Злочин і кара - Достоєвський Федір

гм! про якогось небіщи-ка і про якусь дівчину він дійсно мені щось говорив вчера, коли ми йшли домів, але я не розумів ні слова... Та втім, і я сам вчера... .

— Найліпше, матусю, ходімо до него самі і там, впевняю вас, зараз побачимо, що робити. Та якраз вже і пора на те, — Господи! одинайцята година! — скрикнула вона, ПОГЛЯНУВШИ на свій пишний золотий годиник з емалією, що висів в неї на шиї на тоненькім венеціянськім ланцюшку і ніяк не відповідав уборови.

— Подарок жениха, — подумав Разумихін.

— Ах, пора! Пора, Дунечко, пора! — налякано заторопилась Пульхерія Алексаидрівна. — Ще подумає, що ми від вчера гніваємось, коли так довго не йдемо. Ах, Боже мій!

Говорячи теє, вона поквапно накидувала на себе мантилю і надягала капелюх; Дунечка також одягалась. Рукавички на ній були не лиш заношені, але аж подерті, що завважав Разумихін, а тимчасом отся явна бідність убору навіть додавала обом дамам вид якоїсь особлившої поваги, щр завсігди буває з тими, хто уміє носити убогу одежу. Разумихін з о-божанням глядів на Дунечку і чувся гордим, що поведе її.

— Тая королева', —— думав він про себе, — що то латала свої пончохи в вязниці, вже навірно в ту хвилю виглядала справдішною королевою і навіть більше, ніж за часів най-пишнійших торжеств і виходів.

— Боже мій! — кликнула Пульхерія Александрівна, — чи думала я, що буду боятись зійтися з сином, з моїм любим Родечком, як тепер боюсяі... Я боюся, Дмитре Прокопичу! — додала вона, несміло поглянувши на него.

— Не бійтесь, мамочко, — сказала Дуня, цілуючи її — ліпше вірте в него. Я вірю.

— Ах, Боже мій! Я вірю також, а всю ніч не спала! — закричала бідна женщина.

Вони вийшли на вулицю.

— Знаєш, Дунечко, як тілько я над ранком трошечки заснула, мені зараз приснилась покійна Марта Петрівна... і ціла в білім ... підійшла до мене, взяла за руку, а сама головою хитає на мене, і так строго, строго, начеб осуджає... Чи добро воно віщує? Ах, Боже мій, Дмитре Прокопичу, ви ще не знаєте: Марта Петрівна умерла!

— Ні, не знаю; яка Марта Петрівна?

— Несподівано! і представте собі...

— Опісля, мамочко, вмішалася Дуня, — адже вони ще не знають, хто така Марта Петрівна.

— Ах, не знаєте? А я думала,, вам вже все звісне. Ви мені простите, Дмитре Прокопичу, у мене в отсі дні просто в голові путається. Справді, я вас уважаю якби за провидіння наше, та тому так і переконана була, що вам все звісне. Я вас майже за рідного уважаю... Не угнівіться, прошу, що так говорю. Ах, Боже мій, що се у вас права рука! скалічились?

— Так, скалічився, — воркнув ущасливлений Разумихін.

— Я иногді надто вже від серця говорю, так що Дуня мене поправляє... Але, Боже мій, в якій він комірці живе! Так чи пробудився він вже? І отся женщина, хазяйка його, у-важає се за кімнату! Послухайте, ви говорите, він не любить

серця виказувати, так що я бути може йому і надоїм моїми слабостями?.:. Чи не навчилиб ви мене, Дмитре Прокопи-чу, як мені з ним поводитися? Я, знаєте, цілком як запаморочена ходжу.

— Не випитуйте його надто про що небудь, коли побачите, що він хмуриться; особливо про здйровля не богато питайте: не любить.

— Ах, Дмитре Прокопичу, як тяжко бути матірю! Але ось і ті сходи... Які погані сходи!

— Ненечко, ви аж бліді, утихомиріться, серденько моє, — сказала Дуня, лестячись до неї. — Він ще повинен бути щасливий, що вас бачить, а ви так себе мучите, — додала вона, заіскрившись очима.

— Погодіть, я перше загляну, чи прокинувся він. Женщини поволеньки пішли за ідучим вперед по сходах

Разумихіном, а коли вже порівнялись на четвертім поверсі з дверми господині, то заважали, що ті двері отворені на маленьку щілину і що двоє бистрих, чорних очей приглядаесь їм з темноти. Коли-ж погляди стрітились, то двері душком затріснулись, і то з таким стуком, що Пульхерія Александрівна мало що не скрикнула з переляку.

Г

III.

^ — Здоров, здоров! — весело крикнув на стрічу входячим Зосимов.

Він вже мінут з десять як прийшов і сидів в вчерашнім своїм куті на дивані. Раскольніков сидів в куті насупроти, цілком одягнений і навіть старанно вимитий та причесаний, чого вже давно з ним не лучалось. Кімната відразу наповнилась, все-ж таки Настка успіла увійти вслід за гостями і стала слухати.

Дійсно, Раскольніков був майже здоров, особливо в по-рівнанню до вчерашнього, тільки був дуже блідий, розсіяним і насуплений. З виду він походив мов би на раненого чоловіка, або на такого, що переносить якийсь сильний фізичний біль: брови його були підняті, губи стиснені, очі горіли. Говорив він мало і нерадо, начеб з трудом, або випопняючи обовязок, і якийсь несупокій на часи появлявся в його поворотах.

Недоставало лиш якої перевязки на руці, або тафти на пальцях для повної схожости з чоловіком, у котрого, приміром, дуже болючо збирає палець, або звихнена рука, або що-небудь в отсім роді.

Все-ж таки і се бліде та захмарене лице озарилось на хвилинку мов би світлом, коли увійшли мати і сестра, однакож се додало до його виразу лиш замісць дотеперішної сумної розсіяности, начеб більше зосередоточеної муки. Світло померкло скоро, але мука осталась, і Зосимов, що слідив свого пацієнта з всім молодечим жаром лікаря, починаючого тільки-що практикувати, з здивуванням завважав в нім, як лиш надійшли його рідні, замісць радости, мов би тяжку, укриту рішучість перенести годину — нових мук, котрі ^вже тяжко обійти. Він бачив опісля, як трохи не кожде слово розмови, що завязалась, будьто би дотикалось до якоїсь рани його пацієнта і вражувало його; все-ж таки рівночасно він і дивувався почасти нинішній його умілости панувати над собою і укривати свої чувства, в порівнанню до вчерашньо-го мономана, що задля найменшого слова впадав мало що не в бішеність.

— Так, я тепер сам бачу, що майже здоров, — сказав Раскольніков, привітливо цілуючи матір і сестру, від чого Пульхерія Алексаидрівна відразу просіяла, — і вже не по вче-рашньому се говорю* — додав він, звертаючись до Разумихіна і по приятельськи стискаючи йому рукуч

— А я також аж здивувався, побачивши його сьогодня, — почав Зосимов, вельми урадований, що прийшли люде, бо вже за десять мінут успів стратити нитку розмови з своїм хорим. — За три-чотири дні, коли так піде, цілком буде як передше, то є, як було місяць тому назад, або два, або і три. Адже се з давна почалось і приготовлялось... а? Признаєте тепер, що може і самі були винуваті? .— додав він з осторожною усмішкоіФ, немов би завсігди ще боявся його чим небудь роздразнити.

— Дуже можливо, — холодно відповів Раскольніков.

— Я до тогЬ говорю, — продовжав Зосимов, розохотившись, — що ваше цілковите виздоровлення зависить тепер від вас самих. Тепер коли вже з вами можна розмовляти, мені хотілось би вас переконати, що ви доконче повинні усунути первісні, так сказати корінні причини, котрі вплинули на зародок вашого хоробливого стану, тоді і вилічитесь, а ні, то буде навіть ще гірше. Сих первісних причин я не знаю, але вам повинні вони бути знакомі. Ви чоловік розумний і вже певно застановлялись над собою. Мені здається, ваше розстроення взяло свій початок з тої пори, як ви виступили з університету. Вам без заняття оставатись годі; труд і твердо поставлена перед собою ціль, пс( моїй думці, дуже б могли вам помочи.

— Так, так, правда ваша... ось я чим скорше запишуся знову на університет, і тоді все піде... як по маслі.

Зосимов, що почав свої розумні поради по части і для попису перед жінками, був очевидно трохи збитий з пан-телику, коли скінчивши річ і поглянувши на свого слухача, завважав в лици його виразну насмішку. Але се тревало лищ коротку хвилинку. Пульхерія Александрівна таки зараз взялась дякувати Зосимову, іменно за вчерашнє нічне відвідання їх в гостинниці.

— Як, він був у вас і в ночі? — запитав Раскольніков, трохи занепокоєний. — Так отже і— ви не спали після дороги?

— Ах, Родю, та се лиш до другої години було. Ми з Дунею і дома, бачиш, ранше ніколи не клались спати.

— Я також не знаю, як йому подякувати, — тягнув дальше Раскольніков, відразу нахмурившись і потупившись. — Хоч би покласти на бік питання грошеве 4— ви звините, що я про те нагадав (звернувся він до Зосимова), — то все таки я не розумію, чим я заслужив у вас на таку особлившу вважливість? Просто не розумію... і... воно мені навіть прикро, длятого, що незрозуміло: я вам отверто признаюся.

— Та ви не роздразняйте себе, — засміявся насилу Зосимов,— припустіть, що ви мій перший пацієнт, ну, а наш брат, коли починає практикувати, любить своїх перших пацієнтів, як власних дітей, та декотрі майже в них влюбляються. А я, бачите, в пацієнтів не богатий.

— Я вже не говорю про него, — додав Раскольніков, показуючи на Разумихіна, — він також кромі обид і клопотів нічого від мене не бачив.

— Ех, то йому верзеся! Та ти в чувственнім настрою, чи що сьогодня? — крикнув Разумихін. *

Він побачив би, колиб був прокикливійший, що чувственного настрою тут цілком не було, а було навіть щось зовсім противне. Та Евдокія Романівна се завважала. Вона пильно і з неспокоєм слідила за братом.

— Про вас же, ненечко, я і говорити не смію, — про-довжав він начеб виучену від ранку лекцію. — Що лиш нині міг я хоч сяк так представити собі, як мусіли ви тут вчера намучитись, дожидаючи мого повороту.

Сказавши те, він нараз, мовчки і з усмішкою, протягн/в руку сестрі. Але в усмішці тій блиснула на сей раз справдішня, не притворна любов. Дуня зараз схопила і горячо стиснула протягнену їй руку, урадувана і вдячна. По раз перший він звертався до неї після вчерашньої звади. Лице матері проясніло роскішю і щастям на вид сего рішучого і німого примирення брата з сестрою.

— Ось за се то я його і люблю! — прошептав Разумихін, енерґічно повернувшись на кріслі. — Є у него такі пориви!...

— І як се у него гарйо виходить, — думала мати про себе, — які в него благородні пориви, і як він простб, ніжно покінчив ціле те вчерашнє непорозуміння з сестрою — тим тілько, що руку простягнув в таку хрилю, та подивився любо ... І які у него очі прекрасні, і яке усе лице прекрасне!... Він навіть гарнійший від Дунечки... Але, Боже мій, який на ньому убір, як він страшно одягнений! У Атанаса Івановича в магазині Васько, послугач, ліпше зодягнений!... І так би я, ось, так би, здається і кинулась до него і обняла його і...