Злочин і кара - Достоєвський Федір

до світла ...

І відіпхнувши її, він просто, без запрошення, увійшов в кімнату. Старуха побігла за ним; язик її розвязався.

— Господи! Та чого вам?... Хто ви такий? Чого вам треба?

— Але-ж змилуйтеся, Олено Іванівно ... знакомий ваш ... Раскольніков... ось застав приніс, про котрий говорив вам колись тут... — І він наставив її застав.

Старуха поглянула на застав, однак зараз таки впилась знову очима просто в очи незнакомого гостя. Вона дивилась довго, злосливо і недовірчиво. Минуло близько мінути; йому показалось навіть в ЇЇ очах щось в роді насмішки, немов би вона вже всего догадалась. Він почув, шо мішається, що йому майже страшно, так страшно, що здається, якби дивилась вона так, не говорячи ні слова, ще з пів мінути, він би втік від неї.

— Та чого ви так дивитесь, невже-ж не пізнали? — промовив він нараз, також зі злобою. — Хочете, беріть, а ні, — я куди инде пійду, мені спішно.

Він і не думав отеє сказати, а так само нараз вимовилось. Старуха опамяталась і рішучий тон гостя її видимо осмілив.

— Та чого-ж ти, батечку, так нагально ... Що се таке? — запитала вона, дивлячись на застав.

— Срібна цигарничка, адже-ж я говорив ще тоді. Вона простягнула руку.

—Та чого ви такий якийсь блідий? Ось і руки дрожать? Купався, чи що, батечку?

— Горячка, — відповів він коротко. — Поневоли станеш блідий... коли їсти нічого, — докинув він, зЬледви вимовляючи слова.

Сили знов покидали його. Але відповідь показалась правдоподібною; старуха взяла застав.

— Що таке? — запитала вона, ще раз уважно оглянувши Раскольнікова і важучи застав в руці.

— Ну ... цигарниця ... срібна ... подивіться!

— Та воно якось, начеб і не срібна... Ех, то накрутив!

Вона взялась розвязувати шнурочок, обернулась до вікна, до світла (всі вікна в неї були заперті мимо духоти), та на кілька секунд цілком його покинула і станула до него задом. Він розстебнув пальто і висвободив топір з петлиці все-ж таки ще не виймив цілком, а лиш придержував правою рукою під одежею. Руки його були страшно слабі; сам він чув, як вони з кождою хвилею, чим раз більше охлявали і деревеніли. Він боявся, що не вдержить і випустить топір ... відразу голова його начеб ходором заходила.

— Та що він тут наплентав! — з досадою скрикнула старуха, і стала звертатись до него.

Ні одної хвилинки не мож було тут тратити більше. Він виймив топір зовсім, замахнув його обома руками, ледви себе памятаючи, і майже без приложения сили, майже ма-

шинально опустив на голову обух. Сили його тут начеб не було. Але скоро лиш він раз опустив обух, зараз і вродилась в нім сила.

Старуха, як і завсігди, була з непокритою головою. Ясне, з сивиною, ріденьке її волосся," після звичаю вимащене маслом, було заплетене в тоненьку кіску і підібране під кусок рогового гребеня, що сторчав на заді її голови. Удар вцілив в саме тімя, чому поміг її малий зріст. Вона скрикнула, але дуже слабо, і нараз вся осіла на поміст, хоч і вспіла ще підняти обі руки до голови. В одній руці все ще держала "застав". Тут він із всеї сили ударив раз і другий, завсігди обухом і завсігди по тімю. Кров хлинула мов із виверненого казана і тіло повалилось горілиць. Він відступив, дав упасти і зараз таки нагнувся до її лиця: вона була вже мертва. Очи були випялені, наче хотіли вискочити, а чоло і ціле лице були поморщені і викривлені судорогою. ,

Він положив топір на долівку, біля мертвої і зараз пошукав їй в кишени, пильнуючи не запачкатись текучою кровю — в тій самій правій кишени, з котрої вона оноді винимала ключі. Він був при всіх змислах, памороки і завороту голови вже не було, але руки завсігди ще дрожали. Він нагадав опісля, що був навіть дуже уважний, раз-$раз пильнував не запачкатись. .

Ключі він скоро виймив: всі як і тоді, були в одній вязці, на одній сталевій обручці. Таки зараз він вибіг з ними в спальню. Се була дуже маленька кімнатка з спорим "кивотом" образів. Біля другої стіни стояло велике ліжко, дуже чистеньке, з шовковим із кусників зшитим, ватовим покривалом. При третій стіні була комода.

Дивна річ: що лиш він почав прибирати ключі до комоди, що лиш він почув їх брязкіт, начеб дрощ перейшла по нім. йому нараз знов захотілось кинути все і втікати. Та се було тільки одну хвилинку; втікати було пізно. Він навіть усміхнувся на себе, коли втім друга трівожна думка ударила йому в голову, йому нараз привиділось, що старуха бути може ще жива і ще може прочуняти. Кинувши ключі, комоду, він побіг назад до тіла, вхопив-топір і розмахнувся ще раз над старухою, всеж таки не вдарив. Сумніву не було, що вона мертва. Нагнувшись і оглядаючи її знову близше, він побачив ясно, що череп був розтрісканий і навіть трошечки подався на бік. Він хотів оглянути пальцем, однак відтягнув руку, та і без того було видно. Крови тимчасом натекла ціла калюжа.

Нараз він завважав на ЇЇ шиї шнурочок, шарпнув його, але шнурочок був міцний і не перервався; до того він ще намок в крови. Він попробував витягнути те, що висіло на нім із-за пазухи, та щось не пускало. В нетерпячці він замахнувся вже знов топором, щоб рубнути по шнурку, таки по тілі, але не посмів, і з трудом, замаргавши руки і топір, по двомінутній бабранині, розрізав шнурочок, не дотикаючись топором тіла, і зняв; він не помилився — мошонка. На шнурочку були два хрестики, кедровий і мідний, а кромі того емайльовий образок; і тут же враз з ними висіла невеличка шкіряна, затовщена мошонка з сталевою обвідкою і кільцем. Мошонка була дуже твердо набита; Раскольніков всунув її в кишеню, не оглядаючи, хрестики зложив старусі на грудь і, вхопивши сим разом і топір, метнувся назад в спальню.

Він спішив страшенно, ухопив ключі і знову почав возитися з ними. Але якось завсігди надаремне, не вкладу-вались вони в замки. Не те, щоб руки його вже так дрожали, лиш він заєдно помилявся; і бачить приміром що ключ не той, не підходить, а таки пхає. Аж ось він нагадав і порозу-мів, що сей великий ключ з зубчатою бородою, котрий тут таки теліпаєсь з иншими маленькими, доконче мусить бути зовсім не від комоди (як і перше вже йому на гадку приходило), а від якої-небудь скринки, і що в отсій то скринці може бути усе і заховане.

Він оставив комоду і зараз таки поліз під ліжко, знаючи, що скринки звичайно Ставлять старухи під ліжками. Так і було: він побачив спору скринку, над аршин довгу, з випуклим віком, обиту червоним сафіяном з понабиваними по нім сталевими цвяхами. Зубчастий ключ якраз здався і отворив. Зверху, під білим простиралом, лежала заяча шубка, крита червоним сукном; під нею було шовкове одіння, відтак шаль, а далі в глибину, здавалось, лежало лиш саме дрантя. Перш всего він взявся було витирати о червоне сукно шубки свої замащені в крови руки.

— Червоне, ну а на червонім крови не знати, — прийшло йому між иншим у голову, однак зараз він опамятався: — Господи! Чи я з розуму сходжу? — подумав він в переляку.

Та лиш трохи він попорпався між отсим дрантям, аж ось із під шубки виховзнувся ЗОЛОТИЙ годинник. Він взявся

тепер усе перевертати. Дійсно, між лахами були перемішані золоті річи, — навірно самі застави, викуплені і невикуп-лені, — як: нараменники, ланцюшки, сережки, шпильки і таке инше. Деякі були в футералах, инші просто обвинені в газетний папір, але акуратно і старанно, в подвійні аркуші і обвязані зверху тасємками. Щоб не теряти часу, він взявся таки зараз набивати ними кишені штанів і пальта, не перебираючи і не розвиваючи паперів і футералів; однак він не встиг богато набрати ...

Нараз йому почулось, що в кімнаті, де була старуха, ходять. Він зупинився і притих мов мертвий. Але усе було тихо, значить йому причулося. Аж ось виразно почувся легкий крик, або начеб хтось тихо і відривисто застогнав і замовк. Опісля знову мертва тишина, з мінути або зо дві.

Він сидів навкучки біля скринки і дожидав, ледви-не-ледви переводячи дух, відтак нараз зірвався, вхопив'топір і вибіг із спальні.

Серед кімнати стояла Лизавета, з великим клунком в руках і дивилася задеревівши на убиту сестру, ціла біла як полотно і якби не в силі крикнути. Коли побачила його, як вибіг, вона задрожала мов листок тонким дрощом, і по цілому лици її перебігли судороги, припідняла руку, отворила рот, але все таки не скрикнула; лиш поволи, взад, почала відсуватись від него в кут, пильно із близька вдивляючись в него, та все ще не кричачи, начеб їй духу не доставало, щоб крикнути.

Він кинувся на неї з топором; губи її скривились так жалібно, як у дуже маленьких дітей, коли вони починають чого небудь жахатись, упірно дивляться на лякаючий їх предмет і збираються закричати. І до сеї степени отся безталанна Лизавета була непорадна, прибита, налякана раз на завсігди, що навіть руки не підняла боронити собі лице, хоч се був найконечнійший і найприроднійший рух в отсю хвилю, бо топір був просто піднятий над її лицем. Вона лиш дрібочку припідняла свою вільну ліву руку, далеко не до лиця і звіль-ненька простягнула її до него, вперед, начеб відпихаючи його.

Удар влучив просто в череп вістрєм і відразу перерубав усю верхню часть чола, майже до тімени. Вона так і повалилась на землю. Раскольніков відразу стратив голову, ухопив за її клунок, кинув його знову і побіг у передню кімнату.

Страх обгортав його чим раз більше і більше, особливо після сего другого, цілком несподіваного дшегубства. Йому хотілось чим скорше втічи з відсіля. І колиб в отсю мінуту він був в стані правильнійше бачити і судити; колиб тілько міг порозуміти усі трудности свого положення, усю розпуку, усю невиносимість і мерзість його; поняти притім, скілько трудностей, а може бути і злочинств остається ще йому побороти і доконати, щоб вирватись відси і дібратись домів, — то дуже правдоподібно він кинув би усе, і таки зараз пішов би сам на себе донести до суду, і не від страху навіть за себе, а від одної тільки відрази та від омерзіння перед тим, що він зробив. Омерзіння особливо піднималось і росло в нім з кождою мінутою. Нізащо на світі не пішов би він тепер до скринки і навіть в кімнату.

Але якась розсіяність, ніби аж задумчивість, стала мало-помалу опановувати його: хвилями він начеб забувався або, ліпше сказати, забував головне і застановлявся над дрібницями. Все-ж таки коли заглянув в кухню і побачив на лавці ведро, на половину повне води, він догадався вимити собі руки і сокиру.