Злочин і кара - Достоєвський Федір

Всі пяні, всі співають пісні, а біля коршемного рундука стоїть віз, але дивний віз. Се один з тих возисків, до котрих запрягають великих тягарових коней і перевозять на них товари і бочки з горівкою.

Він все любив дивитись на сих здоровенних довгогривих коней, з грубими ногам, що ступають спокійно, мірною ходою і везуть за собою немов цілу гору, ні трохи не на-пружаючись. Але тепер, дивне диво, до такого великого воза запряжена була маленька, худенька, гніда селянська шкапина, одна з тих, котрі, — він часто се бачив, — надриваються звичайно з високим яким-там возом дров або сіна, особливо коли віз застрягне в болоті, або в колії, при тім їх так безпощадно, так немилосерно бють мужики батогами, часто навіть по самій морді і по очах, а йому так гірко, так гірко на се дивитися, що він ледви не плаче, а матуся за-всігди бувало відводить його від вікна.

Аж ось нараз повстає великий гамір: з коршми виходять з криками, з піснями, з балалайками, пяні-пянісенькі, великі такі мужики в черйоних і синих сорочках, з армяками на опашки. "Сідайте, всі сідайте!" — кричить оден ще молодий м^жик, з грубою іакою шиєю і з мясистим, червоним як морква лицем, — всіх повезу, сідайте! Однак таки зараз роздається сміх і вигуки:

— Така шкапина та повезе!

— Та ти, Миколко, чи не з розуму зійшов? Таку шкапину до такого воза запряг.

— Адже сій гнідій, їй Богу, літ двайцять вже буде, братчики!

— Сідайте, всіх повезу! — знову кричить Миколка, скаче перший на віз, бере поводи і стає на переді, високій як ялиця. — Гнідий давно, на св. Матвія пійшов, — кричить він з воза, — а шкапище отеє, братчики, тільки мене дразнить, так би, єй Богу, її і убив, даром хліб їсть. Кажу сідайте! в чвал пущу! чвалом побіжить!

І він бере в руки батіг, з роскошею готовлячить бити гніду.

— Та сідайте, чом ні! — хохочуть в товпі. —Чуєте, в чвал побіжить.

— Вона в чвал вже певно з десять літ не бігала.

— Побіжить!

— Не лінуйтесь, братчики, бери кождий дручки, готуйтесь!

— Ну-же! валяй її!

Всі лізуть на Миколчин віз з реготом і дотепами. Налізло хлопів шість, і ще мож посадити. Беруть з собою одну бабу, грубу і румяну. Вона в червоній плахті, в високім очіпку, так званій кичці, ришиваній склянними пацьорками, на ногах шкіряні ходаки, розкусує оріхи і усміхається. Кругом в товпі також сміються, та і правда, як не сміятись: така ле-> даща шкапина та такий тягар чвалом везти буде!

Два хлописька на возі таки зараз беруть по батогови, щоб помагати Миколці. Чути: "ну!", шкапина рветься із всеї сили, та не тільки чвалом, але навіть і ходою ледви-не-ледви

може справитись, лиш дробить ногами, сопить і присідає від ударів трох батогів, що сиплються на неї мов горох.

Сміх на возі і в товпі подвоюєсь, але Миколка лютиться і в гніві валить чим раз дужчими і частійшими ударами по шкапині, мов би справді і думав, що вона в силі побігти в чвал.

— Пустіть і мене бра', — кричить оден розлакомлений парубок із товпи.

— Сідай! всі сідайте! — реве Миколка, — всіх повезе. Зарубаю! — і шкварить, шкварить, і вже не знає, чим і бити від заїлости.

— Таточку, таточку, — кричить він до батька, — таточку, що вони роблять? Таточку, бідну кобилчину бють!

— Ходімо! ходімо! — говорить батько, — пяні, ша-діють, дурні; ходім, не дивись! — і хоче потягнути його, та він виривається з його рук і, не памятаючн себе, біжить до коняки.

Але вже з бідною кониною лихо. Вона задихується, стає, знов сіпаєсь, ледви не паде.

— Валяй на смерть! — кричить Миколка, — на те пішло. Забю!

— Та що, чи на тобі хресту нема, шалений! — кричить оден старик з товпи. І

— Чи бачив хто, щоб така конина такий тягар везла, — додає другий.

— Замучите! — кричить третий.

— Мовчи! Моє добро! Що хочу, то і роблю. Сідай радше! Усі сідайте! Хочу, щоби конче в чвал пішла!...

Нараз сміх озвався громом і покриває все: шкапина не винесла безчйсленних ударів і в обезсиленню почала лягати. Навіть старик не видержав і усміхнувся. І справді: така ледаща конина, та ще лягає І

Два парубки з товпи добувають ще по батогови і біжать до шкапини бити її з боків. Кождий біжить із свого боку.

— По морді її, по очах чеши, по очах! — кричить Миколка.

— Пісню, братчики! — голосить хтось з воза, і всі на возі підхапують, роздається розгульна пісня, гомонить бубон, в приспівах свист. Баба розкусуе орішки і усміхається.

... Він біжить до шкапини, він забігає з переду, він бачить, як її бють по очах, по очах, по самих очах! Він плаче. Серце в нім тріпочеться, сльози ллються. Оден з бючих влучив його в лице: він не чує; він заломлює руки, кричить. Ки-даєся до сивого старця з сивою бородою, котрий хитає головою і осуджує усе те. Однак баба бере його за руку і хоче вивести відси: але він виривається і знову біжить до конини. Тая вже при останніх висиленнях, та ще раз починає лягати.

— А щоб тебе грім! — реве в звірській лютости Ми-колка. Він кидає батіг, нахиляється і витягає з дна воза довгу і грубу оглоблю, бере за кінець в обі руки і з усеї сили розмахується над гнідою.

— Забє! Розторощить !— кричать довкола.

— Забє!

— Моє добро! — відказує Миколка і з повним розмахом спускає оглоблю. Роздався тяжкий удар.

— Бийте її, бийте! чого стали! — кричать голоси з товпи.

А Миколка розмахується в друге* і другий удар з повного розмаху ложиться на хребет нещасної конини. Вона присідає цілим задом, але зривається і рветься вперед, сіпає із всіх послідних сил в ріжні боки, щоб рушити з місця; однак зі всіх боків принимають її шістьма батогами, а оглобля знов підносить ся і падає у третій раз, відтак в четвертий, чим раз дуще, чим раз лютійше. Миколка не памятаєсь п гніву, що не може одним розмахом убити.

— Ще жиє! — кричать довкола.

— Зараз вже повалиться, бра', тут їй і кінець! — кричить із товпи оден любитель.

— Сокирою її, що там! Покінчити з нею відразу, — кричить третій.

— Ех, пожди шельмо! Розетупіться! — несамовито викрикує Миколка, кидає оглоблю, знов нагинається до воза і витягає зелізний кіл. — На бік! — кричить він, і що стане сили, розмахується і валить у свою бідну конину.

Удар роздався; конина захиталась, осіла, хотіла-було поправитись, та зелізний кіл знов з цілого розмаху спадає їй на хребет і вона валиться на землю, дослівно мов би їй підтяло всі чотири ноги разом.

— Добивай! — реве Миколка і зіскакує мов би скажений з воза.

Кількох парубків, також червоних і пяних, хапає за що попало, за батоги, коли, оглоблю, і біжать до конаючої шкапини. Миколка уставляється з боку і починає валяти колом раз-у-раз по хребті. Бідна звірина витягає морду, тяжко зітхає і здихає.

— Добив! — кричать в товпі.

— А чого в чвал не пішла!

— Моє добро! — кричить Миколка з зелізним колом в руках і з забіглими кровю очима. Він стоїть, начеб жалуючи, що вже нікого більше бити.

— Ну, і справді таки на тобі хресту нема! — кричать з товпи вже многі голоси.

Але бідний хлопчина вже не памятає себе. З криком пе-ребиваєсь він крізь товпу до гнідої, пригортає її мертву, за-крівавлену морду і цілує її, цілує її, цілує її в очі, в губи... Відтак нараз зривається і бішено кидається з своїми дрібними кулачками на Миколку. В сю хвилю батько, що вже довго уганявся за ним, ловить його наконець і виносить з товпи.

— Ходімо! ходімо! — говорить він йому, — ходімо домів!

— Таточку! за що вони... бідну конину... убили! — хлипає він, та дух йому запирає і слова криками вириваються з його стисненої груди.

— Пяниці, шаліють, не наша річ, ходімо! — говорить батько.

Він обнимає батька руками, але грудь йому давить, давить. Він хоче відітхнути, крикнути і прокидається.

Він прокинувся цілий в поті, з мокрим від поту волоссям, засапаний, і піднявся в переляку.

— Слава Богу, се тільки сон! — сказав він, сідаючи під деревом і глубоко віддихаючи. — Та що се? Чи не горячка в мені починається; такий недоладний сон!

Все тіло його було мов би розбите; неспокійно і темно на душі. Він поклав лікті на коліна і підпер обома руками голову.

— Боже! — сказав він, — та чи я, чи я в самім ділі візьму в руки топір, стану бити по голові, розчереплю їй череп ... буду бродити в липкій, теплій крови, виломлювати замок, красти і дрожати; вимикатись, цілий облитий кровю ... з топором... Господи, чи справді я се зроблю?

Він дрожав мов листок, говорячи теє.

— Та шо-ж се я! — тягнув він дальше, нахиляючись знову і начеб у великім зачудованню, — адже-ж я знав, що сего не перенесу, так чого-ж я доси так себе мучив? Адже ще вчера, вчера, коли я пішов робити отсю... пробу, адже я вчера таки переконався наглядно, що не видержу... Чого-ж я тепер ось?... Чого я ще до сеї хвилі сумнівався? Адже-ж вчера, сходячи зі сходів, я сам сказав, що се підло, гидко, низько ... адже-ж мене від самої думки на яві замлоїло і в страх кинуло ...

— Ні, я не видержу, не видержу! Нехай, нехай навіть не останеться ніякого сумніву у вен? тих розумованнях, нехай все те, що порішив я за той місяць, буде ясне як день, справедливе як аритметика, Господи! а я все таки не рішуся! Я-ж сего не видержу, не видержу!... Чого-ж, чого і до тепер ...

Він встав на ноги, з здивуванням оглянувся довкола, начеб не знав, що зайшов сюди, і пішов на Т.. .й міст. Він був блідий, очі його горіли, неміч озивалась в усіх його членах, але йому нараз стало будьто би лекше дихати. Він почув, що вже скинув з себе сей страшний тягар, що давив його так довго; і на душі його зробилось відразу легко і мирно.

— Господи! — молився він, — покажи мені дорогу мою, а я відрікаюсь від сеї проклятої... мрії моєї!

Переходячи через міст, він лагідно і спокійно глядів" на Неву, на світлий захід палаючого, червоного сонця. Мимо своєї слабости, він навіть не чув в собі утоми. Зовсім начеб болячка на серці його, що збирала цілий місяць, нараз про-пукла. Вільність, вільність! Він вільний тепер від отсих чарів, від несамовитости, від обвороження, нашептів, від по-куси. * ,

Пізнійше, коли він згадував той час і усе, що лучилось з ним в отсі дні, мінуту за мінутою, точку за точкою, обяв за обявом, його до забобонности поражала завсігди одна обставина, хотяй на ділі і не дуже незвичайна, але котра за-єдно здавалась йому опісля мов би якоюсь віщбою його долі. Іменно: він ніяк не міг поняти і обяснити собі, длячого він, знеможений, утомлений, котрому було-б найвигіднійше вернутись назад домів найкоротшою і простою дорогою, вернувся домів через Сінну площу, куди йому зовсім не треба було йти.