Злочин і кара - Достоєвський Федір

Катерина Іванівна відійшла до вікна, притулилась чолом

до віконної рами і в розпуці крикнула:

— О трекляте життя!

— Священика — промовив знову умираючий, після довшої мовчанки.

— Пішли-и-и! — крикнула на него Катерина Іванівна. Він порозумів і замовк. Несмілим, сумним поглядом

відшукував він її очима; вона знову вернулась до него і станула у голов. Він трохи успокоївся, та не на довго. Скоро очі його остановились на маленькій Лідочці, його пестійці, що дрожала в куті, мов в лихорадці, і споглядала на него своїми здивованими, дитячо-цікавими очима.

— А ... а... — показував він на неї неспокійно, йому щось хотілося сказати

— Чого ще? — крикнула Катерина Іванівна

— Босенька! босенька, — бурмотів він, півумним поглядом показуючи на босі ніжки дівчинки.

— Мовчи-и-и! — роздазнено крикнула Катерина Іванівна. — Сам знаєш, длячого босенька!

— Слава Богу, лікар! — крикнув урадуваний Раскольніков.

Увійшов лікар, педантичний старушок, Німець, оглядаючись з недовірчивим видом; підійшов до хорого, взяв пульс, уважно оглянув голову та з помочею Катерини Іванівни розіпняв цілу кровю злиту сорочку і обнажив груди хорого. Цілі груди були розбиті, позагинані, пошматовані; кілька ребер з правого боку зломано. З лівого боку, на самім серци, було зловіще велике, жовтаво-чорне пятно, сильний удар копитом. Лікар захмурився. Поліцейник розповів йому, що роздавленого захопило колесо і тягнуло обертаючи кроків трийцять ио камінню.

— Дивна річ, що він ще опамятався, — шепнув поти-хоньки лікар Раскольнікову.

— Що ви скажете? — запитав той.

— Зараз умре.

— Чи справді ніякої надії?

— Ні найменшої! Вже конає... До того Л голова дуже небезпечно ранена ... Гм ... Правда, можна кров пустити ... але... се буде надаремне. Через пять або десять мі-нут умре нехибно.

— Так вже хоч пускайте кров!

— Та нехай ... Все-ж таки я вас упереджаю, се буде зовсім надаремне.

В отсю хвилю почулись ще кроки, глота в сінях розступилась і на порозі появився священик з дарами, сивий старушок. За ним ходив поліцейник, ще з вулиці. Лікар таки зараз уступив йому місце і обмінявся з ним значучим поглядом. Раскольніков упросив лікаря почекати хоч дрібочку. Той стиснув плечима і остався.

Всі відступили. Сповідь тревала дуже коротко. Умираючий вже мало памятався і міг вимовляти тільки уривані, неясні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з крісла хлопчика, і відійшовши в кут до печі, приклякнула і уставила дітей навколішки перед собою. Дівчинка тільки дрожала; хлопчик же, клячучи на голих колінцях, широко підни-мав рученьку, хрестився повним хрестом і кланявся до землі, ударяючи чолом, що видимо справляло йому особлив-шу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і по-вздержувала сльози; вона також молилася, зрідка поправля-ючи сорочку на хлопчику і успівши накинути на надто об-нажені плечі дівчинки хустину, котру дістала з комоди, не встаючи з колін і молячись. Тимчасом двері з дальших кімнат почали знову отвирати цікаві. В сінях же чим раз тісній-ше і тіснійше збивались видці, сусіди із всіх сходів, котрі однакож не переступали за поріг кімнати. Оден тільки недогарок освічував всю сцену. %

В отсю хвилю з сіней, крізь товпу живо протиснулась Полечка, що бігала за сестрою. Вона увійшла ледви дихаючи від скорого бігу, зняла з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: "Йде! На вулиці стрітила!" Мати пригнула її на коліна і поставила поруч себе.

Із товпи нечутно і несміло протиснулась дівчина, і дивне було її напрасне появлення в отсій кімнаті, посеред нужди, лахів, смерти і розпуки. Вона була також убого одіта; убір її був вельми дешевенький, але прикрашений по вуличному, під смак і правила, що склались в своїм окремім світі, з ярко і безсоромно виступаючою цілею.

Зоня станула в сінях біля самого порога, та не переходила за поріг і гляділа мов непритомна, не розріжняючи, як виділось, нічого, забувши і про свою перекуплену із четвертих рук, шовкову, неприличну тут, ясну сукню, з довжезним і смішним хвостом, і про безконечну криноліну, що загородила цілі двері, і про ясні черевички і про парасольку, не потрібну в ночі, але котру вона взяла з собою, і про смішний, соломяний, круглий капелюшок з ярким, огненної барви пером. З під отсего по дитячому на бакир надітого капелюшка виглядало худеньке, бліде і налякане личко, з отвореними губами і з неподвижними від переляку очима. ч Зоня була дрібного росту, вісімнайцятилітна, руденька але досить гарна білявочка, з прекрасними голубими очима. Вона безнастанно гляділа на постіль, на священика; вона також засапалась від скорого ходу. Наконець шепіт, деякі слова в товпі, здається, до неї долетіли. Вона здрігнулась, переступила через поріг і станула в кімнаті, але знову лиш при самих дверях.

Сповідь і причастіє скінчились. Катерина Іванівна знов підійшла до постелі мужа. Священик відступив і відходячи звернувся було сказати два слова науки і потіхи Катерині Іванівній.

— А куди я отсих діну? — різко і роздразнено перебила вона, показуючи на дітвору.

— Бог милосерний; надійтесь на поміч Всевишнього, — почав було священик.

— Е-ех! Милосерний, та не для нас.

— Се гріх, гріх, пані, — завважав священик, хитаючи головою.

— А се не гріх? — крикнула Катерина Іванівна, показуючи на умираючого.

— Бути може ті, що були мимовільною причиною, схочуть винагородити вас хоч би за втрату Доходів...

— Не розумієте ви мене! — роздразнено крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою. — Та і за що винагороджувати мене? Адже-ж він сам пяний під коні поліз! Яких доходів? Від него не доходи, а тільки мука була. Та-ж він, пяниця, все пропивав! Нас обкрадав та в шинок носив, їх та моє життя в шинку гайнував! І слава Богу, що умирає! Убутку менше!

— Простити би треба в передсмертну годину, а се гріх, ятані, такі чувства — великий гріх!

Катерина Іванівна поралась коло хорого, вона подавали йому пити, обтирала піт і кров з голови, справляла подушки і розмовляла з священиком, лиш зрідка посеред роботи звертаючись до него. Однакож тепер вона нараз накинулась на него, майже непритомна від гніву.

— Ех, батюшка! Слова та лиш слова! Простити! Адже він прийшов би сьогодня пяний, як би ось не роздавили його, сорочка на нім одна, ціла запачкана та розношена, так він би розвалився хропіти, а я би до досвіту в воді хляпалась, бруди би його та дитячі жмякала та опісля висушила би за вікном Та скоро-б лиш свитати стало, я зашивати би сіла, — от моя і ніч!... Та чого вже тут про прощення говорити! І се я йому простила!

Глубокий, страшний кашель перервав її слова. Вона відплюнула в хустинку і ткнула її на показ священикови, з болем придержуючи другою рукою груди. Хустинка була ціла в крови ...

Священик поник головою і не сказав нічого.

Мармеладов був в послідній аґонії; він не зводив своїх очей з лиця Катерини Іванівни, що нахилилась знову над него. Йому заєдно хотілось щось їй сказати; він було і почав, з трудом порушаючи язиком і неясно вимовляючи слова, однак Катерина Іванівна, як лиш порозуміла, що він хоче просити у неї прощення, таки зараз приказуюче крикнула на него:

— Мовчи-и-и! Не треба!... знаю, що хочеш сказати!.., І хорий замовк; але в отсю хвилю блукаючий погляд

його упав на двері і він побачив Зоню____

До сеї пори він не завважав її: вона стояла в куті і в тіни.

— Хто се? Хто се? — промовив він нараз хрипливим, задихливим голосом, цілий стрівожений, з перестрахом показуючи очима на двері, де стояла донька, і намагаючись припіднятися.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула знову Катерина Іванівна.

Але він з надприродним висиленням успів опертися на руці. Він дико і неподвижно глядів якийсь час на доньку, начеб її не пізнавав. Та і ні разу ще він не бачив її в такім костюмі. Аж ось він пізнав її, принижену, пригноблену, по-мішану і пристиджену, як покірно дожидала своєї черги розпрощатись з умираючим батьком. Безконечний біль виразився на його лиці. '

— Зоню! донечко! прости! — крикнув він, і хотів було простягнути до неї руку, але стративши опору, захитався і повалився з дивана Прямо лицем на землю; метнулись під-нимати його, поклали, однак він вже дотлівав.

Зоня слабо зойкнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в отсім обняттю. Він умер у неї в руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши труп мужа. — Ну, що тепер почати! Чим я поховаю його! А чим то їх, їх чим завтра накормити?

Раскольніков підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно, — почав він до неї, — минувшо-го тижня ваш покійний чоловік розповів мені усе своє

життя і всі обставини... Будьте переконані, що він говорив про вас з найбільшим поважанням. З онтого вечера, коли я довідався, як він всім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, мимо своєї не щасної слабости, з онтого вечера ми і остали приятелями .. . Позвольте-ж мені тепер... помочи... — сплатити довг мій покійному приятелеви. Ось тут... двайцять рублів, здається, — і коли се може стати вам в пригоді, то... я... одним, словом, я зайду, — я напевно зайду... я може бути ще завтра зайду... Здорові будьте!

І він швидко вийшов з кімнати, перетискаючись по мож-ности скоро крізь товпу на сходи; але в товпі зіткнувся з Никодимом Томичем, котрий довідався про нещастя і прийшов розпорядитись особисто. Від сцени в конторі вони не бачились, все-ж таки Никодим Томич зараз пізнав його.

— А се ви? — запитав він його.

— Умер, — відповів Раскольніков. — Був дікар, був священик, все в порядку. Не трівожте надто бідної женіцини, вона і без того сухітниця. Ободріть її, коли чим можете... Та ви добрий чоловік, я знаю... — додав він з усмішкою, глядячи йому просто в вічі.

— А як ви, однакож, кровю замаргались, — завважав Никодим Томич, побачивши при світлі ліхтарні кілька свіжих плям на камізольці Раскольнікова.

— Так, замаргався... я цілий в крови! — промовив з якимсь особлившим виразом Раскольніков, потім усміхнувся, кивнув головою і пішов долів сходами.

Він сходив поволи, не спішачись, цілий в горячці, і, не знаючи того, повний якоїсь нової, непонятної охоти до життя, котра нечайно, нараз, мовби повною, могучою струєю налила ціле його єство. Се чувство подекуди подобало на чувство засудженого на кару смерти, котрому відразу і ненадійно обявляють помилування.