Родичі - Моріц Жігмонд
Але ми повинні бути на бенкеті.,. Навіть сам бургомістр це сказав... В них збереться все місто... Наш обов'язок — бути там...
Ліна сіла на стілець. Яка вона втомлена!...
— Не знаю, Пішто... Боюсь, страшенно боюсь за тебе... й за себе... й за дітей... Не під силу нам боротися з тим світом...
XXIII
Дружина губернатора обійняла Магдалену й по-дружньому поплескала її по спині.
— Магдалено, люба, чудовий бенкет!
— Я дуже рада, тітко Сіді.
Пішта, який у цю мить глянув у той бік, зустрівся очима з Магдаленою. Келих з шампанським так затремтів у його руці, що вино вихлюпнулося на манишку. ■
Ліна це побачила й ледь помітно похитала головою.
Магдалена, трохи зніяковівши, відвернулась і подалась з дружиною губернатора у велику залу.
Сад освітлював потужний електричний ліхтар. Осіння ніч була напрочуд тепла і ясна.
До Пішти підійшов доктор Петерфі й відвів його вбік.
— Прошу вибачення, пане обер-прокурор, але мушу сказати вам дуже важливу річ. Поки що це секрет. Бухгалтер повідомив мене, що до нас приїхав уповноважений міністерства; сьогодні вночі він хоче перевірити всі документи свиноферми. Очевидно, на Боронкаї надійшла серйозна скарга. Мабуть, це діло рук Макроці, якого немає тут. Міністр наказав терміново й без зайвого шуму провести розслідування... Будьте обережні, бо, певне, бургомістр викличе вас до себе...
Пішта зрадів, почувши цю звістку. Отже, тепер вони в нього в руках...
Щоб не викликати підозри, Петерфі з посмішкою на обличчі пішов до гостей.
Пішта кілька секунд постояв, прислухаючись до того, як у скронях стукає кров.
"Справжній детективний роман",— подумав він і переможно всміхнувся.
— Що з тобою? — здивовано спитала Ліна, підійшовши до нього.— В тебе такий щасливий вигляд!
— А ти хіба не щаслива? Чому?
— Значить ти щасливий? З якого це приводу? На веранду вийшли дами.
— З глузду можна з'їхати від цих танців! — мовила до Пішти дружина одного із суддів.
Чардаш — гарний танець,— сказав Пішта.— Якось я танцював чардаш дві години без упинку.
— Коли?
— Під час незабутньої війни.
— Незабутня війна?.. Так, ваша правда! —засміялася дружина одного торговця.— Але скажіть, будь ласка, до чого призведе це економічне становище?
— А в чім річ? Якби хтось глянув зараз на нас із Місяця, то побачив би цілком пристойну картину...
— Еге ж! Земля горить у всіх під ногами...
Жінки сміючись подалися назад у залу. Ліна похмуро мовчала. Вона не втручалася в розмову, бо не була знайома з цими дамами.
— Я питаю — хіба ти не щаслива? — повернувся до перерваної розмови Пішта.
— А ти щасливий? Чому?..
— Сервус, ваша вельможність... Дякую, добре...— відповів Пішта на привітання головного інспектора окружного відділу освіти. Потім знову повернувся до Ліни: — Ось чому, люба моя!
— Отже, я маю бути щаслива тільки через те, що мій чоловік пишається в цьому товаристві, наче павич? Або показує всім свою залиту вином манишку?
— Тихіше, не галасуй...
—' Не треба було розхлюпувати шампанське...
— Однаково вдруге її не надінеш...
— Якщо не стежити за собою, то, звичайно, ні.
— Ніхто не вдягає під фрак одну й ту саму манишку двічі.
— Але її ще можна вдягти під піджак...
Увійшов секретар бургомістра. Він шукав Пішту. Побачивши його, взяв під руку, відвів убік і заклопотано мовив:
— Пане обер-прокурор, вас шукає пан бургомістр.
— А де він, Імре?
— В ломберній кімнаті. Цілую ручки, вельможна пані...
— Зараз іду.
Пішта ще якийсь час постояв біля Ліни. Він побачив, що до них підходить дядько Берці.
— Можна тебе на кілька слів, синку?
— Облиште хоч тут оті свої "кілька слів"! — сердито сказала Ліна.
— Яка ти!.. Я не грошей хочу просити... Тут платити не треба. Хіба що лакею.
Ліна почала шукати в сумочці гроші.
— Обережно! Не треба, щоб хтось це бачив!— мовив Пішта.
Дядько Берці засміявся, наче почув дотепний анекдот, узяв гроші, зиркнув на них і витріщив очі:
— Сорок філерів?
— Лакею вистачить.
Дядько Берці, спохмурнівши, поклав монети в кишеню й повільно відійшов. Пішта не міг одразу здобутися на слово.
— Все-таки це ганьба! — сказав він нарешті.— Дати сорок філерів моєму рідному дядьковії
—— Він не поверне і їх.
— А я що дам лакею? Стою у фраку, наче принц уельський, а в кишені — жодної монети...
Пішта хотів був іти до бургомістра, але раптом на веранді з'явився Боронкаї в супроводі свого тестя, старого Сенткалнаї, і Кардича:
— Он вони де, закохані! — вигукнув Кардич, побачивши Пішту з Ліною.— Навіть тут знайшли тихе містечко, де можна поцілуватися...
Пішта відчув у тоні Кардича щось зневажливе. "Нічого, нічого, скоро я приберу тебе до рук... А втім, уже прибрав... І тебе, й інших"...— подумав він.
— Як тобі подобається вілла? Га, доню? — спитав Сенткалнаї.
Ліна зашарілася.
— Для нас вона занадто висока, занадто широка й занадто простора,— відповіла вона.
— О, то правда! Діти витратили на неї великі гроші,— мовив торговець залізними товарами.
Вони зрозуміли одне одного. Ліні навіть стало жаль його. Старий Санткалнаї, як і вона, не міг збагнути і прийняти широких масштабів сучасного світу.
— Можна тебе на кілька слів?—сказав тепер уже Кардич.
Почувши, що він звертається до Пішти так само, як і дядько Берці, Ліна здригнулася, наче її вжалила оса. Але, певне, не грошей треба Кардичеві. Цікаво, про що вони говоритимуть?
. — Бачу, що твоїй дружині не дуже подобається вілла?
— Чом би вона їй не подобалася? Кардич трохи помовчав, а тоді повів.далі:
— Якщо хочеш, можемо підписати контракт зараз. Негайно.
Пішта опустив очі. "Підписати контракт... Тут... Це не без причини... Значить, Петерфі сказав правду. Міністерський інспектор уже прибув".
— Мене кличе пан бургомістр. Дядечко Бела... Мушу йти до ломберної кімнати.
— Не квапся. Я саме від нього. Він сказав, щоб ми з тобою обговорили стан справ, а потім ішли до нього.
— Он як! Ну що ж, хай буде так.
Вони подалися в картинну галерею й сіли в кутку. Свідків, крім картин, не було.
— Представник міністерства ще сьогодні хоче повернутися назад?
Кардич підозріло зиркнув на Пішту.
— Представник міністерства?
— Цієї ночі буде ревізія!—хрипким від хвилювання голосом сказав Пішта.
Кардич помовчав, потім усміхнувся й відповів:
— Ах так. Представник міністерства... Так, так...
Запала мовчанка. Пішта побачив на маленькому столику перед собою коробку, повну англійських сигарет. Він узяв одну, пом'яв у пальцях і закурив, йому не хотілося першим починати розмову.
Кардич і собі взяв сигарету. Ніяк не міг збагнути, звідки обер-прокурор дізнався про приїзд представника міністерства. Адже бургомістр запевняв, що Пішті нічого не відомо про ревізію... Що саме він знає?..
Пішта не обзивався.
— З гербовими документами не все гаразд,— сказав нарешті Кардич.— У квитанціях та ордерах, безперечно, зазначено, куди пішли матеріали — на будівництво вілли чи на свиноферму...
— Так...
— А де ж ті гербові документи?—після тривалої паузи спитав Кардич.
— Бухгалтерський облік поставлено досить хитро,— ухильно відповів Пішта.— Ніде не вказано, на будівництво чого використані будівельні матеріали.
— Що ти хочеш цим сказати?
Пішта струсив попіл сигарети в попільничку.
— Я не знайомив тебе, дядечку Кардич, із своїм меншим братом?
— Здається, ні.
— Чудовий хлопець. Служив біржевим диспонентом у Будапешті...
— Мені чомусь здавалося, що він працює в музеї. Щось ніби чув про нього...
— То мій другий брат... Директор-хранитель археологічного відділу Національного музею. Я хочу рекомендувати його на посаду директора нашого музею.
— Ага, то це про нього казав мені віце-губернатор...
— Він був такий люб'язний, що пообіцяв запросити мого брата на посаду директора музею. Точніше, він сказав, що можна було б це зробити...
— Слушна думка...
Тепер Пішта дивився Кардичеві просто в очі.
— Таким чином, я хотів— би рекомендувати Меньхерта на посаду директора музею, а другого брата, Альберта, в банк...
— Альберт...— повторив дядечко Кардич,— Альберт... Берці... Ага, Берці! Це той, що з вугіллям... який пропонує управі...
— Ні. То мій рідний дядько. В нього є невеличка шахта в Боршозькому басейні, в Келешері. Такий самий пласт, як і в Шалготар'яні. Чудове вугілля. Але дядько не має оборотного капіталу. На мою думку, в нього не вугілля треба купувати, а придбати шахту. Для управи це було б набагато вигідніше...
— Авжеж, авжеж... Крім того, твій дядько Берці міг би залишитися на тій шахті директором...
Пішта аж розгубився, бо думав саме про це! Він невимовно зрадів, та за мить у голові промайнуло: а що, як із нього знущаються? Або ще гірше — чи не сам дядько Берці розпускає такі чутки?
— Це питання можна буде обговорити згодом і прийняти найдоцільніше рішення,— мовив він нарешті.
Ні, він таки потрібен цим людям... А що, як закинути слівце й про інших родичів? Дядька Андріша треба поставити сторожем на свиноферму; Елемера, сина дядька Лайоша,— в музичне училище; Аделку — вчителькою... Але зараз він не заводитиме про це розмови — на все свьй час... Даремно він заговорив і про Альберта. Альберт— несерйозний чоловік... Сказав би тільки про Меньхерта... Ет, не треба взагалі було про це патякати! Мабуть, дядечко Кардич поінформований і про вугілля дядька Берці, і про Меньхерта. Він би й сам розпочав про це розмову. Навіщо було вискакувати...
Але, з іншого боку, його пропозиція — не афера. Адже Меньхерт — фахівець високого класу. Забезпечивши його роботою, управа тільки виграє...
Аж тут у картинну галерею увійшла Ліна в супроводі старого Сенткалнаї. Побачивши Пішту й Кардича, вона мовчки усміхнулася і попрямувала в сусідню кімнату. Сенткалнаї підійшов до них і сів поруч.
— Вибачте,— сказав Кардич.— Пішто, ти —посидь тут трохи, я на хвильку зайду до старого. Почекай мене...
"Побіг доповідати бургомістрові",— подумав Пішта, і йому стало дуже прикро.
— Ну що, друже, яка твоя думка? — спитав Сенткалнаї.— Чи можна якось виплутатися з цієї справи... з цієї ферми?..
— А чого ж...
— В який же то спосіб?
— Ще не знаю... Півтора мільйона пасиву... Як на нинішній час, то занадто... В двадцять восьмому, двадцять Дев'ятому роках, коли у вас почали з'являтися борги, хольд землі коштував тисячу пенге... А тепер — двісті-триста... Потрібна допомога.
— Яка? З чийого боку?
— На щастя, місто не може обійтися без свинофер-ми.
