Злочин і кара - Достоєвський Федір

як відомо, дістав від него рубель і йому видумав, що найшов на панели, і зараз взявся гуляти. А про вбивство повторяє раз-по-раз те, що казав передше: "Знати не знаю, відати не відаю, що-лиш на третій день довідався." — "А чого-ж ти так довго не являвся?" — "Зі страху." — "А повіситись чому хотів?" — "Від грижі." — "Від якої грижі?" — "А що засудять." Ну, от і вся історія. Тепер, як думаєш, що вони з сего витягли?

— Та чого там думати, слід є, хоч який, а таки є. Факт. Не на волю-ж випустити твого малярика?

— Та бач, вони-ж його просто душегубом зробили! У них вже і сумнівів нема ніяких...

— Та се неправда; горячится. Ну, а сережки. Признай сам, що коли того самого дня і в ту саму годину Миколі із скрині старухи дістаються в руки сережки, — то чей признаєш сам, що вони якимсь світом таки мусіли дістатись? Се-ж не мала річ при такім слідстві.

— Яким світом дістались! Як дістались? — закричав Разумихін — і невже-ж ти, доктор, ти котрий передовсім чоловіка пізнавати повинен і маєш нагоду ліпшу від котрого другого пізнати природу людську, — невже-ж ти не бачиш, по всіх отсих даних, що се за натура, сей Микола? Або-ж не бачиш на перший погляд, що усе, що він сказав при слідстві, найсвятійша правда? Так, а не инакше і дістались йому в руки, як він оповідає. Наступив на коробку і підняв!

— Найсвятійша правда! Все-ж таки сам признався, що зразу неправду сказав.

— Слухай мене, слухай уважно: і двірник, і Кох, і Пестряков, і другий двірник, і жінка перйіого двірника, і міщанка, що під ту пору у неї в хаті сиділа, і надворний радник Крюков, котрий в отсю саму хвилю зліз з коляски і у ворота входив з дамою попід руку, — всі, то є вісім або десять свідків, одноголосно свідчать, що Микола придавив Дмитра до землі, лежав на нім і його тузанив, а отсей йому у волосся впився і також тузанив. Лежать вони поперек дороги і перехід загороджують; їх зневажають із всіх боків, а вони "як малі дітип (дослівне вираження свідків), лежать оден на другім, пищать, ревуть і регочуться, оба регочуться навзаводи з найсмішнійшими пиками, і оден одного доганяти, дослівно мов діти, на вулицю вибігли. Чи чув? Тепер розваж добре: тіла нагорі ще теплі, чуєш, теплі, так найшли їх! Коли убили вони, або тілько сам. Миколка, і притім ограбили скринки з комодою, або хоч як-небудь взяли участь в грабежі, то позволь тобі задати всего лиш одно питання: чи годиться подібний— душевний настрій, то є ревіт, писк, сміхи, Дитиняча драка під брамою, з топорами, з кровю, з злодійською хитрістю, осторожністю, грабіжжю? Тілько що убили, всего яких пять або шість хвилин минуло, — зі всего так виходить, тіла ще теплі, — і нараз покинувши і тіла, і ква-тиру отворену, і знаючи, що в отсю хвилю туди люде пішли, і добичу кинувши, вони як малі діти валяються на дорозі, регочуться на ціле горло, загальну увагу на себе звертають, і на усе те десять одноголосних свідків є!1

— Очевидно дивно! розуміється неможливе, але...

— Ні, брате, не зле, бо хотяй і сережки, що найшлися в той сам день і тую саму годину у Миколи в руках, дійсно становлять важний, фактичний проти него закид — та його легко обяснити його зізнаннями, тому отже се покищо ще лиш спірний закид, — то все-ж таки треба-ж взяти під розвагу Л оправдуючі факти, і се тим більше, що вони факти неспірні. А як ти думаєш: після характеру нашої юриспруденції, чи приймуть, або чи спосібні вони приняти такий факт, — оснований виключно на одній лиш психольоґічній-неможливосте, на однім тільки душевнім настрою, — за факт не-відпірний і за такий, що нівечить усі обвиняючі і предметові факти, які би вони не були? Ні, не приймуть, не приймуть нізащо, бо, мовляв, найшли коробку і чоловік повіситись хотів, ,,чого не могло би бути, колиб не чув себе винуватим!" Ось тобі головне питання, ось знай, чого се я горячу-ся! Зрозумій!

— Та я і бачу, що ти горячится. Але погоди, я забув спитати: чим доказане, що коробка'з сережками направду із скрині старухи? ;

— Се доказане, — відповів Разумихін, хмурячись і зне-хочу. — Кох пізнав річ і показав, хто її заставив, а сей достовірно виказав, що річ справді його.

— Ну, так добре. Тепер ще: чи не бачив хто небудь Миколи в ту хвилю, коли Кох та Пестряков вгору ішли, і чи не можна-б се чим небудь довести!

— В тім-то і біда, що ніхто не бачив, — відповів Разумихін з досадою, — отеє то і погано; навіть Кох з Пестряковом їх не завважали, коли вгору переходили, хоч їх свідоцтво і не надто богато тепер би значило. "Бачили, говорять, що кватира отцором стояла, що в ній мабуть щось там робили, та переходячи ми уваги не звертали і не памятаємо докладно, чи були там в отсю хвилю робітники чи ні."

— Гм ... Значить, всего оправдання лише стільки, що обкладали себе кулаками і реготались. Припустім, се доказ сильний, але... Позволь тепер: як же ти сам ось цілий сей факт обясняєш? Найдення сережок чим обясняєш, коли дійсно він їх так найшов, як говориш?

— Чим обясняю? Та пощо тут обясняти: діло ясне! По крайній мірі дорога, по котрій-треба діло вести, ясна і доказана, і іменно коробка доказала її. Справдішний убийник згубив отсі сережки. Убийник був нагорі, коли Кох і Пестряков стукали, і запер двері на засувку. Кох зробив дурницю і пішов в долину; тут убийник вискочив і побіг також долів, бо ніякого другого у него не було виходу. На сходах скрив-ся він перед Кохом, Пестряковом і двірником в пусту кватиру, іменно в ту мінуту, коли Дмитро і Микола із неї вибігли, перестояв за дверми через той час, як двірник і ті переходили вгору, переждав, поки затихли кроки, і зійшов собі вниз спокійнісенько, як-раз в ту саму хвилю, коли Дмитро з Миколою на вулицю вибігли, і всі розійшлися, і нікого під ворітьми не осталось. Може і бачили його, та не завважали; чи трохи народу переходить? А коробку він випустив з кишені, як стояв за дверми, і не завважав, що випустив, бо не до того йому було. Та коробка ясно доказує, що він іменно там стояв. От і вся штука!

—Хитро! Ні, брате, се хитро. Се хитрійше всего!

— Та чому-ж, чому би?

—г Та тому, що надто вже усе щасливо зійшлось... і сплелось... саме як в театрі,

— Ех! — закричав булиРазумихін, та в отсю хвилю сотворились двері, і увійшла одна нова, незнакома ні одному із згромаджених особа.

V.

Се був панок немолодих вже літ, чепурний, видний, з осторожною і дразливою фізіономією. Він почав тим, що задержався в дверях, оглядаючись кругом з ображаючо-не-укриваним зачудованням, і начеб запитуючи очима: "куди-ж се я попав?" Недовірчиво і навіть з нарочним видом якогось жаху та аж ледви чи не обиди, оглядав він тісну і низьку "морську каюту" Раскольнікова, 3 таким самим здивованням перевів і уставив він опісля очи на самого Раскольнікова, що роздягнений, розярошений і немитий, лежав на нужденнім, нехарнім своїм дивані, та призирався йому також неподвижно. Відтак, з тою самою повільністю став він оглядати запущену, неголену і нечесану фіґуру Разумихіна, котрий зі своєї сторони визиваючо-допитливо глядів йому просто в очи, не рушаючись з місця.

Напружена мовчанка продовжалася з мінуту, і вкінци, як і слідувало сподіватись, наступила маленька переміна декорації. Зміркувавши, мабуть по деяких надто впрочім різь-ких даних, що строгим виступленням тут, в отсій "морській каюті", нічого не вдієш, увійшовший панок трохи помяк, і ввічливо, хоч таки не цілком без строгости, заговорив, звертаючись до Зосимова і вибиваючи кождий склад свого питання:

— Радіон Романич Раскольніков, добродій студент, чи там колишній студент?

Зосимов звільненька ворухнувся і може бути і відповів би, колиб Разумихін, до котрого зовсім не звертались, не випередив його таки зараз:

— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба?

Отеє фаміліярне "а вам чого треба" так і підрубало чепурного гостя; він о волос що не обернувся до Разумихіна, всеж таки успів здержати себе в пору і чим скорше звернувся знову до Зосимова.

— Ось вам Раскольніков! — процідив Зосимов, кинувши на хорого, відтак позіхнув, при чім якось незвичайно широко роззявив свій рот і непомірно довго лишив його в такім положенню.

Опісля поволеньки сягнув в свою кишеню від камізоль-ки, виймив великанський, випуклий, критий золотий годинник, отворив, поглядів і так само поволеньки і ліниво став його знову ховати.

Сам Раскольніков цілий час лежав мовчаливо, горілиць, і уперто, хоч і без всякої думки, глядів на прихожого. Лице його, відвернене тепер від цікавої квітки на обоях, було незмірно бліде і виражало незвичайне терпіння, начеб він що-лиш переніс болючу операцію, або випустити його в отсю хвилю з під катувань. Все-ж таки прихожий панок мало-помалу став будити в нім чим раз більше заняття, потім не-довіря, потім підозріння і навіть немов би боязнь.

Коли-ж Зосимов показав на него і промовив: "ось вам Раскольніков", він нараз, хутко піднявся, трохи не підскочивши, сів на постелі і майже визиваючим, все-ж таки уриваним і слабим голосом, обізвався:

— Так! Я Раскольніков! Чого вам треба? Гість уважно поглядів і з натиском виголосив:

— Петро Петрович Лужин. Я в повній надії, що імя моє не цілком вже вам незнакоме.

Але Раскольніков, що дожидав чогось зовсім иншого, тупо і задумчиво подивився на него і нічого не відповів, мовби імя Петра Петровича чув він справді пораз перший.

— Як? Або-ж ви до сеї пори не ЗБОЛИЛИ ще одержати ніяких вістей? — запитав Петро Петрович, трохи скривившись.

В відповідь на се Раскольніков поволеньки Опустився на подушку, закинув руки на голову і став глядіти в стелю. Скука проглянула в лиці Лужина. Зосимов і Разумихін ще з більшою цікавістю взялись його оглядати і він вкінци змішався.

— Я сподівався і був певний, — заговорив він, — що лист висланий вже перед десятьма днями, та може і двома тижнями... ч

— Слухайте, чого-ж вам заєдно стояти біля дверий? — перебив нараз Разумихін, — Коли маєте що говорити, так сідайте, а обоїм вам з Насткою там тісно. Настечко, вступися, дай перейти! Переходіть, ось вам крісло! Лізьте-ж сюди!

Він відсунув своє крісло від стола, увільнив дещо місця межи столом і своїми колінами і ждав, трошечки в неприродній поставі, щоб гість "проліз" отсю щелину. Мінута була так вибрана, що ніяк не мож було відказатись, і гість попхався крізь вузкий простір, спішачись і спотикаючись.