Злочин і кара - Достоєвський Федір
— Хоч ви і мати, а як зістанетесь, то доведете його до скажености, і тоді біс знає, що буде! Слухайте, ось що я зроблю: тепер у него Настка посидить, а я вас обох проведу домів, бо вам самим годі іти вулицями; у нас в Петербурзі дотично сего ... Ну, наплювати!... Відтак від вас зараз таки біжу.сюди і через чверть години, даю вам слово чести, принесу вам звістку: який він? чи спить чи ні? І все друге; Опісля, слухайте! Опісля від вас душком до себе домів, — там у мене гості, всі пяні, — беру Зосимова — се лікар, котрий його лічить, він тепер у мене сидить, не пяний; сей не пяний, сей ніколи не пяний! Тягну його до Родька і відтак зараз до вас, значить в одну годину ви дістанете про него два повідомлення, — і від лікаря, розумієте, від самого лікаря; се вже не те, що від мене! Коли буде кепсько, клянусь, я вас сам сюди приведу, а буде гаразд, так і кладіться спати. А я цілу ніч тут ночую, в іінях, він і не почує, а Зрсимову велю ночувати у господині, щоби був під рукою. Ну, що для него тепер ліпше, ви чи лікар? Адже лікар потрібнійший, потрібнійший. Ну, так і ідіть домів! А до господині не можна; мені можна, а вам ні: не пустять, бо... бо вона дурна. Вона буде зависна на Евдокію Романівну, та і на вас також... А вже на Евдо-кію Романівну напевне. Се зовсім, зовсім несподіваний характер! Та правда, я також дурень... Наплювати! Ходімо! Чи вірите ви мені? Ну, вірите ви мені або ні?
— Ходімо, матусю, — сказала Евдокія Романівна, — він навірно так зробить, як обіцює. Він воскресив вже брата, а коли правда, що лікар пристане тут нотувати, так чого вже ліпше?
— Ось ви... ви .. .мене розумієте, бо ви — ангел! — в одушевлению закричав РазуМихін. — Ходім!... Настко! Зараз на гору! і сиди там при нім, з світлом; я за чверть години прийду...
Пульхерія Александрівна хоч і не переконалась цілком, та і не противилась більше. Разумихін взяв їх. обі під руки і потягнув долів сходами. Все-ж таки він її непокоїв: "хоч і розважливий, і добрий, та чи в силі він виповнити, що о-біцює? Адже він так підгуляв!.. Л
— А, розумію, ви думаєте, що я так підгуляв! — перебив її думки Разумихін, вгадавши їх і ступаючи своїми дов" жезними крочищами по хіднику так, що обі женщини ледви могли за ним здужати, чого однакож він не завважав. — Байка! Воно правда... я пяний як швець, та не в тім діло; я пяний не від вина. А се, як вас я побачив, мені в голову і вдарило... Та дурень я! Не звертайте уваги: я вас не достойний... Я вас вже ніяк не достойний!... А як відведу вас, таки зараз, тут в каналі, виллю собі на голову два цебри води і готов... Колиб ви тілько знали, як я вас обох люблю!... Не смійтесь і не сердьтеся! На всіх сердьтеся, а на мене не сердьтеся! Я бачите його приятель, отже і ваш приятель. Я так хочу ... Я се предчував ... Торік, одна хвиля така була... Та ні, цілком не предчував, бо ви як з неба спали. А я, — се байка! — і цілу ніч не буду спати... Онтой Зо'симов боявся було, щоб він не зійшов з розуму... От, бачите, длячого його ^оздразнювати не треба...
— Що ви говорите! — скрикнула мати.
— Не може бути, сам лікар так говорив? — запитала Евдокія Романівна, налякавшись.
— Говорив, але се не те, цілком не те. Він і лік такий дав, порошок, я бачив, а ви ось надїхали... Ох!... Вам би ліпціе було завтра приїхати! Се добре, що ми винеслись. А за годину вам про все сам Зосймов донесе. Він, бачите, не такий пяний! І я буду не пяний... А чому-ж то я так нажльо-пався? А тому, що в спір впровадили клятущі! А я божився, що не буду спорити!... Таке дурне плетуть! Ледви не побився з ними! Я там дядька оставив, предсідателем... Ну, чи повірите: повної безличности жадають, і в тім сам смак находять! Щоб тільки самим собою не бути, щоб все* го менше на себе походити! Отеє то у них за найвисший поступ і уважається. І хоч би то дзявкали вони по свойому, ато...
—.Послухайте, — несміло перебила Пульхерія Александрівна, але се лиш піддало жару.
— Та ви що думаєте? — кричав Разумихін, ще більш піднимаючи голос. — Ви думаєте, я за те, що вони брешуть? Куди там! Я люблю, коли брешуть! Брехня є одиноким людським привілеєм перед всіми організмами. Збрешеш — до правди дійдеш! Тим я і чоловік, що брешу. Ні до одної правди не доходили, не збрехавши наперед раз чотирнай-цять, а може і сто чотирнадцять, і се заслуга в своїм роді; ну, а ми і збрехати, бач, своїм розумом не уміємо! Ти мені бреши, та бреши по свому, і я тебе тоді поцілую. Збрехати по свойому, се майже ліпше, ніж правда повторена за кимсь; в першім припадку ти чоловік, а в другім ти тільки, що птиця! Правда не втече, а життя ось заколотити можна; приклади були. Ну, що ми тепер? Всі ми ось, всі без влїмку, в справах науки> розвою, думання, винаходів, ідеалів, бажань, лібералізму, розсудку, досвіду і всего, всего, всего; всего, всего, ще в першій приготовляючій клясі гімназії сидимо! Сподобалось чужим розумом забавлятись, — і вїлись! Чи не так? Чи не добре говорю? — кричав Разумихін, потрясаю-чи і стискаючи руки обох женщин, — чи не так?
— О, Боже, мій, я не знаю, — промовила бідна Пульхе-рія Александрівна.
— Так, так... хоч і я не в усім з вами згоджуюсь, — поважно докинула Евдокія Романівна і зараз таки скрикнула, бо так болючо на сей раз стиснув він її руку.
— Так? Ви говорите "так"? Ну, так після сего ви... ви... — закричав він в одушевлению. — Ви жерело доброти, чистоти, розуму і... досконалосте! Дайте вашу руку, дайте... ви також дайте вашу, я хочу поцілувати ваші руки тут, зараз, на колінах!
Він клякнув на коліну серед хідника, на щастя сим разом пустого.
— Перестаньте, прошу вас, що ви робите? — крикнула настрашена до найвисшого степеня Пульхерія Александрівна.
— Встаньте, встаньте! — сміялась і трівожилась також Дуня.
— Нізащо скорше, поки не дастьте руки! Ось так, і досить, і я встав, і ходімо! Я нещасний йолуп, я вас недостой-ний і пяний, і соромлюсь... Любити я вас недостойний, але клонитись перед вами — се обовязок кождого, коли тілько він не цілковита худоощіа! Я і склонився... Ось і ваші кімнати, і вже се одно гаразд вчинив Родіон, що нагнав вашого Петра Петровича! Як він смів вас в таких зумерах помістити? Се скандал! Чи знаєте, кого сюди пускають? Адже-ж ви його суджена! Ви заручена, так? Ну, то я вам скажу, що ваш жених падлюка над падлюками!
— Слухайте, пане Разумихін, ви забули... — почала було Пульхерія Александрівна.
— Так, так, ваша правда, я забувся, стидаюсь! — похопився Разумихін — все-ж таки... все-ж таки ви не можете на мене сердитись за те, що я так говорю! Бо я щиро говорю, а не для того що... гм!... се було би підло; одним словом, не длятого, що я в вас... гм!... ну, не треба, не скажу длячого, не смію!... А ми всі зараз пізнали, як він лиш увійшов, що сей чоловік не з наших. Не тому, що він увійшов з запіканими волоссями, не тому, що він своїм розумом спішив пописуватись, а тому, що він вивідач і спекулянт, тому, що він і Жид і дурисвіт, і се видно. Ви думаєте, він розумний? Ні, він дурень, дурень! Ну, чи пара він вам? О, Боже мій! Бачите, мої пані, — запинився він нараз, вже піднимаючись на сходи, — хоч вони у мене там всі пяні, але за те всі чесні, і хоч ми і брешемо, бо вже-ж і я брешу, але ми добрешемось наконець таки і до правди, бо ми стоїмо на чесній дорозі, а Петро Петрович... не на чесній дорозі стоїть. Я хотяй їх що лиш і болотом обкидав, все-ж таки я їх всіх поважаю; навіть Заметова, хоч не поважаю, так люблю, бо щенок! Навіть онтого бидляку Зосимова, тому бо — він чесний і діло знає... Ну, доста, все сказане і прощене. Прощене? Чи так? Ну, ходім. Знаю я сей коритар, бував, ось тут, під третим числом, тут був скандал... Ну, де ви тут? 'Котре число, осьме? Ну, так на ніч замкніться, нікого не пускайте. За чверть години вернусь з повідомленням, а відтак знов за пів години з Зосимовим, побачите! Пращай-те, біжу.
— Боже мій, Дунечко, що се буде? — сказала Пульхе-рія Алексаидрівна, налякана і жахливо звертаючись до дочки.
— Успокійтеся, мамочко, — відповіла Дуня, знимаючи з себе капелюшок і загортку, — нам сам Бог післав сего молодого чоловіка, хоч він і простісенько з якоїсь пиятики. На него можна спуститись, впевняю вас. Та і все, що він вже зробив для брата...
— Ах, Дунечко, Бог його знає, чи прийде! І як я могла рішитись оставити Родя! І цілком не так сподівалась я найти його! Який він був насуплений, зовсім нам не рад...
Сльози показались на її очах.
— Ні, се не так, матусю ... Ви не приглянулись, ви за-єдно плакали. Він дуже розстроєний від тяжкої хороби, — от всему і причина.
— Ах, отся хороба! що се буде, що се буде! І як він говорив з тобою, Дуню! — сказала мати, несміло заглядаючи в очі доньці, щоб вичитати всю її думку, і вже на половину утішена тим, що Дунечка таки боронить Родя, значить отже простила йому. — Я переконана, що він завтра надумається, — додала вона, випитуючи до кінця.
— А я переконана, що він і завтра буде те саме говорити ... про те, — відрізала Евдокія Романівна, і вже сим заткала матері губи, бо тут була точка, про котру Пульхерія Алексаидрівна вже надто боялась тепер заговорювати.
Дуня підійшла і поцілувала матір. Тая мовчки обняла ії із всеї сили. Відтак сіла в трівожнім дожиданню повороту Разумихіна, і несміло стала слідити за донькою, —котра, схрестивши руки і також в дожиданню взялась ходити взад і вперед по кімнаті, роздумуючи про себе. Таке ходження від кута до кута, в задумі, було звичайною привичкою Евдокії Романівни, і мати завсігди якось боялась нарушати в таку пору її задуму. ^
Разумихін, розуміється, був смішний з своєю напрасною, по пяному запалавшою страстю до Евдокії Романівни;' однак поглядівши на Евдокію Романівну, особливо тепер, коли вона ходила схрестивши руки по кімнаті, сумна і задумчива, може бути многі звинилиб його, навіть колиб він був і не підпилий.
Евдокія Романівна була незвичайно гарна собою, — висока, предивно зложена, сильна, самоувірена, — що виска-зувалось в кождім її русі, і що мимо того ні трохи не віднимало у її поворотів мягкости і понади. Лицем вона подобала на брата, але її мож було навіть назвати красавицею. Волосся у неї було темно-русяве, трохи яснійше ніж у брата; очи майже чорні, полискуючі, горді і рівночасно ино-ді, на хвилі, незвичайно добрі.
