Злочин і кара - Достоєвський Федір
Вона була бліда, але не хороб-ливо бліда; лице її сіяло свіжістю і здоровлям. Рот у неї був трохи начеб за малий, нижня же губа, свіжа і румяна, крихітку виставала вперед, разом з борідкою — одинока неправильність в отсїм прекраснім лиці, котра однакож надавала йому особлившу своєрідність і, межи иншив)і, будьто би надутість. Вираз лиця її— заєдно був більш серіозний ніж веселий, замислений, зате як до лиця була їй усмішка, як прикрашав її сміх, веселий, молодий, розкішний!
Легко поняти, що горячий, щирий, простий,. чесний, сильний мов казочний герой, і пяний Разумихін, що ніколи не бачив нічого подібного, за першим поглядом стратив голову. Дотого ще припадок, мов нарочно, у перший раз показав йому Дуню в прекрасну хвилю любови і радости із стрічі з братом. Він бачив відтак, як дрігйула у неї в гніві нижня губа в відповідь на зухвалі і невдячно-жорстокі при-кази брата, — і не міг устояти.
Він впрочім правду сказав, цоли виговорився гередше по пяному на сходах, що ексцентрична господиня Раскольнікова, Параскевія Павлівна буде зависна не тільки на Евдокію Романівну, але і на саму Пульхерію Александрівну. Хоч Пульхерії Александрівні було вже років сорок три, тс} лице її таки ще заховало в собі останки колишньої краси, і крім того ще вона здавалась о много молодшою, .ніж була справді, що буває майже завсігди з женщинами, котрі задержали ясність духа, свіжість вражінь і чесне, чисте тепло серця до старости.
Скажемо мимоходом, що задержати усе те є одиноким средством не стратити краси своєї навіть в старости. Волосся її вже починало порошитись снігом і рідніте, маленькі, лучисті морщки вже давно появились довкола очий, ягоди запали і висхли з журби і горя, а все таки отеє лице було прекрасне. Се був портрет Дуньчиного лиця, тілько двайцять літ пізнійше, та кромі ще виразу нижньої губи, котра у неї не виставала наперед.
Пульхерія Александрівна була чувственна, хоч не солодкава, несміла і уступчива, та тільки де* певної границі: вона в неоднім могла уступити, ни неодно могла пристати, навіть і таке, що противилось її переконанню, все-ж таки завсігди була така точка чесности, правил і крайних переконань, поза котру ніякі обставини не могли приневолити її переступити.
Рівно в двайцять мінут по відході Разумихіна роздались два неголосні, але поспйпні удари в двері; він вернувся.
— Не увійду, нема часу! — сказав він поквапно, коли отворили двері. — Спить на всі заставки, знаменито, спокійно, і дай Боже, щоб годин десять переспав. У него Настка; велів їй не виходити до мене. Тепер приведу Зосимова, він вам відрапортує, а відтак і ви до подушки; утомились, я бачу, до крайности ...
І він пустився від них коритарем.
— Що за розсудливий і... щирий молодий чоловік! — сказала Пульхерія Александрівна.
— Здається, гарний чоловік! — з деяким жаром відповіла Евдокія Романівна, починаючи знову хОдити взад і вперед по кімнаті.
За яку годину дались чути кроки на коритари і другий стук до дверип. Обі женщини дожидали, на сей раз вповні віруючи обітниці Разумихіна: і дійсно він успів привести Зосимоча. Зосимов зараз таки згодився покинути бенкет і йти оглянути Раскольнікова, але до женщин пішов нерадо і з великим недовірям, не діймаючи віри пяному Разумихіну. Тілько його самолюбство було зараз успокоєне і навіть по-гласкане: він переконався, що його дійсно дожидали як оракула.
Він пересидів рівно десять мінут і вповні успів переконати і успокоїти Пульхерію Александрівну. Говорив він з не-
звичайним співчуттям, все-ж таки здержано і якось напря-жено-поважно, цілком як двайцятьсімлітний лікар на важній консультації, і ні одним словечком не відступив від предмету та не зрадив ні найменшого бажання увійти в більш особисті і приЬатні кзносийи з обома женщинами. Завважавши ще при вході, як осліпляючо гарна собою Евдокія Романівна, він зараз постарався навіть не бачити її зовсім за весь час відвідин, і звертався заєдно лиш до Пульхерії Алексан-дрівни. Все те справляло йому незвичайне внутрішнє вдоволення.
Дотично хорого він виразився, що находить його в отсю хвилю в дуже задоволяючім стані. По його думці хороба пацієнта кромі лихого матеріяльного положення з послідні місяці, має ще дегікі моральні причини, "є так сказати, продуктом ріжнородних моральних і матеріяльних впливів^ трі: вог, обав, клопотів, деяких ідей ... і иншого".
Завважавши з боку, що Евдокія Романівна стала особливо уважно прислухуватись, Зосимов трохи більше запустився в отсю тему, а на трівожне і несміле питання Пульхерії Александрівни дотично "будьто би деяких підозрінь про поміщання", він відповів з спокійною і отвертою усмішкою, що слова його надто перевеличені; що, очевидно, в хорім дається завважати якась неподвижна думка,! дещо зраджаю-че мономанію, — бо він, Зосимов, особливо слідить тепер за отсим, незмірно цікавим відділом медицини, — але-ж треба памятати, що майже без перерви до сьогодня хорий був в горячці, і... і без сумніву, приїзд найблизших його кревних покріпить його, розрадить і поділає благородно, — "коли тілько можна буде уникнути нових особливших потря-сень", — додав він значучо. Потім встав, поважно і ввічливо поклонився, проваджений благословеннями, горячою вдячністю, просьбами, і навіть протягнутою до него для стиснення, без його допрошування, ручкою Евдокії Романівни, та вийшов незвичайно задоволений своєю гостиною і ще більше самим собою.
— А говорити будемо завтра; кладіться спати, таки зараз, доконче! — додав Разумихін, виходячи з Зосимовом. — Завтра, як можна найрагіше, я у вас з рапортом.
— Однакож, що за чудова дівчина отся Евдокія Романівна! — завважав Зосимов, трохи не облизуючись, коли оба вийшли на вулицю.
— Чудова? Ти оказав "чудова"! — заревів Разумихін, і нараз ^кинувся на Зосимова та вхопив його за горло. —. Коли ти ще раз осмілишся.Розумієш? Розумієш? — кричав він, потрясаючи його за обшивку і притиснувши до стіни. — Чи чув?
— Та пусти, пяний чорте! — боронився Зосимов, і потім, коли вже той його випустив, подивився на него уважно, та відразу затрясся від сміху.
Разумихін стояв перед ним, опустивши руки, в мрачній і глубокій задумі.
* — Розуміється, я осел, — промовив він, мрачнйй як туча, — але бач... і ти також.
— Ну ні, брате, цілком не також. Я про дурниці не маячу.
Вони пішли мовчки, і що лиш підходячи до кватири Раскольнікова, Разумихін, сильно засуячений, перервав мовчанку.
— Слухай, — сказаь він Зосимову, в— з тебе гарний хлопець, але ти кромі всіх твоїх поганих прикмет ще і конур, я се знаю, та ще і мерзенний. Ти нервове, слабе дрантя, ти смакун, ти випасся і в нічім собі відмовити не можеш, — а се вже я називаю болотом, бо се просто доводить до болота. Ти так нечувано себе розпестив, що признаюсь, мені зовсім трудно зрозуміти, як ти можеш бути при всім тім добрим і навіть безкорисним лікарем. На перині спить (доктор бач!), а по ночах встає для хорого! Років через три ти вже не будеш вставати для хорого... Ну там. до чорта, не в тім діло, а ось в чім: ти сьогодня в господининій кватирі ночуєш (ледви удалось мені її намовити!), а я в кухни; ось вам нагода познакомитись швидко! Та не те, що ти думаєш! Тут, брате, і тіни сего нема.
— Та я цілком і не думаю.
— Тут, брате, соромливість, мовчаливість, несмілість, ціломудренність жорстока, і при всім тім — зітхання, і тае як віск, так і тає! Вибав ти мене від неї, ради всіх чортів в пеклі! Страх приподоблива та і не погана!... Заслужу, головою заслужу!
Зосимов зареготався ще голоснійше, як передше.
— Ух, тебе розібрало! Та на що мені її?
— Даю тобі слово чести, заходу не богато, тілько плети дурниці, які хочеш, та сядь біля неї і мели язиком. Дото-
го-ж ти лікар, пічни лічити від чого-"небудь. Клянуся, не пожалуєш. У неї клявікорди стоять; я ось, ти знаєш, трошечки бренькаю; в мене там одна пісенька є, народня, туж-ненька: "Зальюсь слезмі ґорючімі..."' Вона такі любить, — ну, з пісеньки ілочалось: а ти, бач, на фортепяні віртуоз, маестро, Рубінштайн... Кажу тобі, не пожалуєш!
— Та що, ти їй обітциці які робив? Женитись обіцяв,
ЧИ ЩО? .
— Нічого, нічого, нічого такого нема! Та вона і не така зовсім; до неї було Чебаров...
— Ну, так кинь її!
— Та годі-ж так кинути!
— Та чому-ж годі?
— Ну, видиш, так якось годі, та тілько— Тут, брате, треба задобрювати.
— Та чого-ж ти до неї лестився?
— Та я зовсім не зводив, я може бути навіть сам зведений задля дурноти моєї, а їй навірно все одно буде, ти чи я, тілько би хто небудь біля неї сидів і зітхав. Тут, брате... Не можу я тобі се виразити, тут, — ну, ось ти математику гарно знаєш, і тепер ще занимаєшся, не випирайся ... ну, зачни обясняти її інтегральне числення, ^й-Богу, не жартую, серіозно говорю, їй направду все одно буде: вона буде на тебе глядіти і зітхати, і так цілий рік зарядом. Я їй між иншим дуже довго, два дні з ряду про пруську палату вельмож говорив (бо про що-ж з нею говорити?), — лиш зітхала та пріла! Про любов тільки не заговорюй, — стидлива аж до корчів, — але вдавай, мов то не можеш відійти, — ну, і вистане. Вигідно страх; цілком як дома, — читай, сиди, лежи, пиши ... Поцілувати навіть можна, з осторожністю ...
— Та нащо мені вона?
— Ех, не можу я тобі розяснити ніякі Бачиш: ви обоє цілком одно для одного сотворені! Я і передше про тебе думав... Адже-ж ти навірно тим скінчиш! Так чи не все одно тобі — скорше або пізнійше? Тут, брате, перина чоловіка раз-у-раз надить, — ех! та і не одна перина! Тут втягає; тут конець світови, якор, тихе пристанище, пупець землі, трехрибна основа світа, ессенція блинів, масних пирогів, вечірнього самовара, тихих зітхань і теплих кацаба-йок, нагрітих постелий, — ну, так ти начеб умер, а рівночасно ти живий, обі вигоди разом! Та, брате, до ката, я забалакався, пора спати! Слухай: я в ночі на часи прокидаюся, ну і сходжу до него поглядіти. Тілько нічого, се байка, усе гарно. Не клопочися і ти особливо, а коли хоч, зайди також оден разок. Але як лиш що завважаєш, маячення, прикладом, або горячку, або що, зараз таки розбуди мене. Та втім, бути не може ...
II.
Засуячений і нахмурений прокинувся Разумихін на другий день в осьмій годині. Богато нових і непредвиджених сумнівів найшлося відразу у него cero ранку.
