Злочин і кара - Достоєвський Федір

— Пульхерія Александрівна переглянулась з Дунечкою і Разумихіном.

— Гм! так! А що мені вам розповісти? Навіть мало памятаю. Вона слабовита така дівчинка була, — продовжав він, якби знов нараз задумуючись і потупившись, — цілком хора; убогим любила давати і про монастирі заєдно маячила, і раз залилась сльозами, коли мені про те стала говорити; так, так... памятаю ... добре памятаю. Поганенька така ... бідна. Справді не знаю, за що я до неї тоді привязав-ся, здається за те, що завсігди була недужа... Будь вона ще кулява, або горбата, я би, здається, ще більше її полюбив... (Він задумчиво усміхнувся). Так... була се якась весняна горячка...

— Ну, тут не сама весняна горячка, — з одушевлениям сказала Дунечка.

Він уважно, з напряжениям поглядів на сестру, та не дочув, чи навіть не порозумів її слів. Відтак, в глубокій задумі, встав, підійшов до матері, поцілував її, вернувся на місце і сів.

—; Ти і тепер її любиш! — промовила зворушена Пульхерія Александрівна.

— її, кажете? Тепер? Ах, так... ви про неї. Ні. Се все тепер вже на другім світі... і так давно. Та і все те надокола мов 'би не тут діється ...

Він з увагою поглядів на них.

— Ось і вас... я зовсім мов би зза тисячів верстов на вас гляджу. Та і чорт знає, чого ми про те говоримо! І на що розпитувати? — додав він з досадою і замовк, кусаючи собі нігті та наново задумуючись.

— Яка в тебе погана кватира, Родю, сущий гріб, — сказала нараз Пульхерія Александрівна, перериваючи важке

мовчання. — Я переконана, що ти через половину від ква-тири став таким мелянхоліком.

— Кватира? ... — відповів він розсіяно. — Так, кватира много причинилась... я про те також думав... А ко-либ ви знали, однакож, яку ви дивну думку тепер сказали, матусю! — додав він нараз, дивно усміхнувшись

Ще трохи, і се товариство, сі найблищі кревні, після трох-літної розлуки, сей родинний тон розмови при цілковитій неможливости хоч про що небудь говорити, — стали наконець йому рішучо незносні. Було однакож одно нагляче діло, котре так чи так, а треба було доконче рішити сьогодня, — так рішив він ще передше, коли прокинувся. Тепер утішився він сим ділом, яко виходом.

— Ось що, Дуню, — почав він серіозно і сухо, — я розуміється, прошу у тебе за вчерашнє опрощення, але я у-важаю своєю повинністю знову тобі нагадати, що від головного мого я не відступаю. Або я, або Лужин. Може я падлюка, алех ти не повинна. Оден з нас. Коли-ж ти вийдеш за Лужина, я ось зараз перестаю уважати тебе за сестру.

— Родю, Родю! Адже-ж се вже цілком те саме, що і вчера, — жалібно заголосила Пульхерія Александрівна, — і чого ти заєдно підлим себе називаєш, не.можу я сего перенести! І вчера цілком те саме ...

— Брате, — твердо і також сухо відповіла Дуня, — в усім тім є помилка з твоєї сторони. Я за ніч передумала і відшукала помилку. Усе в тім, що ти, здається, думаєш, будь-то я комусь і для когось приношу себе в жертву. Зовсім се не так. Я просто для себе виходжу, бо мені самій тяжко; а при тім очевидно буду рада, коли удастеся бути пожиточною рідним, все-ж таки в моїй рішучостіи се зовсім не головна причина...

— Бреше! — подумав він про себе, кусаючи нігті зі злости. — Гордійка! Признатись не хоче, що рада би свідчити ласки! Зарозумілість! О, низькі характери! Вони і люблять, начеб ненавиділи... О, як я... ненавиджу їх всіх!

— Одним словом, я виходжу за Петра Петровича, — тягнула дальше Дунечка, — тому, що із двох лих треба вибирати менше. Я намірена чесно виповнити все, чого він від мене дожидає, отже я його не обманюю... Чого ти так тепер усміхнувся?

Вона також спалахнула, і в очах її блиснув гнів.

— Все виповниш? — запитав він, їдко усміхаючись.

— До звісних границь. І спосіб і форма сватання Петра Петровича показали мені зараз, чого йому треба. Він, правда, себе цінить, бути може, надто високо, але я надіюсь, що він і мене цінить... Чого ти знов смієшся?

— А чого ти знову паленієш? Ти неправду говориш, сеструню, ти нарошно неправду говориш, з одного лиш женського звичаю брешеш, щоби тільки на своїм поставити пе-реді мною. Ти не можеш поважати Лужина: я бачив його і говорив з ним. Значить отже, продаєш себе за гроші і значить також, на всякий случай поступаєш низько, і я радий, що ти бодай хоч паленіти можеш.

— Неправда, не брешу!... — скрикнула Дунечка, тратячи всю холоднокровність. — Я не вийду за него, не будучи переконана, що він поважає мене і дорожить мною; не вийду за него, не маючи твердого переконання, що сама можу поважати його. На щастя я можу про те переконатись на-вірно, і навіть ще сьогодня! А кодиб і правда була твоя, колиб я дійсно рішилась на підлість, — або-ж се милосер-но з твоєї сторони так зі мною говорити? Чого ти домагаєшся від мене геройства, котрого і в тобі ось може бути нема? Се деспотизм, се насильство! Коли я погублю кого, так тілько себе саму... Я ще нікого не зарізала... Що ти так глядиш на мене? Чого ти так поблід? Родю, що з тобою? Родю миленький!...

— Господи! До млостей довела! — закричала Пульхерія Алексаидрівна.

— Ні, ні____байка... нічого!... Трохи голова закрутилась. Зовсім не млости... Щр ви знову з тими млостя-ми!... Гм! так... що се я хотів? Так: яким же ти світом зараз нині переконаєшся, що можеш поважати його і що він... дорожить тобою, чи як там ти сказала? Ти мабуть сказала, що сьогодня? Чи мені причулось?

— Мамочко, покажіть братови лист Петра Петровича, — сказала Дунечка.

Пульхерія Алексаидрівна дрожачими руками передала лист. Він з великою цікавістю взяв його. Але замісць його отворити, він нараз якось з задивом поглядів на Дуню.

— Дивно, — промовив він звільна, начеб поражений якоюсь новою думкою, та чого я так побиваюсь? Нащо весь сей крик? Та виходи, за кого хоч!

Він говорив якби про себе, але вимовив в голос, і якийсь час глядів на сестру, начеб здивований.

Він отворив наконець лист, все ще з виразом якогось особлившого здивовання; відтак поволеньки і уважно взявся читати і перечитав два рази. Пульхерія Алексаидрівна була в особлившім несупокою; та і всі дожидали чогось особлившого.

— Се мені дивно, — почав він, подумавши трохи і пере-, даючи письмо матері, але не звертаючись ні до кого з осібна, —*адже він ділами займається, адвокат, і бесіда найть у него така... замашиста, — а як він неграмотно пише.

Всі скрутились; цілком не сего дожидали.

— Адже вони всі так пишуть, — коротко закинув Разумихін.

— Хіба ти читав?

— Читав. '

— Ми показували, Родю, ми... радились їх, — почала Пульхерія Александрівна.

— Се якраз судейський стиль, — перебив Разумихін. — Судейські письма досі так пишуться. і

— Судейський? Так, іменно судейський, діловий... Не те, щоб вже надто неграмотно, але і не те, щоб вже надто літературно; діловий!

-г— Петро Петрович і не таїться, що учився на мідяки, дешевенько, і він навіть хвалиться тим, що сам собі дорогу прорубав, — завважала Евдокія Романівна, подекуди зобиджена новим тоном брата.

— Що-ж, коли хвалиться, так і е чим, ;— я не пербчу. Ти, сестро, здається, обидилась, що я з цілого листа таку пусту замітку витягнув, і думаєш, що я нароком про такі дрібниці заговорив, щоб доскулити тобі з досади. Противно, мені по поводу стилю прийшла в голову одна цілком не злишня при теперішній нагоді замітка. Там є одно вираження: "спорікайте на себе", поставлене дуже значучо і Я9Н0, і кромі того є погроза, що він зараз вийде, коли я прийду. Отся погроза вийти — значить тілько, що погроза покинути вас обох, як будете непослушні, і покинути тепер, коли спровадив вас до Петербурга. Ну, як ти думаєш: чи можна таким вираженням Лужина так само обидитись, як колиб ось він написав (він показав на Разумихіна), або Зосимов, або і з нас хто небудь?

— Н-ні, — відповіла Дунечка оживляючись, — я добре зміркувала, що се надто наівно виражене і що він може бути лиш не майстер писати... Се ти гарно розсудив, брате. Я навіть не сподівалась...

— Се по судейськи виражене, а по судейськи инакще написати годі, і вийшло грубше, ніж може бути він хотів. Та втім, я повинен тебе трохи розчарувати: в отсім. листі є ще одно вираження, одна клевета на мене, і досить підленька. Я гроші віддав вчера вдові, сухітници безпомічній, і не "під предлогом похоронів", а просто на похорони, і не в руки доньки, — дівчини, як він пише, "найпостиднійшого поведения" (і котру я вчера перший раз в життю бачив), а іменно вдові. В усім тім я бачу надто спішне бажання мене оклеветати і з вами поріжнити. Та виражене се знову по су-дейськи, то є з надто явним відкриттям ціли і з поспіхом дуже наівним. Чоловік він проворний, все-ж таки щоб розумно поступати — одної проворносте мало. Усе те малює чоловіка і... не думаю, щоб він тебе високо цінив. Говорю се тобі виключно лиш для звернення уваги, бо сердечно бажаю тобі добра...

Дунечка не відповідала; вона рішилась ще передше і чекала тільки вечера.

— Так як же ти рішаєшся, Родю? — запитала Пульхерія Александрівна, ще більше, ніж перше, затрівожена його на-прасним, новим, діловим тоном бесіди.

— Що се: "рішаєшся?"

— Та ось Петро Петрович, бачиш, пише, щоб тебе не було у нас вечером і що він відійде... коли ти прийдеш. Так як же ти ... будеш?

— Се вже, розумГється, не мені рішати, а по перше вам, коли таке жадання Петра Петровича вас не обиджає, і по друге, Дуни, коли вона також не обиджається. А я зроблю, як вам ліпше, — додав він сухо.

— Дунечка вже рішилась, і я вповні з нею згоджуюсь, — поспішила заявити Пульхерія Александрівна.

— Я рішила просити тебе, Родю, дуже а дуже просити, щоб ти був конечно у нас вечером при отсих сходинах, — сказала Дуня. — Прийдеш?

— Прийду.

— А я і вас також прошу бути у нас в осьмій годині, — звернулась вона до Разумихіна. — Матусю, я їх також запрошую.

— Дуже добре, Дунечко. Ну, вже як ви там рішили, — додала Пульхерія Александрівна, — так нехай і буде. А мені і самій лекше; не люблю удавати і кривити душею; ліпше будемо всю правду говорити... Гнівайся, не гнівайся тепер, Петре Петровичу.

IV.

В отсю хвилю двері тихо отворились, і в кімнату, несміло оглядаючись, увійшла одна дівчина. Всі звернулись до неї і з задивом і цікавістю. Раскольніков не пізнав її на перший погляд. Се була Зофія Семенівна Мармеладова. Вчера бачив він її пораз перший, але в таку мінуту, при таких обставинах і в такім костюмі, що в памяти його відбився образ цілком иншої особи.