, це наслідок похмілля? — запитав він сам себе.— Тоді людина завжди стає великим моралістом".
Йому страшенно кортіло знати, що принесе сьогоднішній день? Як він, Пішта,. подивиться сьогодні в очі. всім отим людям із управи?
О восьмій ранку він подався на службу.
В управі ще нікого не було. Пішта сів за свій письмовий стіл, і йому стало трохи ніяково через те, що прийшов так рано.
Не хотілося братися до справ. Він сидів млявий, ні про що не думаючи.
Через якийсь час з'явився доктор Петерфі й привітався. Пішта мовчки усміхнувся до нього.
Петерфі вийшов у приймальню, але за хвилину повернувся. Він був дуже схвильований.
— Пане обер-прокурор, тут уночі хтось був! Пішта вражено глянув на нього.
— Що ти кажеш?!
— В кімнаті все розкидано, перевернуто догори дном! Пішта глянув на сейф.
