Злочин і кара - Достоєвський Федір
д. або писемно тут заявити, коли можете сплатити, а рівночасно зобовязатись до часу сплати не виїзджати з столиці і не продавати ані не скривати свого майна. А віри-телеви вільно буде продати ваше майно і з вами поступити по закону.
— Та я ... нікому не винен!
— Се вже не наше діло. А ми ось дістали до виекзекво-вайня просрочений і законно протестований довжний запис на сто пятнайцять рублів, виданий вами вдові, колєжській асесорші Зарнициній девять місяців тому назад, котрий від сеї вдови дістався сплатою надворному радникови Чебаро-ву. і завзиваємо вас до писемного зобовязання.
— Та-ж се моя господиня?
— Ну так що-ж, що господиня?
Письмоводитель глядів на него з ласкавою усмішкою співчуття а заразом і деякого торжества, як на новивд, котрого що лиш починають обстрілювати:
— Що-ж, голубчику, як же тобі тепер на серденьку? Але яке, яке було йому тепер діло до довжного запису,
до позиву! Чи заслугувало се хоч на найменшу трівогу, або бодай увагу! Він стояв, читав, слухав, відповідав, сам навіть запитував, та усе те машинально. Торжество самоохорони, радість з вибавлення від грозячої, страшної небезпеки, — .ось, що наповняло в ту хвилю ціле його єство, без пред-видження, без аналізи, без згадування і відгадування бу-дуччини, без сумнівів і без питань. Се була мінута повної безпосередної чисто животної радости. Але в ту саму міну-ту в конторі скоїлось щось в роді блискавки і грому.
Поручник, ще цілий потрясений неповажанням, увесь в вогні і очевидно бажаючи піддержати потерпівшу повагу, накинувся всіми громами на нещасну пишну женщину, що гляділа на него, від коли він лиш увійшов, з цайдурнійшсю усмішкою.
— А ти сяка така, — крикнув він нараз на ціле горло (жалібна женщина вже вийшла), — у тебе там що мииувшої ночі зайшло? а? Знов сором, розпусту на всю вулицю виводиш! Знов бійка і пиянство. Що ти собі думаєш! А я тобі вже говдрив, а я тобі казав вже десять разів, що за одинай-цятим разом це перепущу! А ти знову, знову, така сяка!
Аж папір випав з рук Раскольнікова і він дико глядів на пишну женщину, котру так безцеремонно обрабляли; однакож він зрозумів скоро, в чім діло, і зараз ціла отся історія стала йому навіть вельми подобатись. Він слухав з вдоволенням, з таким вдоволенням, що хотілось йому хохо-тати, хохотати, хохотати,.. Всі нерви його так : підскакували.
— Іліє Петровичу! — почав було письмоводитель заклопотано, але встановився переждати хвилю, бо розяреного поручника годі було здержати инакше, як за руки, що він знав з власного досвіду.
Що же відносилось до пишної женщ^ни, то вона зразу так і задеревіла від грому і блискавки; ^ле дивна річ: чим густійшйми і кріпшими ставали зневаги, тим милійшим робився її вид, тим більше чаруючою, ставала Ті усмішка, звернена до грізного поручника. Вона перебирала ногами на мі-сци і безнастанно присідала, з нетерплячкою вижидаючи, що на кінець ось і її позволять уткнути своє слово, і діждалась.
— Ніякой галяс і драки у мене не пуль, пан капітен, — заторкотіла вона відразу, мов би горохом сипав, з сильним німецьким акцентом, хоч і сміло по великоруськи, — і ніякой, ніякої шкандаль, а они пришоль пян, і се я все розкаже, пан капітен, а я не виноват... у мене бляґородний дім, пан капітен, і бляґородне пстеденє, пан капітен, і я завсігди, завсігди сама не хотіль ніякій шкандаль. А они зовсім пришоль пян і потім зноф три путельки зажадаль, а потім оден підняль ноги і сталь ногом фортепян іграль, і се зовсім не гарно в бляґородний дім і он ґанц фортепян льомаль і ціль-ком тут нема ніякій манір, і я сказаль. А он путельку взяль і сталь всіх по заду путелькой штовхаль. І тут як я сталь скоро дворнік позваль і Карль пришол, он взяль Карль і око підбиль, і Генрієт також око підбиль, а мені пять раз в зуби даль. І се так неделікатно в бляґородний дім, пан ка-пітен, і я кричаль. А він на каналь окно отвориль і сталь в окно як маленька швайнхен вкічаль, і се ганьба,. І як можна в окно на уліц як маленька швайнхен квічаль? Пфуй-пфуй-пфуй! І Карль з-заду його фрак од окна тягнуль і тут, се правда, пан капітен, йому зайн рок обірваль. І тоді він кричаль, що йому патнацять цілкових ман мус штраф платіль. І я сама, пан капітен, пять цілкових йому зайн рок платіль. І се небляґородний гість, пан капітен, і весь шкандаль ро-біль! Я, говоріль, на вас великій сатир ґедрукт буде, бо я у всіх ґазет можу про вас все пісаль. —
— Якийсь перогриз, видно?
— Так, пан капітен, і якій же се небляґородний гість, пан капітен, коли в бляґородний дім ...
— Ну-ну-ну! досить. Я вже тобі говорив, я вже тобі говорив...
— Іліє Петровичу! — знову значучо промовив письмоводитель.
Поручник бистро поглянув на него; письмоводитель злегка кивнув головою.
— Так ось-же тобі, многоповажна Лавізо Іванівно, моє посліднє слово, і се вже в останній раз, — тягнув дальше поручник. — Коли у тебе хоч оден тілько раз в твоїм "благороднім домі" лучиться скандал, так я тебе... ти мене попа-мятаєш. Чи чула? ... Ось літерат, писатель, пять цілкових в "благороднім домі" за полу взяв! Ось вони, мазайли! — і він кинув згірдли^ий погляд на Раскольнікова. — Позавчора в гостинници така сама історія: пообідав, а платити не хоче; "я, ось, вас в сатирі за те опишу". На пароході також якийсь там.онтої неділі поважну родину статського радника, жінку і доньку, послідними словами зневажав. З кофейні колись тут одного колінами випросили. Ось вони які, пи-сателі, газетярі, літерати, студенти, голодран... тьфу! А ти, гайда! в дорогу! Я ось сам до тебе загляну... Та тоді стережися! Чула?
Люіза Іванівна з пересадною ввічливістю почала присідати на всі боки і присідаючи дібралась до дверий; але в дверях вдарила плечима в одного видного офіцера, з відкритим свіжим обличчам і з пишними, прегустими, русявими заличками. Се був сам Никодим Томич, квартальний надзиратель. Люіза Іванівна поспішила прикучнути трохи не до землі і частими, дрібними кроками та підскакуючи, вибігла з контори.
— Знову рветесь, знову грім і блискавка, водна труба, гураґан! — любенько і по приятельськи звернувся Никодим Томич до Ілії Петровича, — знову розтрівожили серце, знову закипів! Ще зі сходів чув.
— Та що! — з поважною недбалістю промовив Ілія Пе-* трович (і навіть не "що", а якесь-там: "та ща!"), переходячи з якимись паперами до другого стола і картинно повертаючи за кождим кроком плечима, куди нога, туди і плечі — Ось вам позвольте бачити: добродій літерат чи там студент, колишній, бачите, грошей не платить, векслів надавав, ква-тиру не опорожняє, безнастанні на них приходять жалоби, а були ласкаві зобидитись, що я сиґаретку при них закурив! Самі п-п-подлости роблять, а ось, позвольте поглянути на них: ось вони в найпринаднійшім виді тепер!
— Бідність не порок, пане брате, ну та вже що! звісно порох, не міг обиди перенести... Ви певне чим небудь проти него обидились і самі не вдержались, — тягнув дальше Никодим Томич, приязно звертаючись до Раскольнікова, — однак се ви без причини: най-бла-го-род-нІйший, я вам кажу, чолбвік, але порох, порох! спалахнув, закипів, згорів — ї нема! І все минуло! І в результаті одно тілько золото серця І його і в полку прозвали: "поручник-порох..
— І який ще п-п-п-олк був! — озвався Ілія Петрович, вельми вдоволений, що його так приємно поскоботали, од-накож у& ще хмурився.
Раскольнікову* нараз захотілось сказати їм всім щось незвичайно приємне.
— Та прошу вас, капітане, — почав він вельми свобід-но, звертаючись нараз до Никодима Томича, — увійдіть і в моє положення ... Я готов навіть просити у них прощення, коли я в чім зобидив. Я бідний і хорий студент, задавлений бідністю. Я колишній студент, тому що тепер не можу утримати себе, все-ж таки я дістану гроші... У мене мати і сестра в ... й губернії... Мені пришлють і я ... заплачу. Господиня моя добра людина, але вона так розлютилась, що я стратив лекції і не плачу вже четвертий місяць, що не присилае мені навіть обідати... І не розумію зовсім, який се вексель. Тепер вона чіпаесь мене за отсей довжний лист, що-ж я її заплачу, посудіть самі!...
— Але-ж се не наше діло ... — знов завважав письмоводитель .,.
— Позвольте, позвольте, я се дуже добре знаю, яле позвольте і мені розяснити, — підхопив знову Раскольніков, звертаючись не до письмоводителя, а заедно до Никодима Томича, однак стараючись всіми силами звертатись також до Ілії Петровича, хоч сей упірно вдавав, неначе шукає чогось в паперах і згірдно не звертає на него уваги, — позвольте і мені з своєї сторони розяснити, що я жию у неї вже около трох літ, від самого приїзду з провінції, і давнійше... Дав-нійше... та в тім, чого-ж мені і не признатись до сего,... з самого початку я приобіцяв, що оженюся з її дочкою, обіцяв словом, цілком добровільно ... Се була дівчина ... та вона мені навіть подобалась... хоч я і не був влюблений ... одним словом, молодість, то є я хочу сказати, що господиня мені давала тоді богато кредиту, а я вів почасти таке життя ... я дуже був легкодушний ...
— Від вас цілком не жадають такої сповіди, ласкавий добродію, та і часу нема, — грубо і з торжеством перебив йому Ілія Петрович, але Раскольніков з жаром задержав його, хоч йому нараз незвичайно тяжко зробилося говорити.
,— Та позвольте, позвольте-ж мені, хоч коротко все розказати ... як було діло і... — хоч я признаю, що воно злиш-нє розповідати, — але рік тому назад отся дівчина умерла на тиф, я ще остався на кватирі як був, і господиня, коли перевелась на нову кватиру, сказала мені, і сказала по приязному... що вона цілком мені вірить ... однак чи не схочу я дати їй сей довжний лист і& сто пятьдесять рублів, які то гроші я в неї завинив. Позвольте, добродію: вона якраз сказала, що як тільки.я дам се письмо,, то вона знову буде давати на кредит скільки я захочу, і що ніколи, ніколи, — се були її власні слова, — вона не похіснується сим письмом, поки я сам не заплачу... І ось тепер, коли я і лекції стратив, і мені їсти нічого, вона мене позиває ... Що-ж я тепер скажу?
— Всі отсі чувственні подробиці, ласкавий добродію, нас не обходять, — нагло бідрізав Ілія Петрович, — ви повинні дати писемне зобовязання, а що ви там зволили бути влюблені і всі ті трагічні місця, до сего нам зовсім нічого.
— Ну вже ти ...
