Злочин і кара - Достоєвський Федір

Страх, ягоїй часами неговіркий! Заєдно йому ніколи, заєдно йому перешкаджялоть, а сам лежить, нічого не робить. Не жартує ніколи і не длятого, щоб дотепу в него не було, а дослівно часу у него на такі марні річи не стає. Не дочуває, що говорять^ Ніколи не інтересується тим, чим всі в дану годину інтересуються. Незмірно високо себе цінить, і,-здається, не без деякого права на те. Але се байка!... Мені здається, ваш приїзд'буде мати на него найблагодатнійший вплив.

— Ах, дай се Господи! — скрикнула Пульхерія Алексаидрівна, змучена судом Разумихіна про її Родя.

Вкінци Разумихін глянув сміливійше на Евдокію Романівну. Він часто зиркав на неї при розмові, однак несміло, на одну тілько секунду, і зараз відводив очі.

Евдокія Романівна то сідала, де стояла і уважно прислухувалась, то вставала знову і починала ходити після свого звичаю з кута в кут, схрестивши руки, стиснувши губи, зрідка вставляючи своє питання, не перериваючи ходу, задумуючись. Вона також мала звичай недочувати, що говорять. Одягнена вона була в якусь темненьку, з легкої матерії сукню, а на шиї був завязаний білий, прозрачний шаль.

По многих'признаках Разумихін зараз завважав, що коло обох женщин до крайности убо_го. Будь Евдокія Романівна виряжена як королева, то, здається, він би її зовсім не боявся; тепер же, може як раз длятого^ що вона так бідно одягнена, і що він стрів її в отсій поганій гостинниці, в серці його вселився страх, і він став боятись за кожде своє слово, за кождий вираз лиця, що було очевидно вельми немиле для чоловіка, котрий і без того себе не був певний.

— Ви богато сказали цікавого про характер брата і... сказали безпристрасно. Се гарно; я думала, ви засліплені в нім, — завважала Евдокія Романівна з усмішкою. — Здається, і се майже певне, що коло него повинна-б находитись женщина, — докинула вона в задумі.

— Я сего не говорив, та бути-може і в тім правда ваша, тілько...

— Що?

— Адже він нікого не любить; може і нікого не полюбить, — відрізав Разумихін.

— Хіба-ж він не спосібний полюбити?

— Та знаєте, Евдокіє Романівно, ви самі страх як подобаете на вашого брата, навіть у всім! — вирвалось йому напрасно, для себе самого цілком несподівано, все-ж таки зараз нагадав він те, що перед хвилею сказав її про брата, почервонів як рак і страшенно засоромився. Евдокія Романівна не могла не розсміятись, коли подивилася на него.

— Щодо Родя, ви обоє можете помилятися, — цідхо-пила трохи невдоволена Пульхерія Александрівна. — Я не про теперішнє говорю, Дунечко. Те, що пише Петро Петрович в отсім листі... і чого ми догадувались з тобою, — може бути неправда, але ви представити собі не можете, Дмитре Прокопичу, який він фантаст і, якби се сказати, химерник, його характеру я ніколи не могла збагнути, навіть коли йому було лиш пятнайцять літ. Я переконана, що він і тепер ні сіло ні пало може зробити з собою щось таке, чого ні оден чоловік ніколи не подумає зробити... Та і не далеко ходити: чи відомо вам, як він перед півтора року мене здивував, зворушив і майже цілком не загриз, коли задумав було женитись з отсею, як її — з донькою сеї Зар-нициної, його господині?

— Чи знаєте ви що небудь подрібно про отою історію? — запитала Евдокія Романівна. х 1

— Ви думаєте, — з жаром тягнула дальше Пульхерія Александрівна, — його би повздержали тоді мої сльози, мої просьби, моя хороба, моя смерть бути може із журби, наша нужда? Найспокійнійше переступив би через всі перешкоди. А чи він же нас не любить?

— Він нічого і ніколи сам про сю історію зі мною не говорив, — осторожно відповів Разумихін, — але я дещо чув від самої пані Зарнициної, від котрої також годі добутися правди, і що чув, те, правда, потрохи аж і дивне...

— А що ви чули? — запитали разом обі женщини.

— В цілости нічого такого надто вже особлившого. Довідався я лиш, що женитьба отся, цілком вже покладена і не дійшовша до діла лиш задля смерти судженої, була самій пані Зарнициній дуже не по душі... Крім того, говорять, дівчина була собою навіть негарна, то є, говорять, аж погана ... і така хирлява.... і чудаковата.... хоч здаєся з деякими добрими прикметами. Очевидно мусіла мати дещо доброго в собі; инакше нічого би вже не мож порозуміти.". Віна також ніякого, та він на віно і не став би глядіти... Загалом в такій справі трудно судити.

— Я переконана, що вона добра була дівчина, — коротко завважила Евдокія Романівна.

— Бог мене простить, а я таки втішилась тоді її смертю, хоч і не знаю, хто з них кого погубив би: чи він її, чи вона його? —^ заключила Пульхерія Александрівна; відтак осторожно запиняючись і безнастанно споглядаючи на Дуню, що було тій очевидячки неприємно, стала знов розпитувати про вчерашню сцену між Родем і Лужином. Отся подія, як видно, непокоїла її більш всего *і доводила до страху і дро-щів. Разумихін розповів усе наново, в подрібности, але на сей раз додав і своє заключения; він просто обвинив Родя про нарошне, придумане зобидження Петра Петровича, на сей раз дуже мало звиняючи його слабістю.

— Він ще перед слабістю на се рішився, — додав він;

— Я також так думаю, — сказала Пульхерія Александрівна, з прибитим видом. Але її дуже вразило, що про Петра Петровича Разумихін виразився на сей раз так осторожно і навіть будьтоби і з поважанням. Поразило се і Евдокію Романівну.

— Так ви ось якої думки про Петра Петровича? — не втерпіла не спитати Пульхерія Александрівна.

— Про будучого мужа вашої доньки я і не можу бути иншої думки, — твердо і з горячю відповів Разумихін, — і не з самої низької чемности се говорю, а длятого, длято-го... ну хоч лиш длятого, що Евдокія Романівна сама, добровільно зволила вибрати сего чоловіка, коли-ж я так понизив його вчера, то се тому, що вчера я був препогано пяний і ще... божевільний; так, божевільний, без голови, з розуму зійшов, цілковито... і сьогодня стидаюся cero!...

Він почервонів і замовк. Евдокія Романівна Запалала, всс-ж таки не перервала мовчанки. Вона не вимовила ні одного слова з тої пори, як лиш заговорили про Лужина.

А тимчасом Пульхерія Александрівна без її піддержки очевидячки находилась в нерішимости. Наконець, загикую-чись і безнастанно споглядаючи на дочку, сказала, що її незвичайно занимае тепер одна обставина.

— Бачите, Дмитре Прокопичу, — почала вона... — я буду цілком отверта з Дмитро Прокопичем,'Дунечко?

— Розуміється, матусю, — осміляючи відповіла Евдокія Романівна.

— Ось в чім діло, заговорила тая поквапно, мовби з неї гору зняли позволениям висказати своє горе. — Сьогодня, дуже рано, ми дістали від Петра Петровича карточку, в відповідь на наше вчерашне повідомлення про приїзд. Бачите, вчера він повинен був ждати нас, як і обіцяв, на зелізници. Замісць того, на дворець зелізниці прислав нам на стрічу я-когось лакея, з адресою отсих нумерів і щоб нам показати дорогу, а нам велів сказати, що він зайде сюди до нас сам сьогодня рано. Замісць того сьогодня ранком прийцдла від него отся карточка... Лучше, прочитайте її самі; тут є пункт, котрий вельми непокоїть мене... ви зараз побачите самі, я-кий се пункт, і... скажіть мені вашу отверту думку, Дмитре Прокопичу! Ви ліпше всіх знаєте характер Родя, і ліпше всіх можете порадити. Упереджаю вас, що Дуня вже усе порішила, зараз від першого разу, але я, я ще не знаю, як поступити і____і цілий час дожидала вас.

Разумихін розвинув картку з надписом вчерашнього дня і прочитав щб слідує: !

"Ласкава пані, Пульхеріє Александрівно! Маю честь повідомити вас, що задля несподіваних перешкод не міг я дожидати вас на зелізниці і післав в тій ціли чоловіка, вельми розсудливого. Рівно-ж позбавлю себе чести бачитись з вами і завтра рано, ради наглих сенатських справ і щоб не пере-шкаджати ^родинному побаченню вашому з вашим сином і Евдокії Романівни з п братом. Буду-ж мати честь відвідати вас і поклонитись вам в вашім мешканню не инакше, як завтра рівно в осьмій годині вечером, причім осміляюсь прилучити конечну і, додам ще, настійчиву, просьбу мою, щоби при нашім побаченню не було Родіона Романовича, бо він безприкладно і тяжко обидив мене, коли я його вчера посітив в слабости, і надто ще з причини, що маю особисто до вас конечне і докладне обяснення щодо відомого пункту, дотично котрого хочу почути ваше власне обяснення. Маю честь при тім завчасу упередити, що коли на перекір просьбі, стріну Родіона Романовича, приневолений буду без проволоки віддалитись, і тоді спорікайте вже на се§&. А пишу се тому^ що Родіон Романович, хоч здавався при'"відвідинах моїх так хорим, за дві годині нараз виздоровів, значить отже виходить з дому і до вас зайти може. Про се переконався я на власні о-чи в мешканню роздоптаного кіньми пяниці, котрий помер від сего, а дочці котрого, дівчині найпостиднійшого поведения, дав він вчера до двайцять пять рублів мовби то на похорон, що вельми мене здивувало, скоро знаю, посеред якщ клопотів збирали ви отсю суму. При чім виражаючи моє оособливе поважання почитаній Евдокії Романівній, прошу принята вираз прихильности і поважання

вашого покірного слуги

П. Лужина.

— Що мені тепер чинити, Дмитре Прокопичу? — заговорила Пульхерія Алексаидрівна трохи не з плачем. — Як я скажу Родеви, щоб не приходив? Він так рішучо жадав вчера відмови Петрови Петровичеви, а тут і його самого велять не принимати! Та він нароком прийде, як довідається, і... шо тоді буде?

— Поступіть так, як рішила Евдокія Романівна, — спокійно і без надуми відповів Разумихін.

— Ах, Боже мій! Вона говорить... вона Бог знає що говорить, і не обясняє мені ціли! Вона говорить, що ліпше буде себ то не ліпше, але що чомусь-там начеб доконче треба, щоб і Родьо також нароком прийшов сьогодня в осьмій годині і щоб вони конче стрітились... А я так і карточки сеї не хотіла йому показувати і якнебудь зробити, при вашій помочі, щоб він не приходив ... адже-^с він такий роздразне-ний ... Та і нічого я не розумію, який там пяниця умер і яка там донька, і яким світом міг він віддати^отсій донці усі о-станні гроші... котрі...

— Котрі так дорого вам дістались, матусю, — докинула Евдокія Романівна.

— Він був вчера не при собі, — задумчиво приговорював Разумихін. — Колиб ви знали, що він там за штуки платав вчера в гостинниці, хоч і дотепно ...