Злочин і кара - Достоєвський Федір

Вона чуже ЖИТТЯ заїдає: вона зла; вона недавно тому Лизаветі палець з гніву розкусила; трохи не відрізали!

— Очевидно, вона не заслугує жити, — завважав офіцер, — але-ж тут природа ...

— Ех, брате, адже-ж природу поправляють і направляють, а без сего прийшлось би потонути в упередженнях. Без сего ні одного би великого чоловіка не було. Говорять: "обовязок, совість", — я нічого не хочу говорити проти обо-вязку і совісти, — але-ж як ми їх розуміємо? Чекай, я тобі ще завдам одно питання: Слухай!

— Ні, ні, ти чекай; я тобі поставлю питання. Слухай!

— Ну!

— Ось ти тепер говориш і доказуєш, а скажи ти мені: убєш ти сам старуху, чи ні?

— Розуміється, ні! Я лиш говорю те, що справедливе ... Але не о мене тут ходить...

— А по мойому, коли ти сам не рішаєшся, так нема тут і ніякої справедливости! Ану, ще партію!

Раскольніков був в незвичайнім зворушенню. Нічого і казати, все те були самі найзвичайнійші і найчастійші, не-раз вже слухані ним, в инших тільки формах і на другі теми, молодечі розговори і думки. Але длячого якраз тепер прийшлося йому слухати іменно таку розмову і такі думки, коли у власній його голові тільки що зародились... якраз такі самі думки? І длячого іменно тепер, скоро тільки він виніс зародок своєї думки від старухи, зараз і попадає він на розмову про старуху? ... Дивним завсігди здавався йому сей збіг обставин. Отся нікчемна розмова в гостинниці мала надзвичайний вплив на него при дальшім розвою діла: немов би дійсно було тут якесь призначення, вказівка...

Вернувшись з Сінної, він кинувся на диван і цілу годину пересидів нерухомий. Тимчасом стемніло; свічки в него не було, та і в голову не приходило йому світити. Він ніколи яе міг пригадати собі: чи думав він про що небудь за весь той час? Наконець він почув свою давню лихорадку, млости, і з роскошею догадався, що на дивані можна і л|ягти. Скоро тяжкий, оловяний сон наляг на него, начеб його придавив.

Він спав незвичайно довго і без снів. Настка, що увійшла до него в десятій годині на другий день рано, насилу його добудилась. Вона принесла йому чаю і хліба. Чай був знову надпитий і знов в її власнім чайнику.

— Ох, як він спить! — скрикнула вона з гнівом, — і раз-враз тільки спить!

Він на'силу піднявся. Голова його боліла; він встав на ноги, повернувся в своїм закамарку і упав назад на диван.

/

— Знову спить! ^— скрикнула Настка, — та ти хорий, чи що?

Він нічого не відповідав.

— Чаю, бач, хочеш?

— Опісля, — промовив він насилу, замикаючи знов очи і обертаючись до стіни. Настка постояла над ним.

— І мабуть таки справдд хорий, — сказала вона, обернулась і вийшла.

Вона прийшла ще раз в другій годині з зупою. Він лежав як передше. Чай стояв нетиканий. Настка аж обидилась і з гнівом стала штуркати його.

— Чого киснеш! — крикнула вона, з відразою дивлячись на него.

Він піднявся і сів, але нічого не сказав її, тільки дивився в землю.

— Хорий, чи ні? — запитала Настка і знов не дістала відповіди. — Ти би хоч на вулицю вийшов, — сказала вона помовчавши; — тебе хоч би вітром обдуло. їсти-же будеш, чи ні?

— Опісля, — слабо промовив він, — іди! — і махнув рукою.

Вона постояла ще трошки, з жалем погляділа на него і вийшла. 1

Через кілька мінут він отворив очи ї довго дивився на чай і на зупу. Відтак взяв хліб, взяв ложку і почав їсти.

Він зїв небогато, без смаку, ложки три-чотири, начеб машинально. Голова боліла менше. Пообідавши, простягнувся він знову на диван, та заснути вже не міг, а лежав не ру-шаючись, ниць, уткнувши лице в подушку. Йому раз-враз мерехтіли якісь такі дивні привиди; здавалось йому, що він десь в Африці, в Єгипті, в якійсь оазі. Каравана спочиває, лагідно лежать верблюди, довкола пальми ростуть цілим кругом; всі обідають. Він же заєдно пє воду просто з потічка, котрий ось тут при його боці тече і дзюрчить. І холодно так, і чудово-чудово, така синява вода, холодна, біжить по ріжнобарвних камінчиках і по такім чистім, з золотими проблесками, піску ...

Нараз він виразно почув, що бє годинник. Він здрігнув-ся, прочуняв, підняв голову, подивився в вікно, застановив^ ся над тим, котра година, і відразу підскочив, цілковито проснувшись, мов би його хто зірвав з дивану. На пальцях підійшов він до дверий, відхилив їх тихенько і став надслухувати долі сходами. Серце його страшно билося. Але на сходах було все тихо, мов би всі спали.

Дико і чудно показалось йому, що він міг переспати в такій непамяти від вчерашнього дня, і нічого ще не зробив, нічого не приготовив... А тимчасом може се і шеста година вже била. І незвичайне, горячкове та якесь аж непритомне заклопотання обгорнуло його нараз замісць дотеперішнього сну і а^голомшення. Приготовань впрочім було небогато.

Він напружив всі сили, щоб про все памятати і нічого не забути; а серце раз-враз билось, стукало, так, що йому дихати стало тяжко. По-перше, треба було зробити петлю і до пальта пришити, — діло мінути. Він сягнув під подушку і відшукав в накиданім під нею біллю одну цілком подерту, стару, не прану свою сорочку. З її лахів він видер тасьму на цаль широку а з вісім цалів довгу. Отсю тасьму зложив він в двоє, зняв з себе своє широке, міцне, з якоїсь грубої бавовняної матерії зроблене літне пальто (одиноку його верхню одежу) і почав пришивати оба кінці тасьми під ліву паху з під споду.

Руки його дрожали, коли шив, але він упорався так добре, що зверху нічого не було видно, коли він знов надів пальто. Голка і нитки були в него вже давно приготовані і лежали в столику на папері. Що-ж дотикаєсь петлі, то се була дуже дотепна його власна видумка; петля мала бути для топора. Годі-ж було вулицею нести топір в руках. А коли сховати під пальтом, то все таки треба було рукою притримувати, а се було би видно. Тепер же з петлицею треба лиш вложити в неї вістрє топора і він буде висіти спокійно під пахою зі споду цілу дорогу. Запустивши-ж руку в побічну кишеню пальта, він міг і кінець ручки топора придержувати,-щоб вона не баламкалась; а що пальто було дуже широке, справдішний мішок, то і не можна було бачити зверху, що він рукою, через кишеню, щось придержує. Отсю петлю він також вже перед двома тижнями видумав.

Покінчивши з тим, він уткнув пальці в маленьку щілину межи своїм турецьким диваном і долівкою, поглядав коло лівого кута і витягнув давно вже приготовлений і схований там з&вщв. "Сей застав був однакож цілком не застав, а просі о деревлйна, гладко обстругана дощинка, величиною і завгрубшки не більша^ як могла би бути срібна цигарниця. Отсю дощинку він припадково найшов при одній зі своїх прогульок на однім подвірю, де в прибудованих домиках містилася якась робітня. Потім же додав він до дощинки гладку і тоненьку зелізну пластинку, правдоподібно відло-мок від чогось-там, — котру також найшов на вулиці того самого дня.

Зложивши обі дощечки, з котрих зелізна була менша від деревляної, він звязав їх міцно до купи наперехрест ниткою; відтак старанно і для ока принадно обвинув їх в чистий білий папір і обвязав так, щоб було як найтруднійше розт вязати. Се длятого, щоб на часочок відвернути увагу старухи, коли вона стане возитись з ґудзом, і влучити тим способом відповідну хвилину. Зелізна же пластинка додана була для ваги, щоб старуха зараз в першу хвилю не догадалась, що "річ" деревляна. Все отеє хоронилось у него до часу під диваном.

Коли тілько він добув застав, аж десь там на дворі роз-лягся чийсь крик:

— Сема година давно! *— Давно! Боже мій!

Він кинувся до дверий, послухав, вхопив капелюх і став сходити вниз долі своїми тринайцятьма іступнями, осторожно, не чутко, мов кіт. Дожидала його ще найважнійша робота — украсти з кухні топір. Те, що діло треба було гробити сокирою, рішено було ним вже давно. В него був ще складаний огородницький ніж; але на ніж і особливо на свої сили він не надіявся, тому і остався остаточно при то-порі.

Зауважаймо при нагоді одну особлившість, дотикаючу усіх остаточних рішень, до яких дійшов він вже в отсій справі. Вони мали одну дивну прикмету: чим остаточнійше рішався він на щось, тим глупшим, недорічнійшим представлялось воно зараз в його очах. Мимо усеї тяжкої внутрішньої боротьби своєї, він ніколи ні на одну хвилину за весь той час не міг повірити, щоби його пляни могли бути виконані.

І колиб навіть яким світом дійшло аж до того, що вкін-ци обдумав би він і вирішив усе до послідньої точки остаточно і що сумнівів не осталось би вже більше ніяких, то таки зараз, здається, він і відрікся би від сего, як від дурно-ти, дивацтва і неможливости. Але невнрішених точок і сумнівів оставалась ще ціла купа.

Що-ж дотикаєсь питання, де дістати топір, то отся дрібниця його ні трохи не непокоїла, тому, що не було нічого лекшого. Річ стояла ось як: Настки що хвиля, а особливо вечерами, не бувало дома: або побіжить до сусідів, або знов до склепу, а двері заєдно оставляє наостіж. Господиня лиш і задля того з нею все сварилась. То-ж треба було тілько пбтихоньки увійти, коли прийде час, в кухню і взяти топір, а опісля за годину (коли все вже скінчиться), увійти знову і положити назад. 9

Але були ще і сумніви. Він, припустім, верне за годину, щоб положити назад, а Настка ось вже якимсь світом вернулась. Очевидно, треба перейти мимо і переждати, поки вона знов вийде. Ану, як за той час запотребує топора, гля-дати стане, розкричиться, — от і підозріння готове, або гїо крайній мірі причина до підозріння.

Але се були ще дрібниці, про котрі він і думати не починав, та і ніколи було. Він думав про головне, а дрібниці відкладав до онтої пори, коли сам на все рішиться. Однак послідне здавалось рішучо неможливим. Так по крайній мірі здавалось йому самому. Ніяк він не міг, на примір, повірити, що коли-небудь він покінчить думати, встане — навпростець пійде туди... Навіть недавню пробу свою (т. є відвідини з заміром остаточно оглянути місце) він лиш попробував було зробити, та далеко не на правду, а так: "ну там, ось пійду і огляну; чого роздумувати!" — і таки зараз не витерпів, плюнув і втік в гніві на самого себе.

А тимчасом, здавалось би, всяка аналіза в змислі морального осуду питання, була вже ним покінчена; казуїстика його виточилась як бритва, і сам в собі він вже не находив свідомого опору, ніяких протестів.