Злочин і кара - Достоєвський Федір

Отямиться, поплаче, потім мати довідавсь ... Зразу поштовхає, а відтак випарить болючо і по-стидно, а може і прожене... А не прожене, так все таки пронюхають Дарії Францівни, і стане вимикатись моя дівчинка то сюди то туди ... Оттак зараз лічниця (і се завсігди у тих, що у матерей жиють і тихцем вимикаються), ну а там ... а там знов лічниця ... горівка ... шинки ... і ще лічниця ... Через два-три роки — каліка, хоч її всего-на-всего девятнайцять або вісімнайцять літ... Або-ж я таких не бачив? А відки вони брались? А ось не з инших як з таких! Тьфу, тьфу! Та нехай! Се-Ж, говорять, так і треба. Такий процент, говорять, мусить відходити кождого року... кудись там... до чорта мабуть, щоб останніх відсвіжувати і їм не перешкаджати. Процент! Славні, дійсно, у них отсі словечка: вони такі успокоюючі, наукові. Сказано "процент", отже і трівожитись нема чого. Ось якби инше слово, ну тоді... було би може бути менше спокійно... А що. коли і Дунечка яким світом в "процент" попаде... не в той, гак в другий?...

— А куди-ж я йду? — подумав він нараз. — Дивно. Адже-ж я за чимсь пішов. Як лист перечитав, так і пішов... На Василівський остров, до Разумихіна і Пішов, ось куди, тепер... памятаю. Але за чим же однакож? І яким світом думка йти до Разумихіна прийшла мені якраз тепер в голову? Се на всякий припадок дивне.

Він дивувався сам собі. Разумихін був оден з-давних його університетських товаришів. Треба завважати, що Раскольніков, коли був на університеті, майже не мав товаришів, від всіх сторонив, до нікого не заходив і у себе принимав нерадо. Наслідком того і від него скоро вА відвернулись. Ні в спільних сходинах, ні в розмовах, ні в забавах, ні зв чім він не брав участи.

Вчився він дуже пильно, не щадячи себе, і за те його шанували, але ніхто не любив. Був він дуже бідний і якось иадуто-гордий та скритий; начеб що таїв про себе. Деяким товаришам його здавалось, що він глядів на них всіх як на дітей, звисока, будьто би він всіх їх випередив і віком і знанням і думками, і що на їх переконання і інтереси він дивився як на щось низше.

З Разумихіном же він чому заприязнився, чи радше не так заприязнився, як був з ним більше товариським, от

V.

— Дійсно, я у Разумихіна колись тут ще хотів було роботи просити, щоб він мені або лекції дістав, або щс-не-, будь... — додумався Раскольніков, — та чим же від тепер мені може помогти? Припустім лекцію винайде, припустім навіть останньою копійкою поділиться, коли у него є ко-кійка, "так що міг би я аж і черевики купити і костюм поправити, щоб на лекції ходити ... гм ... Ну, а дальше? На пята

вертим. Та втім, з Разумихіном годі було і бути в инших зносинах. Се був незвичайно веселий і говірливий хлопяга, добрий до простоти. Однак під сею простотою крилась і глибина і достоїнство. Ліпші споміж його товаришів розуміли його, усі-ж любили його. Був він вельми розсудливий, хоч і часами трохи надто легковірний, його поверховність була виразиста; високий, худорлявий, заєдно зле виголений, чорноволосий. Часом він бурчав і уходив за силача.

Раз ніччю, в товаристві, він один ударом повалив на землю поліцейського, що мав шість стіп росту. Пити він міг до безконечности, але міг і зовсім не пити; індоі побуяв аж над міру, але міг і зовсім не буяти. Разумихін був ще і з того незвичайний, що ніякі неудачі його ніколи не трівожили, і ніякі прикрі обставини, здавалось, не могли придавити його. Він міг мешкати хоч би на крівли, терпіти пекольний голод і незвичайний холод. Був він дуже бідний і сам, дослівно сам, утримував себе, заробляючи будь-якими роботами гроші. Він знав пропасть жерел, де можна зачерти, розуміється, зарібком. Раз він цілу зиму зовсім не топив в своїй печи і впевняв, що се навіть приємнійше, тому що в холоді ліпше спиться.

Під сю пору він також був приневолений виступити з університету, але не на довго, і з всіх сил старався поправити своє положення, щоб учитись дальше.

Раскольніков не був у него вже через чотири місяці, а Разумихін і не знав навіть, де він мешкав. Раз якось перед двома місяцями вони були стрітились на вулици, але Раскольніков відвернувся і навіть перейшов на другий бік, щоб той його не завважав. А Разумихін хоч і завважав, та перейшов мимо, не хотячи безпокоїти приятеля.

ки що-ж я зароблю? Або-ж мені тепер сего треба? Справді смішно, що я пустився до Разумихіна...

Питання, длячого він пустився тепер до Разумихіна, трівожило його більше, ніж навіть йому самому здавалось; з неспокоєм вишукував він якийсь зловіщий для себе змисл в отсім, можнаб думати, найзвичайнійшім поступку.

— Що-ж, чи може справді я усе діло хотів поправити одним Разумихіном і найшов вихід в Разумихіні? — запитував він себе з зачудованням.

Він роздумував і потирав собі чоло, і дивна річ, якось несподівано, відразу і майже сама від себе, після дуже довгої задуми, прийшла йому в голову одна вельми дивна гадка.

— Гм... до Разумихіна, — промовив він нараз зовсім спокійно, мов би в змислі остаточного порішення, — до Разумихіна я пійду, се розуміється ... але — не тепер... Я до него... на другий день, після отсего пійду, коли вже се буде скінчене, і коли усе по новій дорозі пійде. . .

І втім він опамятався.

— Після сего, — скрикнув він, зриваючись з лавочки, — та або-ж се буде? Або може таки справді буде?

Він оставив лавочку і пішов, майже побіг; він хотів було повернути назад, до хати, але домів іти йому стало нараз страшно противно; таж там в куті, в отсім страшнім закамарку і дозрівало усе те вже більш як від місяця, і він пішов

;КуДИ ОЧИ ПОВедуТЬ. —

Нервове роздразнення його перейшло в якесь лихорадочнее він почув навіть дрож; на такій спеці йому робилось мстудено. Мов би на силу почав він, майже несвідомо, з я-ікоіїсь внутрішної конечности, вдивлюватись в усі предмети, іщо йому стрічались, начеб шукаючи насильної розривки, ;але се лихо удавалось йому, і він що хвиля попадав в задуму. Коли-ж, здрігаючись, піднимав голову і оглядався довкола себе, то зараз таки забував, про що перед хвилею думав і навіть куди переходив.

1В такий спосіб перейшов він увесь Василівський остров, яийигов на Малу Неву, перебрався через міст і завернув на Острови, Зелень і свіжість подобались зразу його усталим очам, що привикли до міського пилу, до вапна і до вели-канських стісняючих і придавляючих домів. Тут не було ні духоти, ні запахів, ні шинків. Але скоро і отсі нові приємні вражіння перемінились в хоробливі та роздражняючі.

Іноді він задержувався перед яким небудь розмальованим посеред зелені літним двориком, заглядав крізь решітки, видів подальше, на бальконах і на терасах прибрані жен— * щини і бігаючі по саду діти. Особливо занимали його цвіти; він на них довше як на що друге глядів. Стрічались йому також пишні повозки, їздці верхом, мущини ї женщини; він супровожав їх з цікавістю очима і забував про них скорше, нім вони щезали йому з очей. Раз він задержався і перечислив свої гроші; показалось около трийцять копійок: "Двайцять поліцейському, три Настці за лист, — значить Мармеладовим дав вчера сорок сім або пятьдесять копійок", подумав він і виняв гроші з кишені.

Він нагадав собі про те, переходячи мимо одної гостин-ниці, в роді приватних, і почув, що йому хочеться їсти. Зайшов до гостинниці, випив чарку горівки, і вона швидко по-ділала, хоч випив всего одну чарку. Ноги його зараз отяжіли і він став почувати сильний наклін до сну. Він пішов цо дому; але коли доходив вже до Петровського острова, пристанув в цілковитім обезсиленню, зійшов з дороги, увійшов в кущі, упав на траву і в ту хвилю заснув.

В хоробливім стані сни відзначаються часто незвичайною випуклістю, яркістю і незвичайно подобають на дійсність. Складається иноді картина дивовижна, але обстано-ва і увесь перебіг всего представлення бувають при тім так правдоподібні і з такими тонкими, несподіваними, але артистично усій цілости картини відповідаючими подробицями, що їх не видумати на яві тому самому сновидцю, будь він таким артистом, як Пушкин або Тургенев. Такі сни, хоробливі сни, завсігди довго памятаються і роблять сильне вражіння на розстроєний і подразнений організм чоловіка.

Страшний сон приснився Раскольнікову. Приснилось йому його дитиньство, ще в їх місточку. Він семилітком гуляє в святочний день під вечер з батьком своїм за містом. Небо сіреньке, день задушливий, місцевість зовсім така сама, як задержалась в його памяти: навіть в памяти його вона о много більше затерлась, ніж представлялась тепер у сні. Мі-сточко стоїть відкрите мов на долони, кругом ні верби; десь гень дуже далеко, на самім краго неба, чорніється лісок. О кілька кроків від посліднього міського огороду стоїть кор-шма, велика коршма, що завсігди наводила на него вельми неприємне чувство і навіть страх, коли він переходив коло неї, проходжуючись з батьком.

Там заєдно був такий тиск, так ревіли, реготались, сварились, так погано і крикливо співали і так часто бились; довкола коршми снувались завсігди такі пяні і страшні об-' личчя... Стрічаючись з ними, він тісно тулився до батька і цілий дрожав. Поуз коршми дорога вічно запилена, і порох на ній вічно такий чорний. Іде вона вигинаючись дальше і о триста кроків відси направо обходить міське кладовище. Серед кладовища камінна церков з зеленою вежею, до котрої ходив він два рази на рік з батьком і з ненькою на обідню, коли служились панахиди по його бабі, що померла вже давно і котрої він ніколи не бачив. При тім завсігди вони брали з собою кутю на білій тарілці, в серветці, а кутя була цукрована з рижу і з родзинків, вдавлених в риж навхрест. Він любив отсю церкву і старинні в ній образи, переважно без рамок, і сіденького священика з дрожачою головою.

Побіч бабусиної могили, на котрій була плита, була і маленька могила його молодшого брата, що вмер піврічною дитиною, котрого він також зовсім не знав і не міг памятати; але йому сказали, що в него був маленький братчик, і він кождий раз, коли навіщав кладовище, побожно і з пошано-ванням хрестився над могилкою, кланявся їй і жалував її.

І ось сниться йому: вони ідуть з батьком дорогою до кладовища і переходять попри коршму; він держить батька за руку і зі страхом оглядається на коршму. Особливша об-станова притягає його увагу: на сей раз тут немов би танці, товпа роздягнених міщанок, баб, їх чоловіків і всякої зволочі.