Злочин і кара - Достоєвський Федір

Він і не представляв собі передше, що коли небудь так прокинеться. Він памятав до останніх подробиць усе вчерашнє і зрозумів, що з ним сталося щось не буденне, що він приняв в собі одно доси цілком незнане йому чувство, і не похоже на рсі дотеперішні. Рівночасно же він бачив ясно, що мрія, котра загоріла в його голові, ніяк неможлива до здійснення, — так дуже неможлива, що йому навіть стало стидно її, і він чим скорше перейшов до других, більше повседневних клопотів і сумнівів, котрі остались йому в спадщині після "треклятого вчерашнЬого дня".

Найстрашнійшою згадкою його було те, як він показався вчера "низьким і мерзеним", не лиш для того одного, що був пяний, а для foro, що з глупо-поспішної ревности наговорив перед дівчиною, хіснуючись її положенням, на її жениха, не знаючи не тільки їх взаємин між собою, відносин і зобовязань, але навіть і чоловіка того не знаючи порядно. Та і яке право мав він судити про него так нагально і легкодушно? І хто кликав його на суддю! І чи може така дівчина як Евдокія Романівна — віддаватись негідному чо-ловікови за гроші? Навірно отже і він має свої достоїнства. Господа? Та з відки-ж він в самім ділі міг знати, що се така господа? Адже він приготовляє їм кватиру... Фу, як се все низько! І яке там оправдання, що він був пяний? Дурна вимівка, котра ще більше його понижає! "В вині — правда" і правда ось вся і висказалась, значить висказалось "усе болото його зависного, грубого серця!" І чи дозволена хоч трохи така мрія йому, Разумихіну? Хто він в порівнанню до "тя^ої дівчини, — він, пяний гуляка і вчерашній чванько? "Хіба-ж можливе таке цинічне і смішне порівнання?"

Разумихін очайдушно спаленів при отсій думці і зараз, мов нароком, таки в тую саму хвилю ясно пригадалось йому, як він говорив їм вчера, стоячи на сходах, що господиня буде зависна на него і на Евдокію Романівну... се вже було найгірше всего, просто обридливе. З цілого розмаху вдарив він кулакомтіо кухонній печі, ушкодив собі руку і вибив одну цеглу.

— Очевидно, — пробурмотів він про себе ПІСЛЯ ХВИЛИНИ з якимсь чувством самопониження, — очевидно, всіх отсих поганей не затерти і не загладити вже тепер ніколи... отже і думати про те нема чого, а лиш явитись німо... і... виповнити свої обовязки ... також мовчки, і... і не просити прощення, і нічого не говорити, і... і вже очевидно тепер всьо пропало!

Все-ж таки* одягаючись, він оглянув свій костюм ста-раннійше, чим звичайне*. Другої одежі у него не було, а колиб і була, він бути може і не надягнув би її, — "так, нароком би не надягнув". Але на кождий припадок циніком і за-пачканою нехарою годітЖ бути: він не має права обиджати чувства других, тим більше, що ті другі, самі його потребують і самі кличуть до себе. Одіння своє він старанно вичистив щіткою; Білля же було на нім завсігди приличне; відносно сего він був особливо дразливий.

Вимився він сего ранку вельми старанно, — у Настки найшлось мило, — вимив волосся, шию і особливо руки. Коли-ж дійшло до питання, чи голити сво*|> щетину чи ні (у Параскевії Павлівни були знамениті бритвіи, що остались ще по покійному Зарницині), то се питання, з заїлістю навіть, було рішене заперечаючо:

— Нехай так і остається! Га! Що-б подумали, що я виголився для... та без сумніву так би подумали! Так отже нізащо в світі!

— І... і що найважнійше, він такий простакуватий, з немитим ротом, поведення у него шинкове; ну... ну, припустім, що і він, ось хоч трохи, та таки порядний чоловік ... ба, так чим же тут гордитись, що порядний чоловік? Кождий повинен бути порядним чоловіком, та ще і не таким, бо (він се памятає) були і за ним деякі вчинки... не те щоб вже нечесні, та все-ж таки не конче гарні!... А які то думки^иноді бували! гм... і се все поставити рядом з Евдокією Романівною! Ну, до катаї Нехай! Ось і наооком буду такий простакуватий, плюгавий, коршемний, і наплювати! Ще більше буду!...

На таких монольоґах застав його Зосимов, котрий ночував в сальонику у Параскевії Павлівни.

Він йшов домів і відходячи спішив заглянути до хорого. Разумихін доніс йому, що той спить як бабак. Зосимов повелів не будити, поки сам не прокинеться. Сам же обіцяв зайти в одинайцятій годині.

— Коли тільки він буде дома, — докинув він. — Фу, до чорта! Не май власти над своїм хорим та ходи лічити! Не знаєш, він до них піде, чи вони сюди прийдуть?

— Вони, я думаю, — відповів Разумихін, порозумівши питання, — і будуть, очевидно, про свої родинні справи говорити. Я винесусь. Ти, яко лікар, розуміється, маєш більше право ніж я.

— Не духовник же і я; прийду і пійду; і без них богато роб ;ти.

— Непокоїть мене одно, — перебив насупляючись Разумихін. — Вчера я по пяному виговорився перед ним, дорогою ідучи, про ріжні дурниці... про ріжні... між шипим і про те, що ти боїшся, мов то він... склонний до поміщання...

— Ти і перед женщинами про те саме вчера хляпнув?

— Знаю, що дурне! хоч бий! А що, чи справді була у тебе така гадка?

— Та дурниця, говорю; яка там гадка! Сам ти описав його як мономана, коли мече до него привів... Ну, а ми вчера ще вогню підсипали, іменно ти отсими оповіданнями, тямиш? ... про маляра ось; гарна розмова,— коли він бути може сам на тім помішався! Коли-б знав я докладно, що тоді в конторі сталося, і що там його якась каналія сим підозрінням ... зобидив! Гм ... не допустив би я вчера такої розмови. Адже ті мономани з каплі океан зроблять, нечу-ване і неможливе на яві бачать... Скілько я памятаю, вчера з отсего оповідання Заметова мені половина справи вияснилась. Та що! Я такий припадок знаю, що оден іпохондрик, сороклітний, не могучи переносити щоденних Н1СМІ-шок за столом вісімлітнього хлопчини, зарізав його! А тут, цілий в лахах, посміховиско вуличне, починаючася слабість", і таке підозріння! Усе те лучається скаженому іпохондри-кови! При бішеній, безграничній зарозумілости. Та в сім ось бути-може і ціла причина слабости сидить! Ну там, байка!. .. Але, але, сей Заметов і в самім ділі хороше хлопе-ня, тілько гм... без потреби він все те вчера розповідав. Страшенний хляпа!

— Та кому-ж розповідав? — мені та тобі?

— І Порфірови.

— Так що-ж, що Порфірови?

— Слухай, чи маєш ти вплив який на онтих, значить на матір та сестру? Осторожнійше би з ним сьогодня...

— Та чей воно якось-т€Гбуде! — неохотно відповів Разумихін.

— І чого він так на сего Лужина? Чоловік з грішми, їй, здається, не противнцй ... а у них бач ні копієчки, чи не тік?

— Та чого ти випитуєш? — роздразнено крикнув Разумихін. — Звідки я знаю, чи є копійчина чи ні? Запитай сам, може і' провідаєш ...

— Фу, який ти іноді дурненький! Вчерашнє похмілля усе ще сидить... До побачення; подякуй від мене своїй Па-раскевії Павлівні за нічліг. Заперлась, на мій добрий день через двері не відповіла, а сама в семій годині піднялась, самовар її коритарем з кухні переносили... Я не удостоївся созерцати...

Рівно в девятій годині Разумихін явився в господі Ба-калієва. Обі женщини дожидали від давна з істеричною нетерпеливістю. Піднялись вони в годині семій, або ще ранше. Він увійшов понурий як ніч, поклонився нескладно, за що таки зараз розлютився — розуміється, на себе. Він зробив рахунок без господаря: Пульхерія Александрівна так і кинулась до него, схопила його за обі руки і трохи не поцілувала їх.

Він несміло глянув на Евдокію Романівну; але і в отсім гордім лиці був в отсю хвилю такий вираз вдячности і приязни, таке повне і несподіване ним поважання (замісць на-смішливих поглядів і мимовільної, лихо укритої погорди!), що йому вже дійсно було би лекше, колиб стрітили докорами, а то вже надто стало моторошно. На щастя була готова тема для розмови, і він чим скорше ухопився за неї.

Почувши, "що ще не прокинувся", але що "усе гаразд", Пульхерія Александрівна заявила, що се і ліпше, "бо її конечно, конечно, конечно треба поговорити дещо наперед". Наступило питання про чай і запросини пити разом; самі вони ще не пили, бо ждали на Разумихіна. Евдокія Романівна подзвонила; на зазив явився замаріганий обірванець і йому приказано принести чай, котрий і подано вкінці, але так неприятно і так неприлично, що женщини аж засоромились. Разумихін енерґічно вилаяв господу, та нагадавши про Лужина, замовк, змішався і дуже, втішився, коли питання Пульхерії Александрівни посипались накінець одно за другим без кінця.

Відповідаючи на них, він переговорив три чверти години, безнастанно перериваний і запитуваний, і успів передати всі головнійші і потрібнійші факти, які лиш знав з послід-нього року життя Родіона Романовича, та закінчив подрібним розказом про його слабість. Він все-ж таки пропустив не одно, що і треба було пропустити, між иншим і про сцену в конторі зі всіми наслідками. Опбвідання його слухали жадно; навіть коли вій думав, що вже скінчив і задоволив вже свої слухачки, то ще показалось, що для них вій начеб ще і не починав.

— Скажіть, скажіть мені, будьте ласкаві! як ви думаєте... ах, даруйте, я ще дотепер не знаю вашого імени? — торопилась Пульхерія Александрівна.

— Дмитро Прокопич.

— Так ось Дмитре Прокопичу, я би дуже, дуже хотіла довідатись... як загалом ... він глядить тепер на предмети, то є, як би се вам сказати: що він любит> і чого не любить? Чи завсігди він такий роздразнений? Які у него бажання і так сказати мрії, коли можна? Що іменно тепер має на него особливіший вплив? Одним словом, я би хотіла...

— Ах, матусю, як же можна на се все так відразу відповідати! — завважала Дуня.

— Ах, Боже мій, адже-ж я зовсім, зовсім не таким його надіялась стрітити, Дмитре Прокопичу.

— Се вже цілком природно, пані, — відповів Дмитри Нрокопич. — Матері я не маю, ну, а дядько кождого року сюди приїздить і ледви чи не кождий раз мене не пізнає, навіть з лиця, а чоловік розумний; ну, а за три роки вашої розлуки богато води уплило. Та і що вам сказати? Півтора року я Родіона знаю: насуплений, понурий, неприступний і гордий; в послідні часи (а може ще і значно давнійше) не-довірчивий і іпохондрик. Великодушний і добрий. Чувств своїх не любить висказувати і скорше допуститься люр-стокости, ніж словами вискаже серце. Иноді однакож зовсім не іпохондрик, а по просту холодний і безчувствеиний до нелюдськости. Цілком мов би в нім два противоположні характери по черзі мінялись.