Родичі - Моріц Жігмонд
Увечері в неділю у них прощальний бенкет, на якому буде все місто. Певно, вони не надіслали тобі запрошення тому, що хочуть нанести візит і запросити особисто.
— Авжеж,— сказав Кардич,— мені сам Фері сказав^ що вони збираються відвідати Пішту... До речі, любий мій Пішто, прошу мене вибачити: я сьогодні мусив терміново піти на переговори про великий англійський кредит і через те не міг тебе прийняти. Ти приходив у банк?
— Ні, дядечку, тільки дзвонив по телефону.
— І я вже пішов?
— Еге ж.
— Ну, нічого. Може, так і краще. У всякому разі, на віллі побуває й твоя дружина. Підприємство краще оглянути, коли воно діє...
І він голосно засміявся.
XXII
Наступні два дні були для Пішти неспокійними. Він ніяк не міг розібратися в рвоїх стосунках збургомістром та його оточенням. Пішті'хотілося порвати з ними, але за годину-другу його наміри змінювалися, і він думав про них як про близьких людей. Йому здавалося, що він живе в якомусь химерному світі.
За обідом Пішта сказав Ліні, що в неділю їх запрошено на бенкет до Боронкаї.
Ліна спохмурніла, почувши, що й подружжя Боронкаї хоче зробити їм візит. X неділю, десь біля полудня... Побачать8 їхню тісну, бідно умебльовану квартиру... Нічого в ній не зміниш... Зрештою — вона махнула рукою — прийдуть, то прийдуть... . .
У суботу в обід приїхав дядько Берці. Він був чимось пригнічений, хоч і прикидався веселим та безтурботним.
Дядько Берці сказав, що відправив у Жаратнок Два пробних вагони вугілля, і надокучав Пішті доти, доки племінник йе зателефонував радникові з господарських питань Чомі. Той дав позитивну відповідь — мовляв, вугілля можна привозити.
Дядько Берці пожвавішав і тут же перейшов у наступ.
— Пішто, чому ти так скептично ставишся до цього Діла? Бачиш, вони ж не мають нічого проти... Ще б пак — адже кращого вугілля годі відшукати! Грандіозна комерція! Я б хотів обігріти своїм вугіллям весь світ! Моє серце — і є та шахта, яка здатна обігріти всі установи Разом із коридорами... обігріти навіть базарний майдан під ногами перекупок!
—• Замовкни, дядьку Берці! Верзеш казна-що... Не обігрієш увесь світ твоїм вугіллям.
— Чому, синку? Адже в землі вогню вистачає. Коли скінчиться вугілля близько від поверхні, доберемося до центру землі...
— І тоді вибухнуть вулкани.
— Хай собі вибухають, синку, але хай цей вогонь піде по трубах, нагріє їх... Хай гаряча вода циркулює по всьому світу... До наших послуг у природі невичерпні запаси...
Пішта замислився. Кумедний цей дядько Берці, але він, певне, має рацію. Якщо того вугілля, в яке перетворились стовбури дерев прадавніх лісів, може вистачити на кілька сот років, то яка ж могутня енергія у земних глибинах?! Навіть уявити важко, які це великі запаси порівняно з запасами вугілля... Ще далеко той час, коли люди оволодіють сонячною енергією, а доти їм служитиме гаряча вода глибоких підземних джерел... Земні глибини — це невичерпний резервуар гарячої води. І щоб використовувати її, не треба чогось надприродного — потрібні тільки труби.
У Пішти аж голова запаморочилась від таких перспектив.
Аж тут у дверях з'явилася тітонька Каті. Вона майже не бувала вдома, робила візити то родичам, то знайомим. Навідувала всіх, хто знав сім'ю Коп'яшів. Бувало, що вона не приходила ночувати додому і по два дні, бо хоч куди вона пішла б — скрізь її залишали на обід, на вечерю, а то й на ніч...
— О, Берці!— вигукнула вона, переступивши поріг. Дядько Берці вражено глянув на жінку, яку колись за
нього сватали.
— А це що за опудало городнє?— вигукнув він,
— Ти впізнав мене, Берціко! Це я, Каті.
— Усе ще топчеш ряст? І навіщо?
— А ти анітрохи не змінився!
Дядько Берці поплескав тітоньку Каті по стегнах і сказав Пішті:
— Бачиш, такою вона була й двісті років тому. Такою ж бридкою. Ну, поцілуй мене...
Тітонька Каті поцілувала його.
— І пахне від тебе так, як кблись,— зітхнув дядько Берці.— М'ятою, чи що?.. Де ти живеш тепер?
— Тепер — у доброго й любого племінника. В нього така мила жіночка... Золото, а не дружина!
— То вона тебе скоро випхає за двері. Адже вона розумна жінка...
— Досить того, що чехи вигнали мене з Рімасомбата 1 за мій патріотизм.
— Отже й вони тебе розкусили... Слухай-но, Пішто, чи не почастуєш ти мене чарчиною? Хочеться змити запах цієї Каті...
Пішта почав шукати горілку, прислухаючись до розмови дядька Берці з тітонькою Каті. Говорили про рід Коп'яшів. Як сумно, що колись він процвітав, а тепер занепав зовсім...
Зрозумівши, що Ліна не% бажає зустрічатися з ним, Дядько Берці зібрався йти. Покликав Пішту:
— А йди-но сюди.
— Що таке, дядьку?
— Дай мені, будь ласка, двадцять пенге.
— Немає в мене жодного філера...
— Я зараз в скрутному становищі: через це вугілля геть витратився. Ледве розрахувався з залізницею. Адже вони не схотіли чекати, поки я одержу гроші за вугілля... Пішто, а чому вона тут, ця Каті? Будь із нею обережний... Вона тільки те й робить, що плітки розпускає!.. Скільки разів я тобі казав, щоб ти не збирав у себе Родичів...
1 За Тріанонською угодою 1920 року місто Рімасомбат відійшло Д° Чехословаччини.
Пішта подумав, що дядько Берці. має рацію. Та хіба можна сказати тітоньці Каті, щоб вона ушивалася звідси.* Та й якомусь іншому родичеві хіба скажеш?
— Ти повинен дати мені двадцять пенге, синку,— знов озвався дядько Берці.— Повинен дати, хоч їх у тебе и немає... Вважай, що ти даєш їх як позику — з тих двадцяти тисяч комісійних, які припадають тобі...
Пішта спохмурнів. У нього було таке відчуття, ніби його хочуть живцем спалити у власному будинку. Він ще ніколи досі не виступав в роді посередника. Саме слово "посередництво" його наче обпікало. Чи не зіпсує це посередництво йому кар'єри?.. Він здригнувся.
— Чого ти стурбувався, синку? Гроші за посередництво — то чесні гроші... Адже тих, хто сприяє замовленням, цінують... Шахтарем може бути перший-ліпший дурень. Треба тільки, щоб під землею було вугілля. Рубати його — не дуже складна штука. А от продати! Це справжнє мистецтво. На ринку чого тільки не продають! Конкуренцією знищують один одного. І скажу тобі, людина, яка здатна робити гроші з багна, заслуговує на те, щоб мати зиск... Тому й платять гроші за посередництво. Рука руку миє, особливо коли це рука родича...
Пішта підвівся і збуджено заходив по кімнаті.
— Не треба вдавати із себе сором'язливого,— провадив дядько Берці, покусуючи кінчик сигари.— Чому я запропонував двадцять тисяч комісійних саме тобі? Бо ти — мій родич... Чому ти допоміг одержати перше замовлення мені? Тому, безперечно, що я — твій родич...
— Коли ще я був радником у справах культури,— сказав Пішта,— мені довелося добре поморочитися з цим вугіллям. І я переконався: всі комерсанти, які торгують вугіллям,1— шахраї і негідники.
— Що правда, то правда...
— А всі посередники полюють лише за комісійними. У них тільки й турбот, щоб якнайшвидше загребти гроші... Я ж вважаю своїм обов'язком потурбуватися про те, щоб місто одержало високоякісне вугілля. Я довіряю тобі — рідному братові моєї матері. Ти поставлятимеш хороше вугілля, дядьку Берці, я в цьому впевнений... Однак повернімося до моїх комісійних. Що ж, я готовий прийняти ці гроші, бо я їх заслужив. Але візьму їх не для себе. Маю широкі плани служіння громаді... Хочу на ті гроші створити щось на зразок родинного акціонерного товариства... Зрозуміло? Хочу забезпечити роботою та прибутком усіх працездатних членів нашої сім'ї, хочу щоб вони служили суспільству...
— Кого ж ти збираєшся влаштувати на роботу?—зди-. вовано.сиитав дядько Берці.
Пішта мовчав. Мабуть, поки ще не час для відвертої розмови. Тим паче, що ця ідея остаточно ще не визріла...
— Хочу поставити дядька Андріша Таконі керуючим свинофермою, — обережно мовив він трохи згодом.
. — Андріша?
— Так.
— Я його знаю. Він завжди був спритним хлопцем. Колись пошив у дурні вашого Кардича, який служив тоді агентом по продажу хліба... Якби ж то пошити в дурні тепер цього пихатого індика, цього короля лихварства...
— Про це і йдеться. Замість людей, які захопили керівні посади, я хотів би поставити чесних і справедливих людей — моїх кревних. Я впевнений у собі, отже впевнений і в своїх родичах.
— Пішто, а чи не міг би ти поклопотатися, щоб управа купила в мене шахту? Для міста, ясна річ, набагато вигідніше, щоб шахта належала йому... Вугілля вищої якості... Дуже схоже на— шалготар'янське... Ніхто не відрізнить... Біда тільки в тім, що мало оборотного капіталу. Я продав би шахту за дуже низьку ціну. Можу навіть безкоштовно віддати, але з умовою, що мене призначать директором шахти із щомісячним окладом.
— Ми*ще повернемось до цієї розмови. Поки що головне — чесно продати першу партію вугілля... Коли воно й справді високої якості, ми купимо шахту... і зробимо тебе директором, дядьку Берці. Я довіряю тобі!..
— Я виправдаю твоє довір'я, синку. Швидше святий собор розвалиться, ніж ти помилишся в мені!.. А десяти пенге в тебе не знайдеться?
Пішта вийняв десятку з тих двадцяти пенге, що їх дала йому Ліна, і простяг дядькові Берці.
— Ет, синку, на саму тільки платню не проживеш. Якщо немає ще якихось прибутків — кепські справи. Так і будеш животіти за рахунок жінчиного гаманця...
Тут у кімнату ввійшла Ліна й скоса глянула на дядька Берці.
— Я саме кажу твоєму чоловікові, що вірю тільки тобі... Слухай-но, Ліно, жени ти звідси цю тітоньку Каті...
— А вона говорила те саме про вас.
— Ось бачиш!—обурено вигукнув дядько Берці.— Куди вона встромить свого носа, там добра не жди! Рідню, звичайно, треба любити, але так, щоб не зашкодити собі. Приймати слід тільки тих родичів, з яких є якась користь.
— Ви вже казали про це. Але не пояснили, яка користь нам од вас...
— Терпіння, любонько, терпіння!.. А поки я радий, що зміг забезпечити вам перші двадцять відсотків.
— Що? Які двадцять відсотків?
— Дядько Берці жартує,— поквапливо мовив Пішта.
— Жартую, жартую, любонько,— засміявся дядько Берці, поцілував Ліні руку й вийшов.
— Про що це він?— спитала Ліна, коли вони залишилися вдвох.
— Ні про що... так собі базікає. Хоче оформити продаж вугілля з моєю допомогою, залучивши мєне.до комерції... Ніби я здатен на таке...
— Пішто!— Ліна пильно глянула на нього.— Обіцяй, що ти нічого не робитимеш за моєю спиною!
Він пригорнув Ліну до себе, поцілував.
Ну то як, підемо до Боронкаї?
— Краще б туди не ходити...
— Звичайно.
