Злочин і кара - Достоєвський Федір

І неодно, неолно!... Аджеж-ж се дозволене, добродію. Ну, паночку ви мій (Мармеладов нараз немов би дцрігнувся, підняв голову і уважно подивився на свого сусіда), ну, добродію, а на другий таки день, після всіх отсих мрій (а діялось се рівно перед пятьма добами) під вечір, я хитрим обманом, наче' злодій в ночі, вкрав у Катерини Іванівни від куфра її ключ, виймив що осталось з принесеної платні, — скілько всего не памятаю,

— і ось вам я тут, дивіться на мене, усі! Пятий день з дому, і там мене шукають і службі кінець і мундур в шинку біля Єгипетського мосту лежить, в заміну за котрий дістав я отсі лахи ... і всему кінець!

Мармеладов калатнув себе кулаком по чолі, стиснув зуби, заслонив очи і сильно оперся ліктем на стіл. Але через мінуту лице його відразу змінилось і з якимсь неприродним лукавством і штучною безстидністю споглянув він на Расколь-нікова, засміявся і промовив:

— А сегодня у Зоні був, на похмілля ходив просити! Хе, хе, хе!

— І може дала? — крикнув хтось з боку з проміж тих, що увійшли, крикнув і зареготався на ціле горло.

— Ось тую то флящину за її гроші купив, — промовив Мармеладов, виключно звертаючись до Раскольнікова. — Трийцять копійок винесла своїми руками, послідних, усе що було, сам бачив... Нічого не сказала, тілько мовчки на мене споглянула ... Так не на земли, а там... над людьми сумують, плачуть і їм не докоряють, не докоряють! Се більше болить, паночку, болить більше, коли не докоряють!... Трийцять копійок, так, добродію. Авже-ж і їй тепер вони потрібні, а? Як ви думаєте, любий мій пане? Адже-ж вона тепер про чистоту дбати повинна. Грошей коштує отся чистота, своєрідна, розумієте? Розумієте? Ну, адже помадки треба купити, без сего не обійдеся, юбки крохмалені, черевичок онтакий, по можности чепурненький, щоб ніжку мож виставити, коли калюжу прийдеться переходити. Чи розумієте, чи розумієте, добродію, що значить тая чистота? Ну, бачите, а я ось, ріднесенький батько, сих трийцять копійок і забрав для себе на похмілля! І пю собі! вже пропив усе!... Гей, хто-ж такогр як я пожалує? чи не так? Жаль вам тепер мене, добродію, чи ні? Говори, рідненький, жаль, чи ні? Хе, хе, хе, хе!

Він хотів було налити, але вже не було чим. Фляшка була порожна.

— Та чого-ж тебе жалувати? — крикнув господар, що найшовся біля них.

Роздався сміх і навіть наруги. Сміялись і ругались ті, що слухали і не слухали, так тілько глядячи лиш на лице відставного чиновника.

— Жалувати! пощо мене жалувати! — нараз заголосив

Мармеладов, встаючи з простягненою вперед рукою, в справдішнім одушевлению, начеб тілько і дожидав сих слів. — Пощо жалувати, говориш ти? Так! мене жалувати нізащо! Мене розпяти годилось би, розпяти на хресті, а не жалувати! Але розіпни, суддя, розіпни і розпнявши пожалуй його! І тоді я сам до тебе піду на розпяття, бо не радости жажду я а журби і сліз... Чи думаєш ти, шинкарю, що отся фляшка твоя мені на роскіш пішла? Журби, журби шукав я на дні її, журби, горя і сліз, і випив і найшов; а пожалує нас Той, Хто всіх пожалував і Хто всіх і вся розумів, Він Єдиний, Він і Суддя. Прийде в той день і запитає: "А де донька, що мачусі злій і сухітниці, що дітям чужим малоліткам себе віддала? Де донька, що батька свого земного, пяницю-непо-тріба, не зражаючись його звірством, пожалувала?" І скаже: "Прийди! Я вже простив тебе раз... простив тебе раз. Прощаються же і тепер гріхи твої многі, за те, що ти полюбила дуже..." І простить мою Зоню, простить, я вже знаю, що простить ... Я отеє тоді, як у неї був, в моїм серці відчув!... І всіх розсудить і простить, і добрих і злих, і премудрих і смирних... І коли вже покінчить над всіми, тоді возглаголе і нам: "Виходіть, скаже, і ви! Виходіть пяненькі, виходіть слабенькі, виходіть безсоромники!" І ми вийдемо всі, не соромлячись, і станемо. І скаже: "Безроги ви! звірячої подоби і з її пятном; але приходіть і ви". І промовлять премудрі, возглаголять розумні: "Господи, пощо сих принимаєш?" І скаже: "На те їх принимаю, премудрії, на те принимаю розумнії, що ні один з них сам не вважав себе гідним того ..." і простягне до нас руки свої і ми припадемо ... і заплачемо ... і усе зрозуміємо. Тоді всі зрозуміють... Всі порозуміють... і Катерина Іванівна... і вона зрозуміє... Господи, нехай прийде царство Твоє!

І він опустився на лавку, знеможений і обезсилений ні на кого не глядячи, мов би забув, що робилось кругом него, і глубоко задумавшись. Слова його зробили деяке вражін-ня; на мінуту запанувала мовчанка, але хутко роздались да-внійший сміх і наруги:

— Розсипався!

— Набрехав!

— Чиновник!

І сему подібне і сему подібне.

— Ходімо, пане, —*— сказав нараз Мармеладов, піднимаючи голову і звертаючись до Раскольнікова: — проведіть мене... Дім Козеля, на подвірю. Пора... До Катерини Іванівни ...

Раскольнікову давно вже хотілось вийти, а помочи йому він і сам думав. Мармеладов показався о много слабшим в ногах, чим в словах, і кріпко оперся на молодого чоловіка. Іти було яких двіста-триста кроків.

Занепокоєння і страх чим раз більше і більше обгортали пяницю в міру того, як наближався до дому.

— Я не Катерини Іванівни тепер боюся, — воркотів він в зворушенню, — і не того, що вона мені волосся скубти стане. Що волосся!... дурниця волосся! Я вам се скажу! Воно навіть і ліпше, коли скубти-ме, а я не сего боюся... Я... о-чей її боюся ... так... очей ... Червоних знаків на лицях також боюся... Чи бачив ти, як в тій слабости дихають... при зворушенню? Плачу дітей рівнож боюся... Бо коли Зоня не накормила, то ... вже не знаю що! не знаю! А бійки не боюся... Знай, добродію, що такі удари мене не тільки не болять, але ще мені приємні... Без них я і сам обійтися не можу. Воно ліпше. Нехай побє, душу заспокоїть... Воно ліпше... А ось і дім. Козеля дім. Слюсаря, Німця, богатого... веди!

Вони увійшли з подвіря на сходи і вибрались на четвертий поверх. Сходи чим дальше, тим становились темнійші. Була вже майже одинайцята година, і хотяй в сю пору в Петербурзі нема справдішньої ночі, то на горі було таки дуже темно.

Малі, закоптілі двері при кінци сходів, на самім верху, були відчинені. Недогарок освітлював крайно бідну кімнату, кроків десять задовгу; цілу її було видно з сіней. Все було розкинене і в неладі, особливо ріжні діточі лахи. Перед задним кутом була іфотягнута дірава плахта. За нею правдоподібно поміщалось ліжко, В самій же кімнаті було всего лиш два крісла і цератова, дуже обідрана софа, перед котрою стояв старий кухонний сосновий стіл, немальований і нічим непокритий. На краю стола стояв дотліваючий лое-вий недогарок в зелізнім підсвічнику.

Виходило, що Мармеладов поміщався в осібній кімнаті, а не в кутику, та кімната його була перехідна. Двері в дальші житла, чи радше клітки, на котрі поділена була кватира Амалії Ліппевексель, були відхилені. Там було шумно і крикл и во. Було чути регіт. Здається грали в карти і пили чай. Вилітали на часи слова вельми безцеремонні.

Раскольніков зараз пізнав Катерину Іванівну. Се була страшно вимарніла женщина, тоненька, досить висока і струнка, ще з дуже гарним, темно-русявим волоссям і дійсно з червоними пятнами на лици. Вона ходила взад і вперед по своїй невеличкій кімнатці, зложивши руки на груди, з спра-женими губами і дихала сопучи нерівно. Очи її світились мов в лихорадці, але погляд був бистрий і неподвижний; аж жаль брало дивитись на се сухотниче неспокійне лице при посліднім блеску догоріваючого недогарка, що тріпо-тався на її лици. Раскольнікову вона показалась трийцять-літною і направду була не до пари Мармеладову.

Входячих вона не чула і не завважала; виділось, вона була в якійсь задумі, не слухала і не бачила. В кімнаті було задушно, однак вікна вона не відчинила; зі сходів несло во-нею, але двері на сходи були незаперті; з внутрішних, кімнат крізь незачинені две^і неслись хмари тютюнового диму, вона кашляла, але дверей не примкнула. Найменша дівчинка, літ шести, спала на долівці, сидячи, скулившись і уткнувши головку в софу. Хлопчик, роком від неї старший, дрожав цілий в кутику і плакав. Його мабуть що лиш побито. Старша дівчина, літ девяти, смугленька і тоненька мов сірник, — в вельми бідненькій і скрізь діравій сорочці та в накиненім на голі плечі старім бурнусику, ушитім для неї мабуть ще перед двома роками, бо не сягав тепер і до колін, стояла в куті біля маленького брата, обгорнувши його шию своєю довгою, висохлою як сірник, рукою. Вона, здається, зацитькувала його, щось нашептувала йому, всіми способами здержувала, щоб він, не дай Боже, знов не зашльохав, і рівночасно зі страхом слідила за матірю своїми великими-великими очицями, котрі здавались ще більшими на її помарнілім і за-полошенім личку.

Мармеладов, не входячи в кімнату, клякнув в самих дверях, а Раскольнікова пхнув вперед. Женщина, побачив-щи незнакомого, розсіяно задержалась перед ним, на хвилю опамятавшись і мов би роздумуючи, чого се він увійшов? Але мабуть її зараз таки привиділось, що він йде до дальших кімнат, бо-ж їх кімната була перехідна. Певна сего і не звертаючи вже більше на него уваги, вона підійшла до сінних дверий, щоб примкнути їх, і нараз скрикнула. Вона побачила на самім порозі клячучого мужа.

— зо —

— А! — закричала вона в крайній скажености. — Вернувся! Колоднику! Покиде людськости!... А де гроші? Що в тебе в кишени, показуй? І одіння не те! Де твоє одіння? де гроші? говори!...

І вона кинулась його обшукувати. Мармеладов зараз послушно і покірно розвів руки в оба боки, щоб тим облег-чити перетрясення кишень. Грошей не було ні копійки.

— Де-ж гроші? — кричала вона. — О, Господи, невже-ж він все пропив! Адже дванайцять цілкових в куфрі оставалось! ... — і нараз, в приступі божевілля, вона схопила його за чуприну і потягнула в кімнату.

Мармеладов сам облегчав їй роботу, покірно повзаючи за нею на колінах.

— І се для мене роскіш! І се мене не болить а роскіш для ме-не, ла-ска-вий до-бро-ді-ю, — голосив він, теліпаний за волосся і раз навіть гримнувши чолом о поміст.

Хлопчик, що спав на долівці, прокинувся і заплакав. Той другий у кутку не видержав, затрясся, закричав і кинувся до сестри в страшеннім переляку, трохи не в судорогах. Старша дівчина дрожала крізь сон мов листок.

— Пропив! все, все пропив! — кричала в розпуці бідна женщина, — і одіння не те.