Злочин і кара - Достоєвський Федір
Чого-ж ти приходив отже, чорте!
— Не треба ... перекладів ... пробурмотів Раскольніков, вже спускаючись зі сходів.
— Так якогож чорта тобі треба? — закричав згори Разумихін.
Сей сходив мовчки дальше.
— Гей, ти! де ти живеш? Відповіди не було.
— Ну, тай чорррт з тобою!...
Але Раскольніков вже виходив на вулицю. На Никола-ївськім мості йому прийшлося ще раз цілком опамятатись, наслідком одної вельми неприємної для него пригоди, його туго потягнув кнутом по хребті візник одної коляски за те, що він ось-ось ледви не^попався під коні, хоч візник разів три або чотири кричав до него. Удар кнута так розізлив його, що він відскочивши до поруча (не знати чому він ішов самою серединою мосту, куди їздять, а не ходять), злобно заскреготав зубами. Довкола, розуміється, роздався сміх.
— Так йому і треба!
— Ледащо якесь!
— Ну вже-ж, удасть пяного, та нароком і лізе під колеса; а ти за него відповідай.
— Тим промишляють, добродію, тим промишляють... Але в ту хвилину, як він стояв біля поруча і все ще
бездумно і злобно глядів вслід за відїзджаючою коляскою, .потираючи спину, нараз він почув, що хтось там пхає йому в руку гроші. Він поглянув. Старенька купчиха з завязаною головою і в козлових черевичках, а з нею дівчина в капелюшику і з зеленою парасолькою, навірно донька.
— Прийми, батюшка, ради Христа.
Він взяв і вони перейшли мимо. Гріш двогривенний. Після одежі і з виду вони дуже легко могли приняти його за убогого, за справдішного вуличного жебрака, а дарунок цілого двогривенника завдячував він напевно ударови кнута, котрий їх розжалобив. '
Він взяв і вони перейшли мимо. Гріш двогривенник. Пі-сять і обернувся лицем до Неви, в сторону царської палати. Небо було без найменшої хмарки а вода майже синя, що на Неві так рідко буває. Баня соборної церкви, котра ні з якого місця не обрисовуєсь краще, як коли дивитись на неї відси, з моста, на двайцять кроків від часовні, так і сіяє, і крізь чистий воздух можна було виразно розріжнити навіть кожду її прикрасу. Біль від кнута притих і Раскольніков забув про удар; одна неспокійна і не цілком ясна думка занимала його тепер виключно.
Він стояв Г глядів в даль довго і уважно; се місце було йому особливо знакоме. Коли він ходив на університет, то звичайно, — найчастійше вертаючи домів, — лучалось йому може бути сто разів, задержуватись якраз на отсім самім місци, уважно вдивлятись в ту справді пишну панораму і кождий раз майже чудуватись одному неясному і непонятному свому чувству. Непонятним холодом віяло на него все від сеї пишної панорами; духом німим і глухим повна була для него отся величава картина... дивувався він кождий раз свойому понурому і загадочному чувству і відкладав пояснення його, не довіряючи собі, на пізнійше.
Тепер нараз живо згадав він про отсі давнійші свої питання і роздумування, і показалось йому, що не припадково він нагадав тепер про них. Вже само те показалось йому незвичайним і чудним, що він на тім місци задержався, як колись, начеб йому і справді здавалось, що може про те саме думати тепер, що і передше, і тими самими колишніми темами і картинами заннматись, якими заьимався... ще так недавно. Навіть ледви не смішно йому стало і рівночасно здавило грудь, аж заболіло. В якійсь безконечній глубині, надолі, десь там далеко під ногами, показалась йому тепер ціла отся минувшина, і давні думки, і давні задачі, і давні теми, і давні вражіння, і ціла отся панорама, і він сам, і усе, усе... Здавалось, він злітав кудись вгору і все щезло в очах його ...
Коли зробив оден мимовільний рух рукою, він нараз почув в кулаку своїм стиснений двогривенник. Він отворив кулак, уважно подивився на монетку, розмахнувся і кинув її у воду; опісля обернувся і пішов домів. Йому здавалось, що він мов би ножицями відрізав себе сам від всіх і всего в отсю хвилю.
Він прийшов до себе вже над вечером, значить: переходив цілих шість годин. Куди і як ішов назад, нічого він з того не памятав. Роздягнувшись і цілий дрожачи мов зігнана коняка, він ляг на диван, натягнув на себе плащ і зараз таки заснув...
Він прокинувся в повні сумерки від страшного крику. Боже, що се за крик! Таких нелюдських звуків, такого биття, зойку, скреготу, сліз, побоїв і зневаг він ніколи ще не чув і не бачив. Він і виобразити не міг собі такого звірства, такої скажености. Переражений, припіднявся і сів на своїй постели, кождої хвилі омліваючи і мучачись. Але удари, зойки і зневаги ставали чимраз сильнійші. І ось, диво ди-везне, він нараз розпізнав голос своєї господині.
Вона йойкала, пищала, заводила і дзявкала, поспішно, незвичайно скоро, випускаючи слова, так що і зрозуміти було годі, благаючи о щось, — очевидно о те, щоб її перестали бити, бо її безпощадно били на сходах. Голос бючого став так страшний від гніву і лютости, що вже тільки хрипів, але все таки і бючи говорив він щось-там, і також скоро, невиразно, поквапно та затинаючись.
Нараз Раскольніков задрожав як листок: він пізнав сей голос; се був голос Ілії Петровича. Ілія Петрович тут і бє господиню! Він бє її ногами, валить її головою о ступні, — се ясно, се чути по звуках, по зойках, по ударах! Що се таке, світ перевернувся, чи ще що? Чути було, як на всіх поверхах, на всіх сходах, збиралася товпа, озивались голоси, виклики, як сходили, стукали, тріскали дверми, збігались.
— Але за що-ж, за що-ж і як се можна! — повторяв він, направду думаючи, що він цілком помішався.
Та ні, він надто виразно чує!... Але, значить, і до него зараз прийдуть, коли так, "длятого, що ... мабуть усе те із за того ... зза вчерашнього ... Господи!"
Він хотів запертися на засувку, однакфк рука не піднялась... та і без ціли, не поможе! Страх йк лід обложив
його душу, замучив його, закочанив-його____Аж ось нако-
нець увесь сей рветес, що продовжався навірно цілих десять мінут, став мало-помалу притихати. Господиня стогнала і охала, Ілія Петрович усе ще грозив і зневажав ... Однакож вкінци, здається, і він затих; ось вже і не чути його; "справді пішов! Господи!" Ось відходить і господиня, усе ще стогнучи і плачучи... ось і двері у неї заперлися... Ось і тсвпа розходиться зі сходів по кватирах, — охають, спорять, пе-рекликуються, то піднимаючи розмову до крику, то понижаючи до шепоту. Очевидно їх богато було; мало що не цілий дім збігся.
— Але, Боже, чи се все можливе! І чого то він приходив сюди!
Раскольніков в обезсиленню упав на диван, та не міг" вже зажмурити очей; він перележав так з пів години, в такім терпінню, в такім прибиваючім, безграничнім страху, яркого ніколи ще не зазнав. Втім яркий блеск освітив його
кімнату: увійшла Настка зі свічкою і з тарілкою росолу. Приглянувшися йому уважно і побачивши, що він не спить, вона поставила свічку на стіл і взялась розкладати принесене: хліб, сіль, тарілку, ложку.
— Певно від вчера не їв. Цілий, бач, день волочився, а тепер його лихорадка бє.
— Настко ... за що били господиню? Вона уважно на него погляділа.
— Хто бив господиню?
— Що лиш тепер... перед пів години, Ілія Петрович,
помічник надзирателя, на сходах____За що він її так збив?
і... за чим приходив?...
Настка мовчки і нахмурившись йому придивлялась і довго так гляділа. Йому вельми немило зробилось від сих оглядин, навіть страшно.
— Настечко, чого-ж ти мовчиш? — несміло промовив він вкінци слабим голосом.
— Се кров, — відповіла вона наконець, тихо і начеб про себе говорячи.
— Кров!... яка кров?... — воркотів він, блідніючи і відсуваючись до стіни.
Настка заєдно дивилась мовчки на него.
— Ніхто господині не бив, — промовила вона знову строгим і рішучим голосом.
Він дивився на неї ледви дихаючи.
— Я сам чув... я не спав... я сидів, — ще несмілійше проговорив він. — Я довго слухав... Приходив помічник надзирателя... На сходах всі збіглись, із всіх кватир.
— Ніхто не приходив. А се кров в тобі кричить. Се коли їй виходу нема і вже в печінках запікатись стане, тоді і починає привиджуватись... А їсти будеш чи нї?
Він не відповідав. Настка усе ще стояла над ним, пильно вдивлялась в него і не відходила.
— Пити дай ... Настечко.
Вона зійшла вниз і за дві мінути. вернула з водою в білім глинянім горнятку, однак він вже не памятав, що було дальше. Памятав тілько, як потягнув одну глотку холодної води і пролив з горнятка на грудь. Потім наступила непамять.
III.
Він однакож не те щоб вже був цілком без памяти за весь час своєї слабости: се був горячковий стан, з маяченням і півсвідомістю. Неодно він опісля нагадав. То виділось йому, що кругом него збирається богато народу і хотять його взяти та кудись винести, дуже над ним спорять і сваряться. То нараз він сам оден в кімнаті, всі повиходили і бояться його і лиш зрідка ледви-не-ледви відхиляють двері подивитись на него, грозять йому, змовляються чогось між собою, сміються і дразнять його.
Настку він часто зауважував біля себе; розпізнавав і ще одного чоловіка, дуже немов би йому знакомого, але кого іменно — ніяк не міг догадатись і сумував задля того, навіть і плакав. Иншим разом привиджувалось йому, що він вже з місяць лежить; або знов — що заєдно той самий день стоїть. Але про те, про те він цілковито забув; натомісць що хвилинки нагадував, що забув про щось, чого не вільно забувати, — непокоївся, мучився, нагадуючи, стогнав, впадав в лютість або в страшний, невиносний жах. Тоді він зривався з місця, хотів втікати, та завсігди хтось його задержував силоміць, і він знову впадав в обезсилення і непритомність. Наконець він цілкбм прийшов до себе.
Сталося се рано в десятій годині. В тій годині до полудня, в ясні дні, сонце завсігди довгою смугою переходило по його правій стіні і освітлювало кут при дверях. Біля його постелі стояла Настка і ще оден чоловік, котрий дуже цікаво йому приглядався і котрого він цілком не знав. Се був молодий парубяга в кафтані, з борідкою, і з виду подобав на артільщика*). З непримкнутих дверий виглядала господиня. Раскрльніков піднявся.
— Се хто, Настко? — запитав він, вказуючи на молодця.
— Бачиш, опамятався, — сказала вона.
— Опамятались, — повторив артільщик.
Побачивши, що він опамятався, господиня, що заглядала зза дверей, зараз їх примкнула і втекла. Вона і завсігди була несміла і з прикрістю переносила розмови і обяснення; їй було літ сорок і була вона товста і груба, чорноброва і кароока, добра від товстоти і від лінивства, і собою навіть зовсім непогана.
