Родичі - Моріц Жігмонд
Той зосереджено робив якісь нотатки олівцем на аркуші паперу. Як він уміє володіти собою! Звідки беруться в нього сили? Адже цей чоловік уже зовсім старий... Пішта згадав — раніше він уже думав про те, що бургомістр старий, дуже старий... і незабаром виникне потреба в новому... На той час він, Пішта, розбагатіє, набуде авторитету, впливовості, популярності... А цей дідуган он як усе перекрутив!.. Так повернув усе, що ідеї Пішти виявились "зовсім непопулярними". Тобто бургомістр довів, що кожна його ідея — хибна! Може, він таки має рацію? Але ж Пішта намагався діяти так, як їм хотілося, бо інакше навряд чи вони б його зрозуміли... Ні, краще вже потрапити в це жахливе становище, ніж стати таким шкуродером, як вони!
Слід би підвестися, грюкнути кулаком по столу, гримнути... Та що він скаже? Адже все свідчить проти нього. І передусім вугілля дядька Берці.
Червоні вогні... чорна темінь... Порятунку немає. Та й навіщо, коли життя таке огидне? Все, все навколо огидне. Не варто жити!
Він чистий і чесний, але це нікому не потрібно. Треба народитися для зла, готуватися до нього з дитинства... Ет, байдуже! Навіть Магдалена викине його з пам'яті. Якийсь там аферист не гідний того, щоб...
Бургомістр зиркнув на Пішту холодним, чужим поглядом, ніби питаючи:
"Ти ще й досі тут?"
Пішта підвівся. Хотів щось сказати, але нічого не спадало на думку. Уклонившись, він вийшов.
Бургомістр не відповів на Піштин уклін. У нього не знайшлося для Коп'яша жодного доброго слова, не те, що недавно: "Сервус, друже!"
Пішта простував коридором до кабінету, мовби не на своїх ногах. Так, відтоді, як він потрапив сюди, він ходить чужими ногами...
Двері за ним зачинилися.
Через якийсь час до бургомістра зайшов дядечко Кардич.
— Дозволь тобі нагадати! Сьогодні вечеря в Сенткалнаї.— Він простяг бургомістрові руку.— Ну, поводив ти, себе просто блискуче!
Бургомістр зняв окуляри, поклав їх на стіл і теж простяг Кардичеві свою суху старечу руку.
— Ти чудово тримався, любий мій! — Обличчя Кардича розпливлося в улесливій, теплій усмішці.
— На мою думку,— сказав бургомістр, погладжуючи борідку вільною рукою (другу його руку Кардич і досі тримав у своїй),— цей чоловік завтра повернеться до нас. Він буде для нас надзвичайно корисним. Щиро кажучи, за свою багаторічну службу я не зустрічав нікого, хто так швидко й добре розібрався б у справах... З допомогою цього, так би мовити, синдикату можна легко розв'язати проблему. Мушу тобі сказати, що ця ідея... просто геніальна. І, безперечно, без нього нам не обійтися. Без людини, яка добре розуміється на таких справах, обійтися неможливо... Чудова ідея... Кращої не придумаєш...
Кардич відпустив руку бургомістра.
— Так, так... Справді, трьох чоловік для синдикату досить. Скажімо, твій зять, я... не особисто я, а мій Генрик... Ну й він, Коп'яш.
Двері відчинилися. Вбіг доктор Петерфі.
XXV
— Ваша вельможність! — вигукнув він, затинаючись.— Пан обер-прокурор..-. Пан обер-прокурор...
— Що таке?
— Застрелився!
— Що ти кажеш?! Чому?!
Бургомістр зиркнув на Петерфі з таким обуренням, що той злякано пробелькотів:
— Цього я, вибачте, не знаю...
— Де він узяв револьвер?
— Дозвольте доповісти... В його кабінеті залишився револьвер пана Макроці, колишнього обер-прокурора. З нього він і застрелився.
— Це жахливо! Викличте мерщій лікаря. Треба рятувати бідолаху! Він помер?
— Конає.
— То якого ж бісового батька ви тут тупцяєтесь? Адже обер-прокурор — найцінніша людина в усій управі. Негайно його в лікарню! Підніміть на ноги всіх лікарів!
— Слухаюсь!
Доктор Петерфі швидко вийшов. А бургомістр одяг плащ і капелюх, він боявся протягів у коридорі.
— Невже ти підеш туди? — вигукнув Кардич.
— Ну що ти, що ти? Це жахливо! Його треба врятувати! Треба вилікувати! — І бургомістр повернувся до секретаря, який саме ввійшов: — Негайно видайте вдові тисячу пенге! Тобто... його нещасній дружині. Або ні, стривайте... п'ятсот... Негайно перекажіть їй п'ятсот пенге.
— І я додам сотню,— сказав дядечко Кардич і, сягнувши в кишеню, докинув: — Гроші стануть їй у пригоді.
І вони поквапилися рятувати бідолаху.
