Злочин і кара - Достоєвський Федір

Роздавленого підняли і понесли; найшлися і помічники. Діад Козеля був яких трийцять кроків. Раскольніков ішов позаду, осторожно піддержував голову і показував дорогу.

— Сюди, сюди! На сходи треба вверх головою вносити; обертайте... ось так! Я заплачу і спасибі скажу, — воркотів він.

Катерина Іванівна, як і завсігди, коли тілько мала сво-бідну хвилинку, зараз бралась ходити взад і вперед по своій маленькій кімнатці, від вікна до печі і наоборот, міцно схрестивши руки на груди, розмовляючи сама з собою і покашлюючи. Останніми часами вона стала чимраз частійше і більше розмовляти з своєю старшою дівчинкою, десятилітною Поленькою, котра, хоч і неодного ще не догадувалась, то за те дуже добре розуміла, що потрібне матері, і тому раз-у-раз слідила за нею своїми великими, розумними очицями, і всі-ми силами хитрила, щоб показати, що усе розуміє.

Сим разом Поленька роздягала маленького брата, котрому цілий день не здоровилось, щоб уложити його спати. В дожиданню, поки йому перемінять сорочечку, котру в ночі треба було прати, хлопчик сидів на кріслі, мовчаливо, поважно, просто і неподвижно, з простягненими вперед ніжками, і з міцно до купи стуленими пяточками до публики, а пальцями на боки.

Він слухав, що говорила матуся, надувши губки, випя-ливши очка і не шевелячись, цілком як звичайно повинні сидіти розумні мальчики, коли їх роздягають, щоби ішли спати. Ще менша від него дівчинка, в дочиста рознесених лахах, стояла біля занавіси і ждала своєї черги. Двері на сходи були отворені, щоби хоч трохи охоронитись від хмар тютюнового диму, що втискались із других кімнат і кождої хвилі приневолювали кашляти довго і тяжко бідну сухітницю. Катерина Іванівна, немов би ще більш помарніла за отсей тиждень, і червоні пятна на лицях її горіли ще яркійше, ніж перше.

— Ти не повіриш, ти і представити собі не можеш, Полечко, — говорила вона ходячи по кімнаті, — до якої степени ми весело і пишно жили в домі у таточка, і як отсей пяниця погубив мене і вас всіх погубить. Таточко був статським полковником і вже лиш трохи не те, що губернатор; йому оставався всего тільки оден крок, так що всі до него їздили і говорили: "Ми вас вже так і уважаємо, Іване Ми-хайличу, за нашого Губернатора". Коли я ... кхе! коли я ... кхе-кхе-кхе... о, трекляте життя! — скрикнула вона, відпльовуючи мокроту і вхопившись за груди: — коли я... ах, коли на посліднім бали ... у предводителя .. мене побачила княгиня Безземельна, — котра мене опісля благословила, коли я виходила за твойого тата, Полю, — та зараз запитала: "Чи не отся то мила дівчина, що з шалем танцювала при випуску?..." Розпір, бач, зашити треба; от взяла-б ти голку, та зараз би і зашила, як я тебе учила, а то завтра, кхе! завтра ... кхе-кхе-кхе... ще гірше розі-рве! (крикнула вона надірвавшись...) — тоді ще із Петербурга що лиш приїхав камер-юнкер, князь Щегольской... перетанцював зі мною мазурку і на другий таки день хотів приїхати освідчитись; але я сама віддякувала в лестних словах і сказала, що серце моє приналежить давно вже другому. Сей другий був твій батько, Полю; таточко страшно сердився... А вода готова? Ну давай сорочечку; а пончішки?... Ліда, — звернулась вона до маленької донечки. — Ти вже так без сорочки отсю ніч переспи; як-небудь... та панчішки виложи біля неї... Разом випрати ... Що сей лахавець не йде,

пяниця! Сорочку заносив, як стирку яку, розніс усю____Вже

би усе разом, щоб дві ночі зарядом не мучитись! Господи! Кхе-кхе-кхе-кхе! Знову! Що се? — скрикнула вона побачивши товпу в сінях і людей, що сунулися з якимись ношами в її кімнату. — Що се? Що се несуть? Господи!

— Куди-ж тут покласти? — питав поліцейник, оглядаючись кругом, коли вже внесли в кімнату окровавленого і безпритомного Мармеладова.

— На диван! Кладіть просто на диван, ось сюди головою, — показував Раскольніков.

— Розїхали на вулиці! пяного! — крикнув хтось із сіней. Катерина Іванівна стояла вся бліда і дихала з трудом.

Діти настрашились. Маленька Лідочка скрикнула, кинулась до Полечки, обняла її і ціла затремтіла.

Уложивши Мармеладова, Раскольніков кинувся до Катерини Іванівни:

— Ради Бога успокійтесь, не трівожтесь! — говорив він скоро. — Він переходив вулицю, його роздавила коляска, не безпокойтесь, він прийде до себе, я велів сюди нести... я у вас був, памятаєте... Він прийде до себе, я заплачу!

— Допився! — очайдушно крикнула Катерина Іванівна і кинулась до чоловіка.

Раскольніков скоро завважав, що отся женщина не з^ тих, що то зараз мліють. Душком під головою нещасного найшлася подушка, — про котру ніхто ще не подумав; Катерина Іванівна стала роздягати його, оглядати, поралась і не тратила голови, забувши про себе саму, закусивши свої гу1-би і придавлюючи крики, що були готові вирватись її з груди.

За тій час Раскольніков намовив когось збігати за лікарем. Лікар, як показалось, жив в сусіднім домі.

— Я післав за лікарем, — говорив він Катерині Іванівні, — не турбуйтесь, я заплачу. Чи нема води?... і дайте серветку, полотенце, що-небудь чим скорше; не знати ще, як він ранений ... Він ранений, а не убитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна кинулась до вікна; там на протолоче-нім кріслі у куті стояла велика глиняна миска з водою, приготовлена для нічного праня дитячого і чоловікового біля. Се нічне прання доконувалось самою Катериною Іванівною власноручно, що найменше двічи в тиждень, а іноді і ча-стійше, бо дійшли до того, що перемінного біля вже зовсім майже не було і було у кождого члена сімї по одній лише штуці, а Катерина Іванівна не могла стерпіти нечистоти, і радше воліла мучити себе по ночах при своїй слабости, коли всі спали, щоб встигнути до розсвіту присушити мокре білля на розвішенім мотузі і подати чисте, ніж бачити не-харство в домі.

Вона вхопила було за миску, щоб нести її по жаданню Раскольнікова, та трохи не упала під тягаром. Однакож той уже встиг найти полотенце, намочив його водою і став об-"у мивати залите кровю лице Мармеладова. Катерина Іванівна стояла побіч него, з болем переводячи дух і держалась руками за грудь. їй самій потрібна була поміч. Раскольніков почав розуміти, що він може бути не гаразд зробив, намовивши принести сюди роздавленого. Поліцейник також стояв задуманий.

— Полю! — крикнула Катерина Іванівна, — біжи до Зоні борзенько. Коли не застанеш дома, то все одно, скажи, що батька коні роздоптали і щоб вона таки зараз прийшла сюди. як вернеся. Боржій, Полю! На, закрийся хусткою!

— Сцо духу бізи! — крикнув нараз хлопчина з крісла, і сказавши теє, понурився назад в німе, пряме сидження на кріслі, випяливши оченятка, пятками вперед і з пальцями на боки.

Тимчасом кімната наповнилась так, що яблоку впасти було нікуди. Поліцейники повиходили кромі одного, котрий остався на час і старався вигнати публику, що налізла зі сходів, знова назад на сходи. Зате з дальших кімнат висипали трохи не всі комірники пані Ліппевексель і зразу товпились лиш в дверях, але відтак юрбою звалились в саму кім-нату. Катерина Іванівна впала в скажений гнів:

— Хоч би умерти та дали спокійно! — гукнула вона на всю товпу. — Що за видовиско найшли! З папіросами! Кхе-кхе-кхе! В шапках увійдіть ще... Та і справді в шапці оден. Вон! Хоч мертве тіло пошануйте!

Кашель задушив її, все-ж таки лайка придалася. Катерини Іванівни очевидячки трохи побоювались; комірники оден за другим протиснулись назад до дверий з тим дивним вну-трішним вдоволенням, яке завсігди замічаємо навіть в най-близших людях при напраснім нещастю з їх ближним і від котрого ні оден чоловік, без виїмку, наііть мимо найщир-шого співчуття не свобідний.

За дверми почулись однакож голоси про лічницю і що тут не годиться непокоїти других.

— Умирати вам не годиться! — крикнула Катерина Іванівна і уже кинулась було відчинити двері, щоб розторо-щити їх цілим громом, але стрілась в дверях з самою панею Ліппевексель, котра тілько що успіла довідатись про нещастя і прибігла зробити порядок. Се була незвичайно сварлива і безглузда Німкиня.

— Ах, Бог мій! — сплеснула вона руками. — Ваш муж пян кінь роздопталь. В лічниць єго! Я хозяйки!

— Амалія Людвиківна! Прошу вас подумати про те, що ви говорите, — гордо почала Катерина Іванівна (з господинею вона завсігди говорила звисока, щоби тая "памятала своє місце", і навіть тепер не могла відмовити собі сеї при-ємности), — Амаліє Людвиківна ...

— Я вам сказаль раз на завсігди, щоб ви ніколи не сміль говоріль мені Амаль Людвиківна; я Амаль Іван!

— Ви не Амаль Іван, а Амалія Людвиківна, а що я не належу до ваших підлих лизунів, як добродій Лебезятніков, котрий сміється тепер за дверми (за дверми дійсно роздався сміх і крик: "зчіпились! помагайбі!"), то і буду завсігди називати вас Амалією Людвиківною, хотяй ніяк не можу по-розуміти, для чого вам отся назва не подобається. Ви бачите самі, що лучилось з Семеном Захаричем; він умирає. Прошу вас зараз таки заперти отсі двері і не впускати сюди нікого. Дайте хоч умерти спокійно! Инакше впевняю вас, зараз завтра поступок ваш буде звісний самому генерал-губернатору. Князь знав мене ще дівчиною і дуже добре па-мятає Семена Захарича, котрому нераз ставав в пригоді. Всім відомо, що у Семена Захарича було богато приятелів і покровителів, котрих він сам покинув із благородної гордости, почуваючись до нещасної своєї слабости, але тепер (вона показала на Раскольнікова) — нам помагає оден великодушний молодий чоловік, котрий має средства і звязи, і котрого Семен Захарич знав ще дитиною, і будьте переконані, Амаліє Людвиківна ...

Все те виголошене було незвичайно швидко, чим дальше, тим поспішнійше, але кашель нараз перервав краснорі-чивість Катерини Іванівни. В отсю хвилю умираючий прочуняв, і застогнав, і вона побігла до него. Хорий отворив очі і, ще не пізнаючи і не понимаючи, почав вдивлятися в Раскольнікова, котрий стояв над ним. Він дихав важко, глибоко і рідко, на краях губ показалась кров; піт виступив на чолі. Не пізнавши Раскольнікова, він неспокійно взявся водити довкола очима. Катерина Іванівна гляділа на него сумним, та все-ж таки строгим поглядом, а з її очей текли сло-зи.

— Боже мій! У него ціла грудь роздавлена! Всюди кров!

— промовила вона в розпуці. — Треба зняти з него всю верхню одежу! Повернися трохи, Семене Захаричу, коли можеш,

— крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

— Священика! — промовив він хрипливим голосом.