Злочин і кара - Достоєвський Федір

Однак щодо посліднього — себ-то, що він колись на все рішиться, — він попросту не вірив собі і уперто, невольничо, шукав опору, протестів по боках і напомацки, начеб хто його приневолював і тягнув до того.

Послідний-же день, що надійшов так. несподівано і вирішив усе разом, поділав на него майже зовсім механічно; немов би йогб хто взяв за руку і потягнув за собою неумолимо, сліпо, з неприродною силою, не терплячи опору.

Саме так, начеб він попав кусником одежі в колесо машини, і його почало в неї втягати.

Зразу, — правда, давно вже перед тим, — його занимало одно питання: длячого так легко відкриваються і зраджуються майже всі злочинства, і так явно визначаються сліди трохи чи не всіх злочинців?

Він прийшов мало-помалу до ріжнородних і цікавих заключень, і по його думці найголовнійша причина полягає не тілько в матеріяльній неможливости скрити злочинство, як в самім злочинцю; іменно сам злочинець, і майже кождий, в хвилю злочинства підпадає якомусь упадкови волі і розсудку, на котрих місце таки зараз вступає якась непонятна, дитиняча легкодушність, і саме в ту хвилю, коли найбільше потрібні розсудок і осторожність. По його переконанню виходило, що отеє затьміння розсудку і упадок волі чіпаються чоловіка подібно як недуга, розвиваються постепенно і доходять до свого вершка безпосередно в хвилю перед доконанням злочинства; удержуються на тім самім степени в саму хвилю злочинства і ще якийсь час після него, відповідно до особистости; однак минають так само, як ко-жда слабість. Питання же: чи слабість родить злочинство, або знов чи само злочинство задля особлившо'|[ натури своєї веде завсігди з собою в парі щось в роді хороб|и — він ще не чув себе в силах порішити.

Дійшовши до таких заключень, він був певний, що з ним, особисто, в його справі, не можуть діятись подібні хороб-ливі перевороти, що розсудок і воля остануться при нім невідємно за весь час доконання того, що він задумав, попросту по тій причині, що задумане ним — "не є злочинством" ...

Опускаємо цілий той процес, за посередництвом якого він "дійшов до послідного виводу; ми і без того надто забігли вперед... Додамо лиш, що фактичні, чисто мате-ріяльні трудности діла грали в його умі зовсім другорядну ролю. "Треба лиш задержати над ними усю волю і увесь розсудок, і вони в свій час будуть всі побіджені, коли прийдеть-ся познакомитись до найменшої тонкости з всіми подробицями діла" ... Але діло не починалось.

В остаточні свої порішення він і дальше ні трохи не вірив, і коли наспіла година, усе вийшло зовсім не так, а якось дивно, майже навіть несподівано.

Одна нікчемна обставина збила його зовсім з толку, ще заки він зійшов зі сходів. Порівнавшись з кухнею господині, як і завсігди відчиненою наостіж, він обережно заглянув до неї очима, щоб для осторожности уперш переконатися: чи нема там замісць Настки часом самої господині, а коли ні, то чи добре заперті двері до її кімнати, щоб вона також як небудь случайно не виглянула, коли він увійде за сокирою? Але яке-ж було його здивовання, коли він нараз побачив, що Настка не тілько на сей раз дома, у себе в кухни, а ще й за-нимаєсь роботою: винимає з коша білля і розвішує на мотузках! Побачивши його, вони перестала розвішувати, обернулась до него і увесь час гляділа на него, коли він переходив.

Він відвернув очи і перейшов, начбб нічого не бачив. Однак діло було скінчене: нема сокири! Він був вельми поражений.

— І звідки взяв я, — думав він, сходячи під ворота, — звідки взяв я, що її напевне в отсю хвилю домч не буде? Длячого, длячого, длячого я так напевне се порішив?

Він був роздразнений, навіть якось понижений, йому ходілось сміятись над собою зі злости. Тупа, звірська злоба закипіла в нім.

Він пристанув в задумі під ворітьми, йти на вулицю, так, для ока, проходжуватись, йому було противно; вернутись домів — ще противнійше.

— І яку спосібність на віки стратив! — пробурмотів він, безцільно стоячи під ворітьми, престо напроти темної комірки двірника, що стояла також отвором.

Нараз він цілий здрігнувся. Із комірки двірника, віздале-леної від него два кроки, із під лавки направо щось блиснуло йому в очи ... Він оглянувся довкола, — не видно нікого. На пальцях підійшов він до комірки, зійшов вниз по двох ступнях і слабим голосом кликнув на двірника.

— Так, справді, нема дома! Однакож він десь близько, на дворі, бо двері відчинені наостіж.

Він кинувся стрімголов на топір (се був топір) і витягнув його з під лавки, де він лежав між двома полінами; таки зараз на місци, не виходячи, повісив його на петлиці, обі руки засунув в кишені і вийшов з двірницької комірки; ніхто не завважав!

— Не розсудок, так біс! /— подумав він, дивно усміхаючись.

Отся пригода додала йому незвичайно відваги.

Він йшов дорогою звільна і* поважно, не спішачись, щоб не збудити яких підозрінь. Мало споглядає він на прохожих, навіть старався цілком не дивитись нікому в лице і бути по можности незамітним. Тут нагадався йому його капелюх. %

— Боже мій! і гроші мав позавчора а не міг купити шапки!

Проклін вирвався з його душі.

Зиркнувши припадково, одним оком, до склепику, він побачив, що там на стіннім годиннику вже десять мінут по семій. Треба було і спішитись і рівночасно зробити коло: підійти до дому довкола, з другого боку.

Передше, коли лучалось йому представляти собі все те в думках, він часами думав, що страх буде боятись. Але він не надто тепер боявся, та й не боявся цілком. Занимали його в отсю хвилю навіть посторонні думки, лиш заєдно не на довго.

Переходячи мимо Юсупівського саду, він навіть направду занявся думкою про урядження високих водотрисків і про те, як би вони гарно відсвіжували воздух на всіх вільних місцях. Мало-помалу від прийшов до переконання, що колиб розширити Літний сад на ціле Марсове поле і навіть злучити з двірським, Михайлівським садом, то була би се прекрасна і вельми для міста пожиточна річ.

Тут нараз його заінтересувало: чому іменно у всіх більших містах чоловік не так лиш з самої конечности, але якось особливо склонний поселюватися і жити якраз в таких частях міста, де нема ні садів, ні водотрисків, де грязь і вонь і всяка логань. Тут йому нагадались його власні пргтульки по Сінній і він на мінуту отверезився.

— Що за дурниці! — подумав він. — Ні, ліпше зовсім нічого не думати!

— Т&к навірно ті, котрих ведуть на смерть, прилінляють-ся думками до всіх предметів, що їм стрічаються на дорозі, — шибнуло йому через голову, але тілько шибнуло мов блискавка; він сам чим скорше погасив ту думку... Та ось вже і близько, ось і дім, ось і ворота. Десь в сусідстві нараз з годинника озвався оден удар.

— Що се, уже пів до осьмої? Бути не може, певно за скоро йде!

На його щастя в воротах усе знов пішло щасливо. Та що більше, навіть мов би нарочно, в отсю саму хвилю, саме перед ним вїхав в ворота великанський віз сіна, котрий за-сланяв його цілий час, коли переходив він попід звід, і лед-ви тільки що віз встиг вїхати на подвіря, він одним скоком подався направо. Там, по другій стороні воза, було чути, кричали і спорили кілька голосів, але його ніхто не завважав і на стрічу ніхто не попався. Богато вікон, що виходили на се великанське чотирокутне подвірря, було відчинених в отсю пору, однак він не підняв голови, — сили не було. Сходи до старухи були близько, зараз із воріт направо. Він вже був на сходах...

Та ось і четвертий поверх, ось Г двері, ось і кватира напроти, тая пуста. Кватира на третім поверсі, під старухою просто, по всіх признаках також пуста: візитова карта, прибита до дверий цьвяшками, знята, — виїха*ли!...

Він засапався. На одну хвилинку пронеслась в його голові гадка: "чи не вернутися?" Але він не дав собі відповіди і став надслухувати в кватиру старухи: мертва тишина. Відтак ще раз послухав вниз, на сходи, слухав довго, уважно ... Потім оглянувся в останній раз, підійшов, оправився ще раз> попробував в петлици топір.

— Чи не блідий я... надто? — думалось йому, — чи не дуже я зворушений? Вона недовірчива... Чи не підо-ждати-б ще ... поки серце перестане? ...

Та серце не переставало. Противно, мов нарочно стукало чим-раз сильнійше, сильнійше, сильнійше... Він не витерпів, звільненька протягнув руку до дзвінка і подзвонив. Через пів мінути ще раз подзвонив, голоснійше.

Нема відповіди. Дзвонити дальше не було чого, та йому і не на руку. Старуха, розуміється, була дома, але вона недовірчива і сама одна. Він почасти знав її прйвички... і ще раз твердо приложив ухо до дверий. Чи його змисли були так заострені (що в цілости трудно вгадати), або чи справді було добре чути,* однак нараз він розріжнив неначе осторожне шаргнення рукою біля ручки при замку, і неначе шелест одіжи о самі двері.

Хтось без сумніву стояв біля самого замку і так само, як він тут з надвору, прислухувався тайком з середини і здається, також приложивши ухо до дверий.

Він нарочно порушився, і щось-там досить голосно воркнув, щоб і позору не подати, що таїться; потім подзвонив в третій раз, але тихо, солідно і без всякої нетерплячки. Згадуючи про се опісля, ярко, ясно отся мінута вирізьбилась в нім на віки; він поняти не міг, відки він взяв стілько хитрости, тим більше, що дух його начеб померкав на хвилі, а тіла свого він майже і не чув на собі... Хвилинку опісля було чути, що відсувають засувку.

VII.

Двері, як і тоді, отворились на вузоньку щелинку і знов двоє острих і недовірчивих очей уставилось на него з темноти. Тут Раскольніков помішався і зробив було важну похибку.

Боячись, що старуха настрашиться того, що вони самі, і не надіючись, щоб вид його її осмілив, він вхопив за двері і потягнув їх до себе, щоби старуха якнебудь не задумала запертися. Видячи теє, вона не шарпнула дверий до себе назад, але і не випустила ручки замку, т^к що він ледви не витягнув її враз з дверми на сходи. Коли-ж побачив, що вона стоїть в дверях на поперек і не дає йому перейти, він пішов просто на неї. Баба відскочила в переляку, хотіла, видно, щось сказати, та якось начеб не змогла і гляділа на него великими очима.

— Здорові були, Олено Іванівно, — почав він як мож найвеселійше, але голос не послухав його, перервався і задрожав, — я вам... річ приніс... та ось ліпше ходім сюди ...