Злочин і кара - Достоєвський Федір

Бо, бачиш, треба-ж з тебе доконче чоловіка зробити. Приступаймо. Почнемо згори. Чи бачиш ти отсю шапчину? — почав він, винимаючи із звитка досить гарненьку, але заразом вельми звичайну і дешеву шапку. — Позволь-но при-міритй?

— Опісля, пізнійше, — промовив Раскольніков, відмахуючись роздразнено.

— Ні вже, братчику Родю, не протився, опісля пізно буде; та і я цілу ніч не засну, бо без міри, навздогад купував. Як раз добра! — скрикнув він торжественно, приміривши, — мов би втяв на тебе! Убір голови, се, брате, найважнійша річ, в костюмі, в сйоїм роді рекомендація. Толстяков, мій приятель, кождий раз мусить знимати своє накриття, як приходить куди небудь*на прилюдне місце, де всі другі в капелюхах і шапках стоять. Всі думають, що він се з невільничих чувств, а він попросту тому, що свого пташачого гнізда соромиться: стидливий такий чоловік! Ну, дивіться, Настечко, ось вам два убрання голови: сей пальмерстон (він дістав з кута викривлений круглий капелюх Раскольнікова, котрий не знати чому назвав пальмерстоном), або отся юви-лєрська забавочка? Вгадай но, Редечку, як думаєш, що заплатив? Настусенько? — звернувся від до неї, коли побачив, що Раскольніков мовчить.

— Десь певно двогривенника дав, — відповіла Настка.

— Двогривенника, дурна! — крикнув він обидившись. — Нині за двогривенника і тебе не купить, — вісім гривен! Та і се тому лиш, що переношений. Воно, правда, з умовою: сей зносиш, на другий рік новий даром дадуть, єй-Богу! Ну, добродію, приступім тепер до Злучених Американських Штатів, як отеє в гімназії у нас називали. Упереджаю, — штанами горджуся! — і він розвинув перед Раскольніковом сірі, з легкої, літної шерстяної матерії штани. — Ні дірочки, ні плямочки, і вельми показьні, хотяй і переношені; така-ж і жилетка, ^одної барви, як мода вимагає. А що переношене, так се, по правді, і ліпше: мягче, ніжнійше... Бачиш, Родю;

щоби зробити в світі карієру, вистарчає, по мойому, уважати завсігди пильненько на сезон; коли в січні шпараґів не зажадаєш, то кілька рублів в мошонці задержиш; так мається річ і при отсім купні. Тепер літний сезон, тому я і купував на-літо, бо в осени сезон і без того більше теплої матерії вимагає, так прийдеться викидати ... тим більше, що се все до сеї пори вже успіє само розлізтися, коли не від надмірної роскоші, то від внутрішних безпорядків. Ну! вгадай! що заплатив? — Два рублі двайцять пять копійок! І памятай, знову з тою_самою вимінкою: отсі зносиш, на-нарік другі даром береш! У купця Федаева инакше не торгують: раз заплатив і на ціле життя вистане, — бо другий раз і сам не пійдеш. А тепер приступаймо до черевиків, — які? Ну, правда, видно що переношені, але місяців на два вистануть, бо загранична робота і товар заграничний: секретар англійського посольства на тандиті спродав; всего шість день і носив, та грошей дуже було треба. Ціна оден рубель пятьдесять копійок. Додого?

— Та може не під міру! — завважала Настка.

— Не під міру! А се що? — і він витягнув з кишені старий, скорчений, весь обліплений засохлим болотом, діравий черевик Раскольнікова. — Яз запасом ходив, мені і віднайшли після сего чудовища справдішню міру.', Ціле отеє курно незвичайно щастилось. А щодо біля, то з господинею поклалися. Ось по перше три сорочки полотняні, та зате з модним верхом... Ну і так: вісім гривен шапка, два рублі двайцять пять остальне одіння, значить три рублі пять копійок; рубель пятьдесять черевики, тому що вже надто гарні, — значить чотири рублі пятьдесять пять копійок, та пять рублів усе білля, — гуртом сторгувались, — виходить рівно девять рублів пятьдесять пять копійок. Осталих сорок пять копійок мідними пятаками ось, добродію, будьте ласкаві взяти собі назад, — і таким чином, Родечку, ти тепер від голови до ніг виряджений, бо після моєї гадки твоє пальто не тільки ще може служити, але навіть виглядає ще аж надто благородно: ось що значить замовляти у Шармера! Що-ж дотикаєсь шкарпеток і инших дрібниць, лишаю тобі самому; грошей остається нам-двайцять пять рубликів, а про Параню і заплату за кватиру не журися; я говорив: кредит необмежений. А тепер, брате, позволь тобі білля перемінити, бо слабість тепер відай в сорочці лиш і сидить...

— Остав! Не хочу! — відпекувався Раскольніков, що прислухувався з відразою насильно-жартібливому справо-зданню Разумихіна про купно одежі— ..

— Се, брате, неможливе; на що-ж я черевики доптав! — наставав Разумихін. — Настунечко, не стидайтесь, а поможіть, — ось так! — і не зважаючи на опір Раскольнікова, він насилу перемінив йому білля.

Той повалився на подушку і мінуту-дві не говорив ці слова.

— Коби вже раз відчепились! — думав він. — За які гроші се все куплене? — запитав він вкінци, дивлячись на стіну.

— Гроші? Ось тобі на! Та за твої-ж питомі. Адже-ж передше артільщик був, від Бахрушина, матуся прислала; чи і се забув?

— Тепер пригадую собі... — промовив Раскольніков після довгого і понурого мовчання.

Разумихін нахмурився і позирав на него в занепокоєнню.

Двері відчинились і ввійшов високий і заживний чоловік, немов би також з виду вже трохи знакомий Раскольнікову.

— Зосимов! Таки раз! — крикнув Разумихін зрадівши.

IV.

Зосимов був високий і заживний чоловік, з набренілим і безбарвно блідим, гладко виголеним лицем, з білими бровами і таким волоссям, в очках, і з великим золотим персте-нем на обдутім від сала пальци. Було йому літ двайцять сім. Одягнений він був в широке добірне пальто, в ясні літні штани, і загалом все було на нім широке, вибагливе і з голки; білля бездоганне, ланцушок від годинника масивний. Повороти його були повільні, начеб вялі і рівночасно ви-учено-свобідні; претенсія, хоч старанно укривана, прогля-дувала що хвиля. Всі, що його знали, уважали його за чоловіка тяжкого, але говорили, що свою річ знає.

— Я, брате, два рази до тебе заходив... Бачиш, опамя-тався! — крикнув Разумихін.

— Бачу, бачу; ну, як же вам тепер, а? — звернувся Зосимов до Раскольнікова, пильненько в него вдивляючись і присідаючи коло него, на диван, в ноги, де таки зараз розважився як найвигіднійше.

— Та заєдно ще хандричить, — відповів за него Разумихін, — білля ми йому що лиш перемінили, так ледви не заплакав.

— Понятие діло; білля можна би і опісля, коли сам не хоче... Пульс знаменитий. Але голова таки завсігди ще потроха поболює, а?

— Я здоров, я цілковито здоров, — з натиском і роз-дразнено промовив Раскольніков, піднявшись нараз на дивані і заіскрившись очима, однакож таки зараз повалився на подушку і обернувся до стіни.

Зосимов уважно слідив його.

— Дуже гарно... усе як слід, — вяло промовив він. — їв що небудь? 1

Йому розповіли і запитали, що можна давати.

— Та все мож давати ... Зупи, чаю ... Грибіг та огірків, розуміється не давати, ну, і мяса також не треба, і... ну, та чого тут балакати!... — він переглянувся з Разумихіном.

— Мікстуру геть, і усе гегь; а завтра я побачу... Воно би і сьогодня ... ну, та ..

— Завтра вечером я його на прохід веду! — рішив Разумихін, — в Юсупів сад, а потім в Палє-де-Крісталь зайдемо.

— Завтра, бач, я би його не рухав, однакож ... трохи ... ну, та побачимо. !

— Ех, шкода, сьогодня я якраз переносини справляю, два кроки; ось би і він. Хоч би на дивані полежав між нами! Але ти будеш? — звернувся нараз Разумихін до Зосимова,

— Не забудь, гляди, обіцяв.

— Нехай і так, але хіба пізнійше. Що ти там прилаго-див? .

— Та нічого, чай, горівка, селедець. Буде ще і пиріг: свої люде зберуться.

— Хто іменно?

— Та всі тутешні і всі майже нові, справді, — хіба крім старого дядька, та й той новий, що лиш вчера до Петербурга приїхав, за якимись там орудками; бачимося раз на пять літ.

— Хто він такий?

— Прозябав, бачиш, ціле життя уїздним почмайстром ... дістає пенсію, має вже шістьдесять пять літ, та що більше про него і казати!... Все-ж таки я його люблю. Порфир"

Петрович також прийде: тутешній слідчий суддя... славний правник. Так, але правда, ти знаєш____

— Чи він також твій свояк?

— Якийсь дуже далекий, та ти чого кривишся? Що ви там посперечались раз, то ти може і не схочеш прийти?

— Кат мені до него...

— Ось так найрозумнійше. Ну, а дальше — студенти, учитель, чиновник оден, музикант оден, і офіцер, Заметов...

— Скажи мені, прошу, що може бути спільного' у тебе, або ось у него, — Зосимов кивнув на Раскольнікова, — з яким небудь таким Заметовом?

— Ох! Вже ті скоботливі принціпи! І цілий ти на прин-, ціпах як на пружинах; повернутись по своїй волі не сміє; а по мойому: гарний чоловік — ось і принціп, і знати я нічого не хочу. Заметов чоловік прегарний.

— Груки гріє.

— Ну, і руки гріє, та велика річ! Тай що-ж що гріє! — крикнув нараз Разумихін, якось незвичайно роздражняючись. — Або-ж я хвалив тобі те, що він руки гріє? Я говорив, що він тількц в своїм роді гарний! Коли станеш зі всіх боків глядіти — так чи богато гарних, людей і останеться? Та. я переконаний, що тоді за мене цілого з патрохами усего-на-всего одну печену цибулю дадуть, та ще і те, коли з тобою в додатку!... "

— Се мало; я за тебе дві дам ...

— А я за тебе тільки одну! Вигадай ще! Замётов бачиш, ще дитина, я ще чуприну йому поскубу, проте треба його притягати, а не відтручувати. Тим, що відіпхнеш чоловіка — не поправиш, а найменше дитину. З дитиною треба вдвоє осторожнійше. Ех, ви поступові тупиці, нічого не розумієте! Чоловіка не шануєте, собі кривду робите... А коли хочеш знати, так у нас ось і справа одна загальна завязалась.

— Та яка, чи вільно знати?

— Та завсігди ще в ділі маляря, отсего кімнатного ... Вже ми його вилабудаємо! Та втім, тепер і не велика вже штука. Діло зовсім, зовсім тепер очевидне. Ми тільки пари підпустимо.

— Який там ще кімнатний маляр?

— Що се, або-ж я не розповідав? Чи се може бути? Та правда, я тобі лиш початок розповів:.. ось про вбивство тої старухи лихварки... ну, тут і кімнатний маляр тепер замішався...

— Та про вбивство отеє я ще і без тебе чув, і отсею справою навіть занимаюся ... почасти ... по одній причині... і в газетах читав! А ось...

— Лизавету ось також убили! — докинула нараз Настка, звертаючись до Раскольнікова.

Вона цілий час оставалась в кімнаті, притулившися до дверий, і слухала.

— Лизавету? — пробурмотів Раскольніков заледви чутним голосом.

— А Лизавету, торговку'ось, або-ж не знаєш! Вона сюди на долину приходила.