Злочин і кара - Достоєвський Федір

Він ішов і глядів в землю. Втім, начеб хтось шепнув йому щось в ухо. Він підняв голову і побачив, що стоїть біля того дому, коло самих воріт. З того вечера він тут не був і мимо не переходив.

Неодолиме і трудне до обяснення бажання потягнуло його. Він увійшов в дім, перейшов цілий підїзд за ворітьми, відтак звернув на право і "став підниматись по знакомих сходах на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він задержувався на кождім закруті і оглядався з цікавістю. В сінках першого поверха, була рама з вікна цілком винята.

— Сего тоді не було, — подумав він.

Ось і кватира другого поверха, де робили Миколка 1 Митько.

— Зачинена; і двері помальовані наново; очевидно від-наймаеться.

Ось і третій поверх ... і четвертий ...

— Тут! — Він дуже здивувався: двері в отсю кватиру були відчинені наостіж, там були люде, чути було голоси; він сего ніяк не сподівався. Подумавши трохи, він піднявся по послідних ступнях і увійшов в кватиру.

П також починювали наново; в ній були робітники; се його якось поразило. Йому здавалося, не знати длячого, що він усе стрітить цілком так само, як лишив тоді, навіть може бути трупи на тих самих місцях на долівці. А тепер: голі стіни, ніякої утвари; дивно якось! Він підійшов до вікна і сів на примурок.

Всего було двох робітників, або молоді парубки, оден старший, а другий значно молодший. Вони оклеювали стіни новим обоями, білими з лілієвими квітами, місто давних жовтих, перетертих і знищених. Раскольнікову се чогось страх не подобалося; він глядів на отсі нові обої ворожо, начеб жаль йому було, що все так змінили.

Робітники очевидячки затаїлись і тепер наборзі звивали свій папір і збирались домів. Появлення Раскольнікова майже не звернуло на себе їх уваги. Вони про щось розмовляли. Раскольніков зхрестив руки і став прислухуватись.

— Приходить вона, отся, до мене в ранці, — говорить старший молодшому, — ранесенько-рано, ціла роздягнена. "І що ти, кажу, передімною зуби сушиш, кажу, чого ти до мене прилещуєшся?" — "Я хочу, говорить, Тите Василичу, від нині на завсігди віддатись вам цілком в руки і від вас залежати". Так ось воно як! А вже як роздягнена: журнал, просто журнал.

— А що се, дядечку, журнал? — запитав молодий. Він очевидно учився у "дядечка"..

— А журнал се є, любчику ти мій, такі картки, мальовані, і приходять вони сюди до тутешних кравців кождої суботи почтою з заграниці з тим бач, як кому одягатись, чи то хлопам чи бабам. Рисунок, бачиш. Хлопи, чи там по пан-ськи "мущини" все більше в бекешах намальовані, а вже що до бабів, в жіночій части, то" братчику, такі "суфльори", що віддай ти мені все, та і не розповім!

— І чого то, чого в отсім Пітєрі*) нема! — з захватом крикнув молодший. — Крім тата-мами усе є!

— Кромі сего, любчику ти мій, усе найдеш, — навчаючо порішив старший.

Раскольніков встав і пішов в другу кімнату, де передше стояли скринки, постіль і комода; кімната показалась йому страх маленькою без утвари. Обої були ще ті самі; в куті на обоях різько визначалось місце, де стояв вівтарик з образами. Він поглядів і вернувся на вікно. Старший робітник скоса приглядався. ♦

*) Пітєр — скорочено Петербург (Пітєрбурґ).

— Вам чого, пане? — запитав він нараз, звертаючись до него.

Замісць відповіди Раскольніков встав, вийшов в сіни, вхопив за дзвінок і потягнув. Той самий дзвінок, той самий бляшаний звук! Він потягнув другий, третий раз; він вслухувався і нагадував. Онодішнє, вбиваючо-страшне, невимовно мерзке вражіння починало чим раз яснійше і живійше нагадуватись йому, він здрігався при кождім ударі і йому робилося чим раз любійше та любійше.

^ — Та чого вам треба? Хто ви такий? — крикнув робітник, виходячи до него.

Раскольніков увійшов знову в двері.

— Кватиру хочу наймати, — сказав він, — оглядаю.

— Фатеру по ночах не наймають; а до того ви повинні з двірником прийти.

— Долівку ось вимили: запускати будуть? — казав дальше Раскольніков. — Тай крови вже нема.

— Якої крови?

— А старуху, що убили з сестрою. Ось ціла калюжа була.

— Та що ти за чоловік? — крикнув стрівожений робітник.

— Я?

— Так.

— А тобі хочеся знати?... Ходім в контору, там скажу. Робітники непевно глянули на него.

— Нам виходити пора, паночку, загаялись. Ходім, Олексію. Запирати треба, — сказав старший робітник.

— Ну, ходім! — відповів Раскольніков рівнодушно і вийшов вперед, поволеньки спускаючись зі сходів. — Гей, двірник! — крикнув він, виходячи під ворота.

Кілька людей стояло при самім вході до дому на вулиці, призираючись на переходячих: оба двірники, баба, міщанин в капоті і ще инші. Раскольніков пішов просто до них.

— Чого вам? — обізвався оден з двірників.

— В контору ходив?

— Був що лиш. Вам чого?

— Там сидять?

— Сидять.

— І помічник там?

— Був якийсь час. Чого вам?

Раскольніков не відповідав і стояв з ними рядом, задумавшись.

— Фатеру оглядати приходив, — сказав підходячи старший робітник.

— Яку фатеру?

— А де робимо. "Пощо, каже, кров обмили? Тут, каже, вбивство лучилось, а я прийшов наймати". І в дзвінок став дзвонити, трохи не обірвав. "А ходім, каже, в контору, там усе розповім." Навязався.

Двірник з недовірям і нахмурившись приглядався Раскольнікову.

— Та хто ви такий? — крикнув він грізно.

. — Я Род іон Романнч Раскольніков, бувший студент, а жию в домі Шіля, тут в переулку, відсіля недалеко, в кватирі ч. 14. У двірника запитай ... мене знає.

Раскольніков проговорив усе те якось ліниво і задумчиво, не повертаючись і пильно вдивляючись в потемнілу вулицю.

— Та ви чого заходили до фатери?

— Оглядати.

— Що там оглядати?

— А ось взяти-б тай завести в контору, — вмішався нараз міщанин і замовк.

Раскольніков через плечі зиркнув на него, подивився уважно і сказав знову тихо і ліниво:

— Ходім!

— Та і завести! — підхопив, набравши смілости, міщанин. — Чого він про те звідувався, у него щось на умі, а?

Пяний, не пяний, а Бог їх знає, — проворкотів робітник.

— Та вам чого? — крикнув знову двірник, починаючи направду сердитись. — Ти чого навязався?

— Налякався іти в контору? — з усмішкою промовив до него Раскольніков.

— Чого налякався? Ти чого навязався?

— Волоцюга! — крикнула баба.

— Та що з ним толкувати, — крикнув другий двірник, кремезний мужик, в армяку на опашки і з ключами за поясом. — Забирайся!... Справді волоцюга... Гайда! в дорогу.

І вхопивши за плечі Раскольнікова, він витрутив його

на вулицю. Тбй спотикнувся було, але не упав, випростувався, мовчки поглядів на всіх видців і пішов дальше.

— Чудний чоловік, — сказав робітник.

— Чудний тепер став нарід, — сказала баба.

— А все би завести в контору, — додав міщанин.

— Нічого вязатись, — рішив великай-двірник. — Справді волоцюга-промишленник! Сам на те лізе, звісно, а звя-жись, не розвяжешся ... Знаємо!

— Так іти, чи не іти? — думав Раскольніков, останов-ляючись посеред дороги на перехрестю і озираючись довкола, начеб дожидав від когось послідного слова. Але нічо не відізвалось ні звідки; все було глухе і мертве, як каміння, по котрім він ступав, для него мертве, для него одного... Нараз, далеко, кроків за двісті від него, на кінци вулиці, в згущаючійся темноті розпізнав він товпу, бесіди, крики... Серед товпи стояла якась коляска... Заблищало серед вулиці світельце. "Що таке?" Раскольніков повернув в правий бік і пішов до товпи. Він дослівно причіплювався до усего, і холодно усміхнувся, подумавши се, бо порішив вже остаточно іти на поліцію і твердо знав, що зараз усе скінчиться.

Посеред вулиці стояла коляска вибаглива і панська, запряжена парою горячих сірих коней; в колясці нікого не було, і сам візник, злізши з козла, стояв на боці; коней держали за уздечки. Довкола глоталась купа народу, попереду всіх поліцейники. У одного з них була в руках запалена ліх-тарня, котрою він нахиляючись освічував щось там на дорозі, біля самих коліс. Всі говорили, кричали, охкали; візник здавався зчудований і зрідка повтаряв:

— Який гріх! Господи, який се гріх!

Раскольніков перетиснувся по можности і побачив наконець предмет всего того заколоту і цікавости. На землі лежав що лиш роздоптаний кіньми чоловік, без памяти, дуже убого одягнений, але в "панській" одежі, весь в крови. З лиця, з голови текла кров; лице було ціле роздавлене, розшарпане не до пізнання. Видно було, що роздоптали не на

VII.

жарти.

— Батечки! — нарікав візник. — Як тут доглянути? Колиб я гнав, або не кричав на него, а то їхав не поспішно, рівномірно. Всі бачили; брешуть люде, брешу і я. Пяний свічки не поставить — звісно!... Бачу його, вулицю переходить, спотикався, трохи не паде, — крикнув раз та другий, та третий, тай придержав коней; а він прямісенько їм під ноги так і повалився! Або нароком, або вже надто був нетверезий ... Коні, бачите, молоді, полохливі, — шарпнули, а він скричав, вони далі... от і біда.

— Все якраз так сталось! — роздався чийсь голос в товпі.

— Кричав він, се правда, тричі кричав на него, — відізвався другий голос.

— "Акурат" тричі, всі чули! — крикнув третий.

Все-ж таки в цілости візник був не надто сумний і наляканий. Видно було, що коляска належала богатому панови, котрий дожидав десь-там її приїзду; поліцейники, очевидно немало бідкались, як полагодити сю послідню обставину. Роздавленого треба було занести на поліцію та в лічницю. Ніхто не знав його імени.

Тимчасом Раскольніков перепхався і нагнувся ще близ* ше. Нараз ліхтарня ярко освітила лице нещасного; він пізнав його.

— Я його знаю, знаю! — закричав він, перетискаючись зовсім вперед. — Се чиновник, відставний, титулярний радник, Мармеладов! Він ось тут живе, близенько, в домі Ко-зеля... Доктора чим скорше! я заплачу, ось вам!

Він виняв з кишені гроші і показував поліцейникови. Він був в задивляючім зворушенню.

Поліцейники були раді, що довідались, хто роздавлений. Раскольніков назвав і себе, дав свою адресу і всіми силами, начеб діло ішло про рідного батька, намовляв перенести чим скорше непритомного Мармеладова в його кватиру.

— Ось тут, зараз третий дім, — намовляв він, — дім Козеля, Німця богатого... Він тепер, навірно, пяний до дому добирався. Я його знаю ... Він пянюга... Там у него сімя, жінка, діти, донька одна є. Пощо таскати до лічниці, тут в домі певно доктор є! Я заплачу!... все таки догляд буде свій, поможуть зараз, а то він умре, заки донесете до лічниці...

Він навіть успів всунути незамітно в руку; діло впрочім було ясне і дозволене і на всякий припадок тут поміч була близше.