Злочин і кара - Достоєвський Федір

Мабуть ще дуже хорі. Без потреби вийшли ...

— А я вам дивним здаюся?

— Так. Що се ви газети читаєте?

— Газети.

— Богато про пожарі пишуть.

— Ні, я не про пожарі. — Тут він загадочно вдивився в Заметова; зїдлива усмішка знов викривила його губи. — Ні, я не про пожари, — продовжав він, підморгуючи Заме-тову. — А, признайтесь, любий молодче, що вам страх хочеться знати, про що я читав?

— Цілком не хочеться; я так тілько запитав. Або-ж не вільно питати? Що ви заєдно ...

— Послухайте, ви чоловік образований, літературний, а?

— Я скінчив шесту клясу гімназії, — відповів Заметов* з деяким достоїнством.

— Шесту! Ах, ти мій воробчику! З розділом, в персте-нях, — богатий чоловік! Фу, що за миле хлопеня!

Тут Раскольніков залився нервовив сміхом, просто в лице Заметову. Той відсунувся, і не те, щоб обидився, а вже направду здивувався.

— Фу, який дивний! — повторив Заметов дуже серіо-зно. — Мені здається, що ви заєдно ще маячите.

— Маячу? Брешеш, воробчику!... Кажете, я дивний? Ну, а цікавий я вам, а? цікавий?

— Цікавий.

— Так сказати вам, про що я читав, за чим шукав? Ось бачите, скілько нумерів навалив перед себе! Підозріле, а?

— Ну, скажіть.

— Насторошили вже, братчику, ушка?

— Та яке там насторошив? —

— Ну, про те потім, а тепер, мій милий,, обявлю вам... ні ліпше ,;признаюся..." Ні і се не те: "сказівку подаю" а ви собі "кмітуєте, на ус мотаєте"— ось так! Так отже даю вам сказівку, що читав, інтересувався... відшукував... — Раскольніков прижмурив очи і переждав. — Вишукував, і затим і зайшов сюди, про вбивство старухи-чиновниці, — виголосив він на кінець майже шепотом, надміру наблизивши своє лице до лиця Заметова.

Заметов глядів йому просто в вічі, не шевелячись, і не відводячи свого лиця від його лиця. Дивнійшим всего показалось опісля Заметову, що рівно цілу мінуту продовжа-лася у них мовчанка і рівно цілу мінуту вони так оден на другого гляділи.

— Ну що-ж, що читали? — крикнув він нараз з зачудуванням і з нетерпеливістю. — Та мені що до того! Та і що. з сего виходить?.

— Се ось та сама старуха, — говорів дальше Раскольніков, таким самим шепотом, та і оком ні кліпнувши від виклику Заметова, — тая сама, про котру, нагадуєте, як почали в конторі розповідати, та я в обморок впав. Що, тепер розумієте?

— Та що таке? Що... "розумієте?" — вимовив Заметов майже в трівозі.

Неподвижне і поважне лице Раскольнікова перемінилося в оден миг, і нараз він залився знову тим самим нервовим реготом, як передше, начеб сам цілком не був в силі здержати себе. І в оден миг пригадалась йому незвичайно виразно одна недавня хвилинка, коли він стояв за дверми з топором, засувка дрожала, вони за дверми склиналй і ломились, а йому нараз захотілось закричати до них, ругатись з ними, виставити їм язик, дразнити їх, сміятись, реготатись, реготатись, реготатись!

— Ви або божевільний, або... — промовив Заметов і зупинився, якби нараз поражений думкою, котра напрасно мелькнула в його голові.

— Або? Що "або?" Ну, що? Ну, скажіть-бо!

— Нічого! — в пересердю відповів Заметов. — Усе дурнота.

Оба замовкли. Після наглого нервового сміху, Раскольніков став нараз задумчивий і сумний. Він поклав лікті на стіл і підпер рукою голову. Здавалось, він до чиста забув про Заметова. Мовчанка продовжалас> досить довго.

— Чого ви чаю не пєте? Остигне, — промовив Заметов.

— А? що? чай? ... правда ...— Раскольніков сербнув із чашечки, положив в рот кусочок хліба, і нараз, поглядівши на Заметова, здавалось, усе пригадав і начеб здрігнувся; лице його приняло в ту хвилю первісний насмішливий вираз. Він запивав дальше чай.

— Теперішними часами богато таких мошенництв намножилось, — сказав Заметов. — Ось недавно ще я читав в "Московских Відомостях*, що в Москві цілу шайку підроблювачів грошей зловили. Ціла спілка була. Підроблювали паперові гроші.

— О, се вже давно! Я ще перед місяцем читав, — відповів спокійно Раскольніков. — Так се ось по вашому мошенники! — докинув він усміхаючись.

— Як же не мошенники?

— Се? Се діти, молокососи, а не мошенники! Ціла півсотня людей для такої ціли збирається! Чи се можна? Тут і трох богато буде, та і то, щоб оден другого був певній-ший як самого себе. А то треба лиш одному по пяному виговоритись і все пішло на губи! Молокососи! Наймають ледачих людей міняти папери в конторах: таке ось діло та повірити першому ліпшому стрічному? Ну, припустім, удалось і з молокососами, припустім кождий собі по міліону наміняв, ну, а потім? ціле життя! Кождий оден від другого зависить на ціле своє життя! Та ліпше повіситись! А вони і розміняти ось не вміли: став в конторі міняти, дістав пять тисяч і руки дрігнули. Чотири перелічив, а пяту приняв не рахуючи, на віру, щоби тільки в кишеню та втечи чим хутше. Ну, і збудив підозріння. І викрилось усе із-за одного дурня! Та чи так можна?

— Що руки ось дрігнули? — підхопив Заметрв, — ні, се можливе, добродію. Ні, се я цілком вірю, що воно можливу. Инший раз не видержиш.

— Сего, думаєте?

— А ви, що, видержите? Ні, я би не видержав! За сто рублів нагороди іти на такий страх! Іти з підробленими грішми, куди-ж? .— в банкирську контору, де на отсім зуби зїли, — ні, я би змішався. А ви не змішаєтесь?

Раскольнікову знову страх захотілось "виставити язик". Дрощ, час до.часу, перебігала по його спині.

— Я би не так зробив, — почав він здалека. — Я би разів чотири, із всіх боків в кождкй папір вдивляючись, і ось як став міняти: перечислив би першу тисячку, ось так взяв би ся за другу тисячу; став би її числити, дочислив би до середини, та й виймив би якунебудь пятьдесятку, та з нею до світла, та обернув би її, і знов до світла — чи не фальшива? "Я, бачите, боюсь; у мене родичка одна двайцять пять рублів таким чином оноді стратила"; і історію би тут розповів. А як став би третю тисячу лічити — "ні, позвольте: я, здається, там, у другій тисячці, сему сотку зле перечислив, сумнів бере", та кинув би третю, та знову за другу, — та так би і усі пять. А як скінчив би, з пятої та з другої виймив би по папірку, та знову до світла, та знову підозріле, "перемініть, будьте ласкаві", — та до семого поту конторщика би довів, так що він мене вже і не знав би як позбутись! Скінчив би усе наконець, пішов, двері би отворив — та ні, ввиніть, знову вернувся би запитати про що-небудь, обяснення будьяке жадати, — ось я би як зробив!

— Фу, які ви страшні річи говорите! —сказав сміючися Заметов. — Тілько все те лиш так говорите, а на ділі певно спотикнулись би. Тут, я вам скажу, по мойому, не тілько нам з вами, але яавіть втертому, очайдушному чоловікови за себе ручити годі. Та чого шукати — ось приклад таки ваш: звісну старуху убили. Адже-ж здається, очайдушна голова, серед білого дня на все небезпеченство поважився, одним чудом втік, — а руки ось все таки здрігнули: обікрасти не зумів, не видержав; по ділу видно ...

Раскольніков немов би обидився.

— Видно! А ось піймайте но його, пійдіть тепер! — скрикнув він, злобно дразнячи Заметова.

— Що-ж, і піймають.

— Хто? ви? вам піймати? Набігаєтесь! Ось, бач, що у вас головне: чи тратить чоловік гроші або ні? Грошей, бачите, не було, а тут нараз тратити почне, — ну як же не він? Так вас ось тіцєнький мадьчик в шори убере на тім, коли захочете!

— В тім то і діло, що вони всі так роблять, — відповів

Заметов. — Убє, бач, хитро, життя наважить, а потім зараз в шинку й найшовся. На гулятиці, бачите, їх і ловлять. Не всі же такі, як ви, хитрі. Ви би в шинок не пішли, розуміється?

Раскольніков насупив брови і пильно споглянув на За-метова.

— Ви, здається, розлакомились і хочете знати, як би я тут поступив? — запитав він з невдоволенням.

— Хотілось би, — твердо і з повагою відповів той. Надто вже якось поважно став він говорити і глядіти.

— Дуже?

— Дуже.

— Гаразд. Я ось би як поступив, — прчав Раскольніков, знов відразу приближаючи своє лице до лиця Заметова, знову упірно дивлячися на него і говорячи знову шепотом, так що той аж здрігнувся сим разом. — Я би ось як зробив: я би взяв гроші і річи і коли втік би з відтам, таки зараз, не заходячи нікуди, пішов би куди-небудь, де місце глухе і самі плоти, і майже нема нікого, — огород який-небудь, або щось в тім роді. Вишукав би я там ще передше, на отсім подвірю, який-небудь, такий камінь, оттак пів сот-нара г бо сотнар ваги, будь де в куті біля плота, що лежить там, може бути, від виставлення дому; підняв би сей камінь — під ним повинна бути ямка — та в отсю ямку усі би річи і гроші зложив. Зложив би та привалив би каменем, цілком так, як він перше лежав, придавив би ногою тай пішов би собі з Богом. Та рік би, два би не брав, три би не брав, — ну і глядайте!

— Ви божевільний, — вимовив Заметов чогось ледви не шепотом, і чогось відсунувся зараз від Раскольнікова.

У того заіскрились очі; він страшно поблід, верхня губа його дрігнула і стала підскакувати. Він наклонився до Заметова як міг найблизше, і почав рушати губами, нічого не говорячи; так тягнулось з пів мінути; він знав, що чинив, та не міг здержати себе. Страшне слово, як тодішня засувка в дверях, так і сіпалось на його губах: ось-ось вирвеся; ось-ось лиш спустити його, ось-ось лиш виговорити!

— А що, коли се я старуху і Лизавету убив? — промовив він нараз і — отямився.

Заметов дико поглядів на него і поблід як стіна. Лице його викривилось усмішкою.

— Або-ж се можливе? — вимовив він ледви чутно. Раскольніков лукаво поглянув на него:

— Признайтеся, що ви повірили? — правда? Адже-ж правда?

— Зовсім ні! Тепер більш ніж коли-небудь не вірю! — поквапно крикнув Заметов.

— Зловився наконець! Піймали воробчика. Значить, ви передше таки вірили, коли тепер "більш ніж коли-небудь не вірите?"

— Та цілком же ні! — відказав Заметов очевидячки по-мішаний. — Се ви на те, бач, полохали мене, щоб до сего підвести?

— Так не вірите? А про що се ви тоді говорили, коли я з контори вийшов? А чого то поручник Порох слідство зі мною робив після обморока? Ей ти, — крикнув він на по-слугача, встаючи і взявши шапку. — Скілько маю заплатити?

— Трийцять копійок всего, пане, — відповів той, підбігаючи.

— Та ось тобі ще двайцять копійок на горівку. Бачите, скілько грошей! — витягнув він свою дрожачу руку з грішми до Заметова. — Червоненькі, голубенькі, разом всіх двайцять пять рублів.