Злочин і кара - Достоєвський Федір
Отеє здається найкраще із всего! І отся Дуня, на таке здається замуж іде!... Славно! Славно!
— А цікавійше однакож, чого се матуся про "новійші покоління" мені написала? Чи просто лиш для характеристики особи, чи з дальшою цілею: задобрити мене в користь д. Лужина? О хитрі! Цікаво булоб обяснити ще одну обставину: до якої степени вони обі були щирі між собою в той день і в ту ніч, і за весь послідуючий час? Чи всі слова між ними були просто висказані, чи може поняли обі, що у одної і у другої одно на серці і в думках, так отже не треба вже усего вголос висказувати та без потреби проговорюватись. Здається, воно так почасти і було; по листі видко: матуси він показався різьким потрохи і наівна матуся полізла до Дуні з своїми поміченнями. А тая, розуміється, розсердилась і "відповіла з досадою". Очевидно! кого не розлютить, коли справа ясна і без наівних запитань і коли порішене, що вже нічого говорити. І чого се вона пише мені: "Люби Дуню,
Родечку, а вон^ тебе більш себе самої любить"; чи ось не докори совісти її саму тайком мучать за те, що вона згодилась пожертвувати доньку для сина. "Ти наша надія, ти наше все!" О, матусю!...
Злоба накипала в нім чим раз сильнійше і сильнійше, і колиб тепер стрітився з ним добродій Лужин, він, здається, убив би його!
— Гм... се правда, — продовжав він слідуючи за бурею думок, що крутились по його голові, — се правда, що до чоловіка треба "підходити постепенно і осторожно, щоб пізнати його", але добродій Лужин ясний. Головне: "чоловік діловий і здається добрий"; або-ж то жарт, пакунки взяв на себе, великий куфер на свій рахунок перевозить! Ну, як же не добрий? А вони ось обі, заручена і мати, мужичка годять з візком рогожею критим (адже-ж я там їздив!). Нічого! тілько ось девятьдесять верстов, а "там вигідненько махнемо третою клясою"... верстов тисячу. І розумно: "на короткім ліжку не простягнеш ніжки"; а ви же, добродію Лужине, що ви на се? Адже-ж се ваша заручена... І не могли-ж ви не знати, що мати грошей на дорогу на свою пенсію позичає! Очевидно, тут у вас спільне торговельне діло, пред-приємство з спільними користями і по рівних частях, значить і видатки на половину; хліб-сіль посполу, а тютюнець окреме, після приповідки. Та і тут, бач, діловий чоловік підщипнув їх трохи. Пакунок стоїть дешевше від їхнього переїзду, а може'... що і цілком даром поїде. Що-ж, чи справді вони обі не бачать сего, чи може нарочно не хотять бачити? І задоволені, задоволені! І коли подумати, що се поки-що ще тільки цвіт, а справдішні овочі аж з часом прийдуть! Але тут ось що важне: тут не скупість, не скнирство важне, а тон всего того. Се-ж його будучий тон після вінчання, — пророцтво...
— Та і матуся-ж, чого се вона грішми сипле? З чим то вона до Петербурга приїде? З трема цілковими, чи може з двома "білетиками", як говорить онта... старуха... гм! Чим же то жити в Петербурзі вона надіється опісля. Адже-ж вона вже з якихсь причин встигла догадатись, що її з Дунею годі буде разом жити після весілля, навіть хоч би лиш якийсь час? Знать милий чоловічок певно якнебудь тут проговорився, дав себе знати, хоч матуся і відмахується обома руками від сего: "Сама, бач, відкажусь". Що се вона, на кого вона надіється: на сто-двайцять рублів пенсії, на котрій тяжить довг Атаназа Івановича? Хустинки вона там зимові гачкує та нарукавчики мережить, очи свої старі псує. Адже-ж хустинки всего тілько двайцять рублів на рік докладають до сто-двайцяти рублів, се мені звісно. Значить, все таки на великодушність добродія Лужина надіються: "Сам, бач, предложить, просити буде". Наставляй кишеню!
— І як воно завсігди у тих Шіллєрівських прекрасних душ буває: до послідної хвилі виряжають чоловіка ца павячі пера, до послідної хвилинки добра по нім а не зла сподіються; і хотяй предчувають відворотну сторону медалю, однак нізащо собі завчасу правди не скажуть, від самої думки судороги дістають; обома руками від правди відмахуються, аж поки розмальований чоловік їм власноручно носа не наліпить. А цікава річ, чи є у добродія Лужина ордери; я зало-жуся, що Анна в петельці є і що він її на обіди у доставців і купців надіває. Очевидно і на весілля своє надіне! Та втім, бери його чорт!...
— Ну, нехай би вже матуся, нехай би вже вона, вона вже така, але Дуня що? Дунечко люба, та-ж я тебе знаю! Адже-ж вже на двайцятий рік пішло тобі тоді, як в останній раз ми бачились: так отже характер твій я вже порозумів. Матуся пише, що "Дунечка не одно може перенести". Се-ж мені не новина. Я вже півтретя року тому назад знав те, і з тої пори цілих півтретя року про те думав, про те іменно, що "Дунечка неодно може перенести". Вже коли добродія Свидригайлова з всіми наслідками могла перенести, значить, дійсно не одно може перенести. А тепер ось видумали ви враз з матусею, що і добродія Лужина можна перенести, хоч він навчає, о скілько ліпшими є жінки, взяті з нужди і обсипані добродійствами від чоловіків, та ще навчає ледви чи не при першій стрічі.
— Але припустім, що він "проговорився", мимо того, що "раціональний чоловік", хоч здається, він цілком не проговорився а якраз йому показалось потрібним чим скорше се обяснити, але Дуня, Дуня? Адже-ж в сім чоловіці вона певно не помиляється та жити-ж прийдеться з чоловіком. А вона, як її знаю, хліб чорний сам без всего істи буде та водою запивати, а вже душу свою не продасть, а вже моральну свою свободу не віддасть на комфорт; за весь Шлез-вик-Гольштин не віддасть, не то що за добродія Лужина.
Ні, Дуня не з тих 0ула, скільки я її знав, і... ну, та вже певно не змінилась і тепер!... Що говорити! Тяжкі Свидригайло-ви! Тяжко за двіста рублів ціле життя гувернанткою по губерніях тягатись, але я все таки знаю, що сестра моя скорше за муринку стане у плянтатора, або за Лотиша у остзейського Німця, ніж осквернить душу свою і спідлить своє серце звя-зею на віки з чоловіком, котрого не поважає і з котрим їй нічого чинити, — задля одної своєї особистої вигоди!
— І хочби навіть добродій Лужин був з самого щирого золота, або з одноцільного брилянта, і тоді не згодиться стати законною наложницею добродія Лужина! Чому-ж тепер згоджується? В чім розвязка загадки? Діло ясне: для себе, для комфорту свого, навіть для спасения себе від смерти, себе не продасть, а для другого ось і продає! Для милого, для обожаного чоловіка, продасть! Ось в чім вся наша штука і лежить: за брата, за матір продасть! все продасть! все продасть! О, тут ми, в потребі, і моральне чувство наше придавимо; свободу, спокій, навіть совість, усе, усе на торговицю понесемо. Пропадай життя! коби лиш ті улюблені душі наші були щасливі. Мало того, свою власну казуїстику видумаємо, у Єзуїтів навчимося, а на час бути-може і себе самих заспокоїмо, переконаємо себе, що так треба, справді треба для доброї ціли. Таківські ми вже, і усе ясно як день.
— Ясне, що тут ніхто инший як Родіон Романович Раскольніков в виду і на першім пляні стоїть. Ну, як же! мої милі, щастя його може оснувати, на університеті удержати, спільником зробити, усю судьбу його обезпечити; і далій-далій він богачем стане, знатним, поважаним, а може-бути і славним чоловіком закінчить життя! А мати? Ну, тут же іде о долю Родя, неоціненого Родя, першої дитини! Та як же для такої дитини хоч би аж Г такою донькою не пожертвувати! О милі і несправедливі серця! Ви-б і від долі Зоні, колиб було треба, певно не відказались. Зонечка, Зонечка Мармеладова, вічно Зонечка, поки світ стоїть! Чи отсю жертву, отсю жертву зміряли ви о0і до дна, до споду? Чи так? Чи під силу вона вам? Чи буде з неї користь? Чи розумна вона? Знаєш що, Дунечко, що доля Зоні нічим не обридливійша від долі з добродієм Лужином? "Любови тут бути не може", пише матуся. А що, коли не то любови, але ще й поважання не може бути, а противно вже є відраза, погорда, обриджения, що-ж тоді? А й виходить, що тоді, то знов про чистоту дбати прийдеться. Або-ж не так?
— Чи розумієте ви, чи розумієте, що значить тая чистота? Чи розумієте ви, що Лужинська чистота все одно, що і Зоньчина, а може бути навіть і гірша, поганійша, під-лійша, длятого, що у тебе, Дуню, все таки хоч крихту і о свій комфорт іде, а там просто-єдино в голодній смерти справа! "Дорого, дорого коштує, Дуню, отся чистота!" Ну, а коли з часом сил не стане, розкаєшся? А скільки то журби, смутку, проклонів, сліз укритих від всіх, скільки, бо-ж ти не Марта Петрівна! А з матусею що тоді буде? Адже вона вже і тепер занепокоєна, журиться; а тоді, коли усе ясно побачить? А зі мною? ... Та що-ж ви в самім ділі про мене подумали? Не хочу я вашої жертви, Дунечко. не хочу, матусю! Не бувати сему, поки я в живих, не бувати, не бувати! Не принимаю!
Він нараз прочуняв і зупинився.
— Не бувати? А що-ж ти зробиш, щоб сему не бувати? Заборониш? А право яке маєш? Що ти їм можеш обіцяти зі своєї сторони, щоб право таке мати? Усю долю свою, усю будучність їм посвятити, коли скінчиш курс і місце дістанеш? Чули ми се, але-ж се грушки на вербі, а тепер? Адже-ж тут треба таки зараз тепер що небудь зробити, розумієш ти се? А ти що тепер робиш? Обдираєш їх самих. Адже-ж гроші беруть вони на застав сторублевої пенсії, та від добродіїв Свидригайлових! Від таких Свидригайлових, від такого Ата-наза Івановича Бахрушина. Чим ти їх охорониш, будучиіКмі-ліонере, що розпоряджаєш їх судьбою? За десять літ, може? Та за десять літ мати встигне осліпнути від гачковання хустинок та ще й від сліз; від посту зівяне; а сестра? Ну, подумай лиш, що може бути з сестрою за десять літ, або ще в тягу сих десяти років? Догадався?
Так мучив і дразнив він себе отсими питаннями, та ще з якоюсь роскішю. Однак всі ті питання були не нові, не хвилеві, а старі, наболілі, що здавна йому дошкуляли. Давно вже як вони стали його морочити і роздерли йому серце. Давним-давно як зародилась в нім уся тая теперішня задумчива грижа, як наростала, змагалась і в останні часи дозріла і зосередничилась, принявши форму страшного, дикого і фантастичного питання, котре змучило його серце і розум, неумолимо домагаючись розвязки. Тепер же лист матері нараз мов громом в него вдарив. Йому стало ясно, що тепер треба було не журитись, не терпіти пасивно від роздумування про те, що питання не до розвязання, а доконче треба було що-небудь вчинити і то таки зараз, чим скорше.
