Злочин і кара - Достоєвський Федір
— і Настка заходилась від свого хоробливо-нерво-вого сміху.
Прожогом всунув він усе під плащ і уважно впився в неї очима. Хотяй і дуже мало міг він в ту хвилю зовсім розумно розібрати, все-ж таки бачив, що з чоловіком не так обходитись будуть, коли прийдуть його брати.
— Однакож ... поліція?
— Чаю би випив? Хочеш, то принесу; осталось...
— Ні... я пійду; я зараз пійду, — бурмотів він, встаючи на ноги.
— Іди, і зі сходів не зійдеш!
— Пійду ...
— Як хоч.
Вона .вийшла вслід за двірником. Таки зараз кинувся він до світла оглядати шкарпетку і обрізки штанів.
— Плями є, але не зовсім виразні; усе запачкалось, затерлось і вже не пізнати. Хто не знає — нічого не добачить. Настка отже нічого здалеку не могла зауважити, слава Богу!
Тоді з трепетом розпечав він завізвання і став читати; довго, довго читав він і наконець таки поняв. Се було звичайне завізвання з часткового комісаріяту, так званого квартала, явитись сегодня о пів до десятої в контору квартального надзирателя.
— Та коли-ж се бувало? Ніяких я діл сам по собі не маю з поліцією! І чому якраз сегодня? — розбирав він в трі-вожній нерішимости. — Господи, коби лиш скорше!
Він було кинувся на коліна, щоби молитись, але аж сам розсміявся, — не над молитвою, а над собою. Він поспішно став одягатись.
— Пропаду, так пропаду, все одно! Шкарпетку надіти! — нагадалось нараз йому, — ще більш затреся в поросі і сліди пропадуть.
Але що лиш він надів, зараз таки і скинув її з відразою і страхом. Скинув, однак розваживши, що другої пари нема, взяв і надів знову — і знов розсміявся.
— Все те условие, все те відносне, все те самі тільки форми, — подумав він побіжно, самим тільки краєм думки, і дрожачи сам при тім на цілім тілі, — ну ось таки надів! Таки скінчив тим, що надів!
Однак місце сміху заступила зараз розпука.
— Ні, не по моїм силам... — думалось йому. Ноги його дрожали. — Від страху, — пробурмотів він про себе. Голова крутилась і боліла від жару. — Се хитрість! Вони, бач, хотять заманити мене хитрістю і відразу збити на всім, — продовжав він про себе, виходячи на сходи. — Погано, що я майже в горячці... я можу бовтнути яку дурницю...
На сходах він нагадав, що лишає усі річи таки так, в дірі за обоєм, — а тут нехай нарочно без мене ревізія — нагадав і задержався. Але така очайдушність і таки, коли можна сказати, цинізм погибелі відразу причепились його, що він махнув рукою і пішов дальше.
— Коби лиш чим скорше!
На вулици знов була горяч незносна; хоч би капля дощу за всі ті дні. Знов порох, цегла і вапно, знов вонь із крамниць і шинків, знов що хвиля пяниці, чухонці-розно-щики і дрімучі візники. Сонце ярко блиснуло йому в очи, так що болючо стало дивитись, і голова його зовсім пішла ходором, — звичайне вражіння хорого на горячку, що вийшов відразу на вулицю в яркий, соняшний день.
Дійшовши до повороту у вчерашню вулицю, він з смертельно^ трівогою заглянув в неї, на той дім... і зараз таки відвернув очи.
— Коли запитають, я може бути і скажу, — подумав він, підходячи до контори.
Контора була від него з якої чверть верстви. Вона що лиш перепровадилась на нову кватиру, в новий дім, на четвертий поверх. На давкійшій кватирі він був колись там хвилинку, але дуже давно. Прийшовши під ворота, він побачив направо сходи, по котрих сходив мужик з книжкою в руках:
— Двірник, видно; значить тут і є контора, — і він став підниматись вгору навздогад. Питати ні в кого ні про що він не хотів.
— Увійду, клякну і все розкажу... — подумав він, під-нимаючись на четвертий поверх.
Сходи були вузенькі, круті і вонючі. Усі кухні всіх кватир на всіх чотирох поверхах отвирались на отсі сходи і стояли так трохи не цілий день. Від того була страшенна задуха. Вгору і вниз піднимались і сходили двірники'з книжками під пахою, волоцюги і всякий люд обох полів. Двері в саму контору були також на остіж отворені.
Він увійшов і задержався в передпокою. Тут стояли і дожидали самі якісь мужики. І тут також задуха була незвичайна та аж млоїло від запаху свіжо, ще не вистоялою фарбою нА старій оливі, наново помальованих кімнат.
Переждавши трохи, він порішив пійти далі, в слідуючу кімнату. Кімнати були маленькі і низенькі. Страшна нетерплячка тягнула його все дальше і дальше. Ніхто не завважив його. В другій кімнаті сиділи і писали якісь писарі, одягнені трохи ліпше від него, з виду дивний якийсь нарід. Він звернувся до одного з них.
— Чого тобі?
Він показав завізвання з контори.
— Ви студент? — запитав той, глянувши на завізнання.
— Так, колишйій студент.
Писар оглянув його, хоч без' всякої цікавости. Се був якийсь особливо надутий чоловік з неподвижною ідеєю в погляді.
— Від сего нічого не провідаєш, бо йому все рівно, — подумав Раскольніков.
— Ступайте туди, до письмоводителя, — сказав писар — і ткнув вперед пальцем, показуючи на саму послідню кімнату. 4
Він ввійшов в отсю кімнату (четверту з ряду), тісну і битком набиту публикою, — народом трохи чистійше одітим, ніж в онтих кімнатах. Між дожидаючими було дві жен-щини. Одна в жалобі, бідно одягнена, сиділа за столом проти письмоводителя, — і щось писала від його диктат. Друга же женщина, дуже повна і червона мов бурак, з плямами, видна женщина і якось вже надто пишно одіта, з брошкою на груди завбільшки чаєвої тарілочки, — стояла в кутку і чогось дожидала.
Раскольніков вткнув письмоводителеви своє завізвання в руки. Сей поспішно поглянув на него і сказав:
— Погодіть, — і займався дальше жалібною женщиною. Він відітхнув свобіднійше.
— Здається не те!
Мало-помалу він став набирати відваги, він вговорював себе всіми силами не боятись і опамятатись.
— Яка-небудь дурниця, яка-небудь найдрібнійша необачність і я можу сам себе видати! Гм... жаль, що тут воздуху нема, — додав він, — задуха ... Голова ще більше крутиться ... і в голові також...
Він чув в цілім собі страшнийчнепорядок. Він сам боявся, що не запанує над собою. Він старався причіпитись до будь чого і про що небудь думати, про зовсім далекий предмет, але се цілком не вдавалось.
Письмоводитель однакож сильно занимав його: йому конче хотілося що небудь вгадати по його лици, збагнути його. Се був дуже молодий чоловік, літ двайцяти двох, з смаглявим і рухливим лицем, що виглядало за старе на свої літа, одягнений після моди і вибагливо, з розділом на заді голови, вичесаний і випомадуваний, з множеством перстенів на білих, щіточками вичищених пальцях і золотим ланцю-шком на камізольці. З одним чужоземцем, що находився тут, він навіть перекинувся кількома француськими словами, і то вельми удачно. ф
— Люіза Іванівна, ви би сіли, — сказав він знехочу вирядженій, червоній як бурак дамі, котра заєдно стояла, начеб не досміваючи сісти, хоч стояла біля крісла.
— "їх данке", — сказала тая, і поволи, з шовковим шелестом, опустилась на крісло.
Світло-голубе, з білими коронковими викладами одін-ня її, мов воздушна поволока розспростерлося довкола крісла і заняло ледви чи не пів кімнати. Понесло пахощами. Але дама очевидно заклопоталася тим, що занимає пів кімнати і щс^ від неї так несе пахощами, хоч і усміхалась боязко і приманливо заразом, однакож з явним неспокоєм.
Жалібна женщина наконець покінчила і почала вставати. Нараз, трохи з шумом, вельми по юнацьки і якось особливо повертаючи за кождим кроком плечима, увійшов офіцер, кинув кашкет з кокардою на стіл і сів в крісло.
Пишна женщина так і підскочила з місця, зазрівши його, і з якоюсь особлившою радістю стала присідати назад; однак офіцер не звернув на неї найменшої уваги і вона вже не сміла більше при нім сідати.
Се був помічник квартального надзирателя, з горизонтально сторчачими на оба боки, рудавими вусами і з незвичайно дрібними чертами лиця, котрі однакож не виражали нічого особлившого, кромі трохи безстидности. Він боком і почасти з невдоволенням поглядів на Раскольнікова: надто вже на нім поганий був убір і мимо всего пригноблення таки ще не"по убору був його вигляд; Раскольніков з необачно-сти.надто просто і довго подивився на него, так що той аж обидився.
— Тобі чого? — крикнув він, правдоподібно здивований, що такий голодранець і не думає розсипатись в порох від його громоносного погляду.
— Позвали ... дістав завізнання... — відповів недбало Раскольніков.
— Се в справі відібрання від них, студента, грошей, — вмішався письмоводитель, відриваючись від паперу. — Ось вам, маєте, пане — і він перекинув Раскольнікову ЗБИТОК паперів, показавши в нім місце: — Прочитайте!
— Грошей? яких-там грошей? — думав Раскольніков, — але вже тепер певне, що се не те! .
І він здрігнувся з радости, йому стало нараз невимовно легко. Усе*з плечий злетіло!
— А в котрій годині вам приходити написано, добро-дію? — крикнув поручник, чим раз більше і більше незнати чого обиджаючись: — вам пишуть в девятій, а тепер вже дваиайцята година!
— Мені принесли що лиш чверть години тому назад, — голосно і через плечі відповів Раскольніков, котрий також відразу ні сіло ні пало і собі розлютився і навіть находив в тім деяку приємність. — І того досить, що я хорий, в лихо-радці прийшов.
— Прошу не кричати!
— Я не кричу, а дуже спокійно говорю, а се ви на мене кричите; а я студент і кричати на себе не позволю.
Помічник до тої степени роззвірився, що в першу хвилю навіть нічого не міг вимовити, а лиш якісь невиразні звуки вилітали з його уст. Він зірвався з місця.
— Прошу мо-о-овчати. Ви в уряді. Не бути грррубія-ном, па-а-ане!
— Та і ви в уряді, — скрикнув Раскольніков, — а кромі того, що кричите, ще цигаретку курите, значить: всіх нас обиджаєте. — Сказавши теє, Раскольніков почув невимовну роскіш.
Письмоводитель з усмішкою споглядав на них. Горячий поручник був очевидячки збитий з пантелику.
— Се не ваше діло, пане! — прокричав він наконець якось неприродно голосно. — А ось позвольте но подати жалобу, що на него прийшла. Покажіть йому, Олександер Григорієвич. Позви на вас! Грошей не платите. Гей, який вилетів сокіл ясний!
Але Раскольніков вже не слухав і жадно вчепився паперу, глядаючи чим скорше розяснення. Прочитав раз, другий — і не порозумів.
— Се що таке? — запитав він письмоводителя.
— Та ось грошей від вас жадають на довжний лист, жалоба. Ви повинні або заплатити з всіми видатками, проволоками і т.
