Злочин і кара - Достоєвський Федір

За всяку ціну треба було рішитись на що небудь, або ...

— Або відказатись від життя! — закричав він нараз в скаженім гніві, — послушно принята долю, яка вона є, раз на завсігди, і задушити в собі усе, відказатися від всякого права ділати, жити і любити!

— "Чи знаєте, чи знаєте ви, ласкавий добродію, що значить, коли вже нікуди більше йти?" — нараз пригадалось йому вчерашнє питання Мармеладова. — "Бо-ж треба, щоб кождому чоловікови хоч куди небудь можна було та пійти..."

В тім він здрігнувся: одна, також вчерашня, думка знов пронеслась в його голові. Але здрігнувся він не від того, що пронеслась отся думка. Адже-ж він знав, він предчував, що вона нехибно "пронесеться" і вже ждав її; та й думка тая була зовсім не вчерашня. Однак ріжниця була в тім, що місяць тому назад і навіть вчера ще, вона була тільки мрією, а тепер ... тепер явилась нараз не мрією, а в якімсь новім, грізнім і зовсім незнакомім йому виді, і він зараз сам відчув теє... Йому вдарило в голову і потемніло в очах.

Він поспішно оглянувся, він глядів чогось. Йому хотілось сісти, і він глядів лавочки; переходив же він тоді по К... м бульварі. Лавочка показалась напереді о сто кроків. Він пішов скілько міг хутше; але на дорозі лучилась з ним одна маленька пригода, котра на кілька мінут звернула на себе усю його увагу.

Шукаючи за лавочкою, він завважив перед собою яких двайцять кроків ідучу женщину, та зразу не звертав на неї найменшої уваги, як і на всі предмети, з котрими стрічався послідними часами. Йому вже богато разів л^'чалось, приміром, зайти домів і цілковито не памятати дороги, по котрій він йшов і він вже привик так ходити. Але в ідучій женщині було щось таке дивне і від першого погляду кидалось в очи, що мало-помалу увага його стала до неї приковуватись — зразу нерадо і немов би з досадою, а відтак все дужче та дужче.

Йому нараз захотілось вислідити, що іменно в отсій женщині такого дивного? По перше вона, здавалось, дівчина дуже молоденька, йшла в таку спеку з відкритою головою, без парасольки і без рукавичок, якось смішно розмахуючи руками. На ній було шовкове, з легкої матерії одіння, але також якось дуже дивно надягнене, ледви защіплене, і з заду, в стані, у самому початку ствика, розірване; цілий клапоть відставав і висів теліпаючись. Маленька хустиночка була накинена на обнажену шию, однак держалась якось криво і. боком. На закінчення, дівчина йшла нетвердо, спотикалась і навіть хиталась на всі боки.

Отся стріча розбудила наконець усю увагу Раскольніко-єа. Він зійшовся з дівчиною біля самої лавочки, але дійшовши до лавки вона так і повалилась на неї, в куток, закинула на спинку лавки голову і зажмурила очі, очевидно від незвичайної втоми. Вдивившись в неї, він таки зараз догадався, що вона цілком була пяна.

Дивно і дико було глядіти на таку появу. Він навіть подумав, чи не помиляється. Перед ним було надзвичайно молоденьке личко, літ шіснайцяти, навіть може бути лиш пятнайцяти, — маленьке, білявеньке, гарненьке, але ціле роз-горіле і начеб трохи набреніле. Дівчина, здається, вже дуже мало памяталась; одну ногу закинула на другу, при чім виставила її о много більше як годилось, і по всіх признаках дуже слабо тямила, що вона на вулиці.

Раскольніков не сів і відійти не хотів, а стояв перед нею нерішенйй. Сей бульвар заєдно буває пустий, тепер же, в другій годині і в таку спеку, нікого майже не було. Одна-кож, подальше о яких пятнайцять кроків, на краю бульвару, станув оден панок, котрому, як із всего було видно, вельми хотілось підійти до дівчини з якимись цілями. Він також імовірно побачив її здалека і доганяв, але йому перебив Раскольніков.

Він кидав на него злобні погляди, стараючись однакож, щоб той їх не завважив, і нетерпеливо вижидав своєї— черги, коли непотрібний йому обірванець забереться. Річ була виразна.

Добродій сей був літ трийцяти, повновидий, випасений, кров з молоком, з рожевими губами і з вусиками, і дуже добірно одягнений.

Раскольніков страшенно розлютився; йому нараз захотілось як небудь зобидити сего випасеного франта. Він на хвилинку зіставив дівчину і підійшов до панича.

— Ей ви, Свидригайлов! Вам чого тут треба? — крикнув він, стискаючи кулаки і сміючись своїми запіненими від злости губами.

— Що се значить? — строго запитав панич, насупивши брови і звисока здивувавшись.

— Забирайтесь з дороги, ось що!

— Як ти смієш, каналіє!...

І він підняв тростинку. Раскольніков кинувся на него з кулаками, не роздумавши навіть над тим, що заживний панок міг справитись і з двома такими як він. Але в отсю хвилю хтось ціпко схопив його з заду, — межи ними став поліцейний.

— Спокій, панове! залишіть бійку на публичних місцях. Вам чого треба? Хто ви такий? — строго звернувся він до Раскольнікова, придивившись його лахам.

Раскольніков поглянув на него уважно. Се було браве салдатське лице з сивими вусисками і заличками і з розумним поглядом.

— Вас, бачите, мені і треба, — крикнув він, хапаючи його за руку. — Я колишній студент, Раскольніков... се і вам можна довідатись, — звернувся він до панка; — а ви ходіть сюди, я вам щось покажу...

І вхопивши поліцейника за руку, він потягнув його до лавочки.

— Ось, дивіться, цілком пяна, що-лиш ішла бульваром: хто її знає з яких, а не виглядає, щоб по ремеслу. Здається, денебудь напоїли і обманули ... у першій раз ... розумієте? та так і пустили на вулицю. Погляньте як подерте одіння, придивіться як воно надіте: очевидно її одягали, а не сама вона одягалась, тай одягли, бач, не вмілі руки, мужеські. Се видно. А ось тепер глядіть сюди: отсей франт, з котрим я що лиш битися хотів, мені незнакомий, перший раз бачу; але він її також зазрів дорогою перед хвилинкою, пяну, себе не памятаючу, і йому страх тепер хочеться підійти і переловити її, — адже вона в такім стані, — завезти куди-небудь... І.се вже напевне так; вже повірте, що я не помиляюсь. Я сам бачив, як він за нею споглядав і слідив, тілько я йому перебив і він тепер лиш жде, коли я відійду. Ось він тепер відійшов трошечки, стоїть і щось робить, мов би па-піроску скручував... Як би нам йому не дати? Як би нам її домів відправити, — подумайте-но!

Поліцейний в млі ока усе поняв і порозумів. Повновидий панок був, нічого казати, легкий до відгадання, оставалась дівчина. Він нагнувся над нею, щоб ліпше оглянути, і сердечне співчуття виразилось на його обличу.

— Ах, жаль воно якось! — сказав він хитаючи головою", — цілком ще дитина. Ошукали, се певне. Послухайте, панночко, — почав він кликати її, —г— де зволите жити?

Дівчина отворила утомлені і посоловілі очи, тупо подивилась на питаючих і відмахнулась рукою.

— Послухайте, — сказав Раскольніков, — ось (він пошукав в кишені і витягнув двайцять копійок) ось візьміть візника і звеліть йому завезти її домів. Лиш би адресу нам конечно дістати!

— Панунцю, а, панунцю! — почав знов поліцейний, взявши гроші, — я зараз візника вам дістану і сам вас завезу. Куди прикажете? а? Де зволите бувати?

— Ішла!... пристають!... — пробурмотіла дівчинка і знов відмахнулась рукою.

— Ах, ах, як негарно! Ах, сором то для дівчини, сором та ще який! — Він знов похитав головою, повстиджуючи, жалуючи і гніваючись. — Ось тобі задача! — звернувся він до Раскольнікова і рівночасно одним назирцем оглянув його знову від ніг до голови. Дивним, бездогаду, і він йому здавався; в таких лахах, а сам гроші видає.

— Чи ви далеко за нею ішли? — запитав він його.

— Кажу вам, поперед мене ішла, заточувалась, ось тут на бульварі. Коли до лавочки дійшла, так і повалилась.

— Ах, який то сором завівся тепер на світі, Госїтоди! Таке дрібненьке, а вже пяне! Одурили, от воно як! ось і одіння на ній розірване... Ах, яка розпуста тепер завелася!... А здається, з благородних буде, з бідних якихсь... Тепер богато таких пропало. З виду якась ніжненька, цілком мов панночка, — і він знов нагнувся над нею.

Може і у него росли такі самі дочки — "цілком мов панночки і з ніжненьких", з видом добре вихованих, і з всяким, перенятим вже послїдуванням моді...

— Головне, — побивався Раскольніков, — онтому падлюці щоб її не дати! Ну що-ж він ще над нею посмішкує?! Мов на долони видно, чого йому хочеться; ох! драбуга, не відходить!

Раскольніков говорив голосно і вказував на него просто рукою. Той почув і хотів вже знову розсердитись, але роздумався і обмежився на сам тільки згірдливий погляд. Од-так поволеньки відійшов ще з десять кроків і знов задержався.

— Не дати йому, се, бачите можливе, паночку, — відповів поліцейський в задумі. — Ось коби лиш вона сказала, куди завезти, а то... Панночко, панунцю! — нагнувся він знову.

Тепер вона зовсім розплющила очи, подивилась уважно, мовби порозуміла, що се таке, встала з лавочки і пішла назад в той бік, відкіля прийшла.

— Тьфу, безстидники, чіпаються! — промовила вона ще раз відмахнувшись.

Пішла вона скоро, як перше, сильно заточуючись. Франт пішов вслід за нею, але другою алєєю, не спускаючи з неї очей.

— Не бійтеся, не дам я її, — рішучо сказав поліцейський і пустився вслід за ними. — Ех, яка розпуста тепер завелася! — повторив він вголос, зітхаючи.

В отсю хвилю мов би щось кольнуло Раскольнікова; в млі оча його начеб перемінило.

— Слухайте, гей! — закричав він вслід за поліцейським. Сей обернувся.

— Лишіть! Чого вам? Киньте! Нехай потішиться! (він показав на франта). Вам що до того?

Поліцейський не розумів і витріщив очи. Раскольніков засміявся.

— Е-ех! — промовив поліцейський, махнувши рукою, і пішов вслід за франтом і за дівчинкою, мабуть взявши Раскольнікова або за помішаного, або ще за що гіршого.

— Двайцять копійок моїх забрав, — злобно проговорив Раскольніков, коли остався сам. — Ну, нехай і від онто-го також візьме тай пустить з ним дівчину, тим і скінчиться... І чого я навязався тут помагати? Та нехай себе живцем позаїдають, — мені що до того? І як я смів віддати сих двайцять копійок. Або вони мої?

Мимо отсих дивних слів* йому стало дуже маркотно. Він присів на опорожнену лавочку. Думки його були розсіяні... Та і загалом, майже неможливо йому було думати в отсю хвилю, про що би то не було. Він би хотів зовсім забутися, усе забути, відтак прокинутись і почати життя цілком наново ...

— Бідна дівчинка! — сказав він подивившись в опустілий куток лавки...