Родичі - Моріц Жігмонд

І

Він прокинувся, почувши, що дружина в сусідній кімнаті розмовляє по телефону.

— Юлішко, серденько, в який маринад ти клала того зайця, що ним недавно нас частувала? Пішті дуже припала до смаку та печеня.

Серце його сповнилося теплом вдячності. Невже це його дружина?.. Звонить по телефону... Питає, як краще приготувати зайця, аби догодити чоловікові... Навіть сльози набігли на очі.

Так, дорого дав би він там, у російському полоні, щоб почути таку розмову...

— Батько зайця прислав... Ремствує, бідолаха, що має великий клопіт відтоді, як закінчилася війна,— мовляв, світ геть змінився, а він уже старіє... Батько мріяв про те, щоб Пішта опікувався маєтком... Однак Пішта поки що... Юлішко, люба моя, всі йому так догоджають... всі на його протекцію сподіваються... Ще спить, бо вчора аж до ранку тривав той бенкет, який влаштувала міська управа...

Підвівшись на лікті, Пішта прислухався до голосу дружини — чи немає в її тоні чогось загрозливого... Чи Ліна його не критикує, не висміює, не засуджує?.. Ні... Голос ніжний, щасливий, сповнений надії. Такий голос Пішта хтозна-коли в неї чув... Все може бути облудою, однак інтонація голосу — ніколи... Інтонація видає всі почуття людини.

В Ліниному голосі бриніла майже материнська гордість: вона говорила про Пішту, начебто розповідала про свого дорослого сина, який відмінно, з відзнакою склав випускні іспити, або виграв змагання, або приніс додому купу грошей...

Ліна, здається, помітила, що двері відчинені, і стишила голос. А Пішта знову поринув у дрімоту — солодку, запаморочливу. Котра зараз година? Мабуть, пізня. Ці ранки на початку листопада дуже оманливі...

Справді, вечеря тривала довгенько. Пани з управи... можна сказати, Піштині друзі, експромтом влаштували на його честь бенкет. Вони забажали відзначити те, що вчора на зборах його обрали обер-прокурором міста. Все ніби уві сні. Обрання було зовсім несподіваним, бо бургомістр тільки тому запропонував його кандидатуру, що третім слід було затвердити прізвище, яке не вплинуло б на результати виборів.

Макроці... Цікаво, як він спав цю ніч? Адже досі він займав посаду обер-прокурора. Ще вчора вранці ніхто не зважився б припустити, що Макроці провалиться. Цей чоловік уже цілий рік одноосібно керував містом. Він їздив з губернатором на полювання, близько приятелював з бургомістром. Найвпливовіша людина в місті... Справжній удільний князьок... Він розраховував, що на наступних виборах його оберуть бургомістром. Адже нинішній бургомістр уже старий, із розуму виживає; до того ж, він так нахапався грошей, що й сам, мабуть, уже хотів би вийти на пенсію — кінці в воду, та й годі... Надто він старий, щоб керувати містом. Зараз майбутнє належить молодим. Настали інші часи; далі неможливо миритися з тим, що ці старі казнокради гублять місто. Нові часи, нові,, більш швидкі та рішучі темпи життя. Кон'юнктура змінюється, псується господарське становище...

Пішта потягнувся й ліг зручніше. Йому не хотілося вставати. Вже не треба кудись спішити, не треба чогось домагатись. Влада нарешті попала в його руки, слід використати її. Одна річ—маленький чиновник, якийсь там радник у справах культури, і зовсім інша — обер-прокурор. Радник повинен був рано вставати, бігти на службу, щоб показати свою старанність. Радникові доводилось складати плани, нікому не потрібні проекти. Обер-прокуророві не доведеться...

А жаль, жаль, жаль...

В голові забриніла якась дивна мелодія, якась розбійницька пісня. Пішта почервонів і н&раз злякався цього. Це вже кров грає... Отак гріх крадькома входить у душу, і ти паленієш... Вночі він протягом години замовляв циганам грати цю пісню, і ніхто не знав, чому... Через Магдалену... Хтось згадав Фері Боронкаї: мовляв, і той міг би прийти, бо якщо справді почнеться слідство з приводу свинарської ферми, то треба завоювати прихильність нового обер-прокурора... Пішта тоді теж зашарівся... При імені Фері Боронкаї відразу зринув спомин про Магдалену. Майнула думка, що тепер їхнє знайомство може бути ближчим... Магдалена... Щоразу, як Пішта почує це ім'я, кров приливає йому до обличчя, і пальці починають тремтіти... Магдалена Сенткалнаї — дружина Боронкаї... Ця пісня — спогад семирічної давності; ніхто не здогадується, ніхто навіть не уявляє, що існують такі спогади... Якби хто-небудь, ба навіть він сам, сказав про це Ліні — вона б не повірила. їй важко збагнути, що значить для нього ця пісня...

Пішта вільно розкинувся на ліжку й заплющив очі. Подумав, що стан його схожий на заціпеніння мерця або ж загальмованість сновиди... Музика, музика — так, наче все навкруги сповнене нею...

За якийсь час стрепенувся. Чаклунство, не інакше. Ні, він мусить позбутися цього дурного почуття...

Досі хоч би що він робив, хоч би який складав план чи програму,— все було марно. Хіба тільки вдавалося показати, що й він до чогось здатний. Коли хочеш втриматись на поверхні — слід братися за все... А зараз він вилежується... Людина швидко звикає до нового становища, а надто якщо це становище... зверхності... Чекають його— байдуже, хай собі чекають: адже всі знають, що вчора був бенкет, тож він, звичайно, ще спить...

Стиха рипнули двері. Це Ліна — дивиться, чи не розбудила його телефонна розмова. Пішта не поспішав роз: плющувати очей. Та раптом його охопило бажання оволодіти цією жінкою...

Пішта ворухнувся й кашлянув.

— Доброго ранку, старий ведмедю...— проворкотіла Ліна.— Ах ти мій гультяю! Виспався нарешті? Чи ти знаєш, о котрій годині прийшов додому?

Пішта усміхнувся, немов сонний хлопчисько-учень, який прикидається ще більш сонним.

— Не знаю. Здається, я застудився...

— Не знаєш? — засміялася Ліна.— Не знаєш?.. Ще б пак — адже був п'яний, як чіп... Мій батько прислав зайця.

— А вина не прислав?

— Цілий глек.

— Хто це дзвонив?

— Ніхто.

Ліна присіла на край ліжка, скуйовдила чоловіку волосся, потім поклала свою гарячу долоню йому на чоло.

— Болить?

— Ні... Трошки...— сказав Пішта усміхаючись.

— Так і повірю.

Він мовчки дивився на дружину.

Вона помолодшала. Обличчя її було таке веселе і таке свіже, як у дівочі літа. Начебто десять років скинула, не менше...

Він простяг до неї руки, мовби потягаючись, але водночас і випробовуючи — відчує вона його бажання, чи ні?..

Ліна не відхилилася. Вона сиділа край ліжка, усміхнена, радісна. Більше того — вона нагнулася й сплела його руки навколо свого стану.

— Ти стариган, ти розпусник, ти п'яничка, від тебе тхне перегаром!.. Я тебе ненавиджу...— і ніжно поцілувала його.

Пішта, усміхаючись, думав про те, що якби він цілу ніч просидів на бенкеті, влаштованому, приміром, на честь Макроці, то сприйняв би Лінині слова зовсім по-іншому. Вони здалися б йому набридливими й буркотливими, а може й образливими... Але зараз Ліна вимовляла їх так ласкаво! Вона просто невпізнанна!

Він обійняв її й обережно пригорнув собі до грудей. На диво, вона не пручалася. Дозволила обійняти себе; не турбувалася за своє плаття, не говорила, що в неї справи, що в неї болить голова, що він повинен дати їй спокій,,що він божевільний... Не виривалася з його обіймів, не побігла зачиняти двері до сусідньої кімнати — певно, зачинила їх раніше... Кров шугнула йому в голову, він обійняв Ліну й пригорнув до себе. Вона була покірна й ніжна, мовби оце вперше домоглася його ласки. Зовсім нова жінка... Анітрохи на себе не схожа. Адже останні десять років він бачив біля себе байдужу похмуру істоту, яка нічого не бажала, нічого не дозволяла і нічим не вдовольнялася.

"Добре, якби й далі так було!" — подумав він, коли Ліна в солодкій знемозі лежала біля нього.

Потім Пішта усміхнувся. Ліна враз підвелася й вибігла з кімнати.

Через кілька хвилин вона повернулася, несучи на таці сніданок.

Сніданок у ліжко! Це.була найбільша радість його дитячих років. Мати дуже любила своїх дітей, а надто його, найстаршого. Досить було раз зітхнути, як вона вже приносила сніданок, і Пішта, напівлежачи, розкошував кавою зі збитими вершками та здобним рогаликом. Однак Ліна цього не терпіла й гнівалася, коли він просив принести сніданок у ліжко. Вона казала, що в спальню злітаються мухи, що в ліжку буде повно крихт, що це поганий приклад для дітей. А зараз вона начебто й забула про дітей — адже й словом про них не обмовилася. Ага, вони вже, певно, давно в школі. Все ж таки котра зараз година?

— Ну, розказуй, що там було?

Ліна подала йому на великій блискучій таці чудову каву зі збитими вершками і свіжий калач.

— Знаєш, Ліно, чому я завдячую цим дурним обранням?

— Ну?

— Тільки моїм власним заслугам! Тільки власним заслугам!..

І Пішта лукаво засміявся.

Ліна мовчала. Невже вона й справді думає, ніби його вибрали саме тому, що місто наділило його, Іштвана Коп'яша, своїм 1 високим довір'ям. Делікатне питання, краще його не чіпати...

— І ще знаєш чому? Старий осел у приймальні зали засідань пробовкався. Він сказав: "М. Ж."

— Що таке?

— "М. Ж."

— Що це означає?

— Це вбивча куля. Саме "М. Ж." убило Макроці: саме воно скрутило йому в'язи. Це був зашморг, що задушив його...

Пішта знову голосно засміявся.

— Всі раптом згадали,— повів він далі,— що Макроці страшенно заборгував, а також і те, що їм давно вже остогидло його самоправство. Коли цей здоровило з червоним підборіддям, прихилившись до каміну й випнувши черево, приймав вітання, він був схожий на справжнього тирана. Не випускаючи з рота сигару, він сказав своїм друзям, що мета його життя нарешті здійснилася:1 "М. Ж."

— Та що ж це все-таки означає?

— "М. Ж."? Це ініціали міста, а як точніше — це мовби його тавро. "Місто Жаранток"... Однак кожен знає, що розшифровуються вони по-іншому: "Мій Жаранток!"

Ліна засміялася.

— Що ти кажеш?

— Свята правда. Виборці миттю це підхопили. Мак-році не думав і не гадав, що його "жарт" сприймуть буквально; а збори відразу одвернулися від нього. В залі загуло, як у вулику. Адже ти знаєш — Макроці був на Альфельді1 мало не дожем. А після виборів сподівався стати бургомістром — можновладним господарем міста... І раптом — трагічний поворот долі. Таке трапляється нерідко... На вершині слави на Макроці впав меч Немезіди. Ох, як цей тип усім набрид. Навіть сто тисяч хольдів муніципальних угідь, здавалося, затремтіли від жаху.