Злочин і кара - Достоєвський Федір
А все-ж таки під ніяким позором не смів він приспішити ходу, хоч до першого повороту кроків сто ще ^оставалось.
— Чи не всунутись би під яку браму і переждати дене-'будь на незнакомих сходах? Ні, біда! А чи не підкинути-б куди сокиру? Чи не взятиб коляску? Біда, біда!
Наконець ось і переулок; він завернув в него півмер-твий; тут він був вже на половину безпечний і розумів се: менше підозрілий, до того тут снувалось богато народу, а він губився в нім як пісочок. Але всі ті перебуті муки так його обезсилили, що він ледви волікся. Піт ллявся з него каплями; шия була ціла мокра.
— Ух! нажльопався! — крикнув йому хтось, коли ьін вийшов над канал.
Він мало тепер памятав себе; чим дальше, тим гірше. Він памятав однакож, як нараз, виходячи над канал, налякався, що мало народу і що тут замітнійше, і хотів було повернути назад в переулок. Мимо того, що ледви з ніг не падав, він все таки зробив коло і прийшов домів з цілком другого боку.
Не при повній свідомости увійшов він і в ворота свого дому; по крайній мірі він вже пустився на сходи і що лиш тоді нагадав собі про топір. А тимчасом дожидала його дуже важна робота: положити його назад і по можности не-замітно. Очевидно, він вже не в силі був розважити, що може бути о много ліпше було бийому зовсім не класти його, а підкинути його, хоч опісля, куди-небудь на чуже подвіре.
Та все пішло якось щасливо. Двері до двірницької кімнатки були зачинені, та не замкнені на ключ, значить: можна було догадуватись, що двірник дома. Але до такої степени вже він стратив спосібність застановитись над чим небудь, що підійшов просто до дверий і отворив їх. Колиб двірник запитав його: "чого вам треба?" він може бути так просто і прдав би йому топір. Однакож двірника знов не було і він уложив топір на давне місце під лавою, навіть поліном прикрив, як передше.
Нікого, ні одної душі не стрітив він опісля до самої кімнати; двері до господині були зачинені. Увійшовши до своєї кімнати, він кинувся на диван так як був.
Він не спав, але і не памятався. Колиб хто увійшов тоді до його кімнати, він був би зараз таки зірвався і закричав. Шматки і уривки ріжних думок так і кишіли в його голові; однак він ні одної не міг схопити, ні на одній не міг задержатись, навіть хоч силувався ...
ЧАСТЬ ДРУГА. I.
Так перележав він дуже довго. Лучалось, що він начеб і прокидався, і в отсі хвилі завважав, що вже давно ніч, а встати йому не приходило в голову. Наконець він запримітив, що вже ясний день. Він лежав на дивані горілиць, ще запаморочений від недавної безпамяти. До него різко долітали страшні, очайдушні зойки з вулиці, котрі однакож він в кожду ніч чував під своїм вікном в третій годині. Вони то і розбудили його тепер.
— А! ось вже із шинків пяниці виходять, — подумав він, — третя година, — і нараз підскочив мов би його зірвав хто з дивану. — Як! вже третя година!
Він сів на дивані, — і відразу усе пригадав! Відразу, в млі ока усе пригадав!
В першу хвилю він думав, що зійде з розуму. Страшний холод обгорнув його; та холод був і від лихорадки, котра вже давно почалась у него во сні. Тепер ще) нараз взяло його таке трясця, що зуби трохи не повипадали, і усе в нім так і ходити стало. Він отворив двері і почав слухати: в домі усе глубоко спало. З зачудованням оглядав він себе і усе довкола в кімнаті і не розумів: як се міг він вчера, увійшовши, не заперти дверий на скобель і кинутись на диван не тілько не роздягнувшись, але навіть в капелюсі: він сточився і тут же лежав на долівці, біля подушки.
— Колиб хто увійшов, що би він подумав? Що я пяний? але...
Він підбіг до вікна. Світла було доволі і він чим скорше став себе оглядати, цілого, від ніг до голови, усе своє одіння: чи нема слідів? Але так годі було: дрожачи від пропасниці, він став знимати з себе усе і знов оглядати скрізь. Він перебрав все, до послідної нитки, до послідного кусочка і, не довіряючи собі, повторив оглядини разів три. Та не було нічого, здається, ніяких слідів; тілько на тім місци, де штани здолу обтялись і висіли обшарпані, на отсих тороках оставались густі сліди запеклої крови. Він схопив свій складаний, великий ножик і обрізав тороки. Більше, здається, нічого не було.
Аж тут він нагадав, що мошонка і річи, котрі він витягнув у старухи із скрині, усі до сеї пори в него по кишенях лежать! Він і не подумав до сеї пори їх виняти і сховати! Не згадав про них навіть і тепер, коли одіж оглядав.
— Що-ж се? — Прожогом кинувся він їх винимати і викидати на стіл.
Коли повинимав усе і навіть повивертав кишені, щоб пересвідчитись, чи не лишилося ще дещо, він усю тую купку переніс в кут. Там, в самім куті, внизу, в однім місци були роздерті обої і відставали від стіни: зараз таки почав він усе запихати в отсю діру, під папір:
— Війшло! Усе геть з очей, і мошонка також! — думав він радісно, йоли піднявся і споглядав в кут, в діру, що щё більше отворилась.
Нараз він цілий затремтів з переляку:
— Боже мій, — шептав він в розпуці, — що се зі мною? Або-ж се сховане? Або так ховають?
Правда, він і не надіявся на річи; він думав, що будуть тільки самі гроші, і длятого не приготовив заздалегідь мі-9ЦЯ.
— Але-ж тегер ось, тепер, чого я радий? — думав він. — Або-ж так ховають? Справді, розум мене опускає!
В обезсиленню сів він на диван і зараз незносний холод наново затряс ним. Машинально потягнув він лежачий біля него на кріслі, давний студентський зимовий плащ, теплий, але вже майже рознесений, накрився ним, і сон і маячення знов разЬм обгорнули його. Він забувся.
Не більше як через пять мінут зірвався він знову і таки зараз в трівозі кинувся ще раз до свого одіння.
— Як се я міг знову заснути тоді, коли ще нічого не зроблено! Так, справді так: петлю під пахою дотепер ще не відпоров! Забув, на таку річ забув! Такий доказ!
Він відірвав петлю і чим скорше став дерти її на кусні, запихаючи їх під подушку в білля.
— Куски подертого полотна ніяк не будять підозріння; а чейже не збудять, ні! — повтаряв він, стоячи серед кімнати, і з напруженою до болю увагою почав знову розглядатись кругом, ^а поміст і всюди, чи не забув ще дечого?
Переконання, що усе, навіть память, навіть простий здоровий розсудок опускають його, — починало невиносно його мучити.
— Що, чи уже починається, чи се вже кара наступає? Гей4! гей! так воно мабуть.
Дійсно, тороки, котрі він обтяв від штанів, так і валялися по підлозі, серед кімнати, щоби їх побачив перший, хто увійде.
— Та що-ж се зі мною! — закричав він знову мов несамовитий.
Тут прийшла йому в голову дивна думка: що може бути і ціле його одіння в крови, що може бути богато плям, та що він їх тільки не бачить, не завважує, бо притомність його ослабла, роздробилась ... ум помрачений ...
Нараз він нагадав, що і на мошонці була кров.
Ба! так очевидно і в кишени також має бути кров, адже-ж я ще мокру мошонку тоді з кишеню уткнув!
Чим скорше вивернув він кишеню і — дійсно — на споді кишені є сліди, плями!
— Видно, ще не цілком опустив мене розум, видно не опустила ще притомність і память, коли сам похопився і догадався! — подумав він врадуваний, глубоко і весело від-дихаючи всею грудею; — просте ослаблення горячкове, маячення на мінуту, — і він видер цілу підшивку з лівої кишені штанів.
В отсю хвилю луч сонця освітив його лівий черевик: на шкарпетці, що виглядала з черевики, начеб показались знаки. Він скинув черевик:
— Справді знаки! весь кінчик шкарпетки пересичений кровю, — показуєсь, він в ту калюжу неострожно тоді ступив ...
— Але що-ж тепер з сим почати? Куди дінути отсю шкарпетку, тороки, кишеню?
Він стулив усе те в жменю і стояв серед кімнати.
— До печі? Але в печі перше всего^стануть шукати. Спалити? та і чим спалити? сірників навіть нема. Ні, ліпше вийти куди-небудь і усе викинути. Так! ліпше викинути! — повтаряв він, знов сідаючи на диван, — і таки зараз, не зволікаючи! ...
Однакож замісць того голова його знов склонилась на подушку; знов заморозив його страшний холод; знов він потягнув на себе плащ. І довго, кілька годин зряду, йому раз-враз мерещилось, що "ось би зараз, не відкладаючи, пійти кудинебудь і усе викинути, щоб вже щезло з очей, геть, чим скорше, чим скорше!"
Він кілька разів зривався з дивана, хотів було встати, але вже не міг. Наконець розбудив його сильний стукіт в две-Рі-
— Та отвори, живий чи ні? І заєдно ось він кисне! — кричала Настка, гримаючи кулаком в двері: — цілими днями як собака валяється! Собака і є! Отвори, чуєш! Одинай-цята година.
— А може і дома нема? — промовив мужеський голос.
— Ба, се голос двірника ... чого йому треба?
Він зірвався і сів на дивані. Серце товклося так, що аж розболіло.
— А на засувку хто заперся? — відрізала Настка: — ігі! вже запиратись почав! Самого вкрадуть, чи що? Отвори, голова, прокинься!
— Чого їм треба? За чим двірник? Усе знають. Противитись, чи отворити? Ліпше отворити. Пропадай!...
Він піднявся, нагнувсь вперед і відсунув засувку. Ціла його кімната була такого розміру, що можна було відсунути засувку, не встаючи з постелі.
І справді: стоять двірник і Настка.
Настка якось так дивно його оглянула. Він з визиваю-чим і трівожним видом поглянув на двірника. Той мовчали-во простягнув до него сірий зложений в двоє папір, запечатаний бутельковим ляком.
— Завізвання з контори, — промовив він, подаючи папір. .
— З якої контори? ...
— В поліцію, бач, зовуть, в контору. Звісно-ж яка кон* тора.
— В поліцію!... Та чого? ...
— А мені звідки знати! Кличуть і йди. — Він уважно поглядів на него, оглянув довкола і обернувся відходити.
— Що, ти справді розхорівся? — спитала Настка, котра на хвилю не спускала з него очей. Двірник також на хвилинку обернув голову. — Від вчера в горячці, — докинула вона.
Він не відповідав і держав в руках папір, не розпечатуючи.
— Та вже не вставай, — продовжала Настка, розжадівшись і видячи, що він спускає з дивану ноги. — Хорий, так і не ходи: не згорить. Що у тебе в руках таке?
Він погянув: в правій руці у него відрізані тороки, шкарпетка і шматки видертої кишені. Так і спав з ними. Опісля вже, коли роздумував про се, нагадав собі, що і прокидаючись зі сну в горячці, із всеї сили стискав він все те в жмени і так знову засипляв.
— Ух! дрантя якого набрав і спить з ним мов зі скарбом,...
