Злочин і кара - Достоєвський Федір

жорстокий ... — пробурмотів Никодим Тодоич, сідаючи за стіл і також забираючись підписувати, йому якось стидно стало.

— Пишіть же, — сказав письмоводитель Раскольнікову.

— Що писати? — запитав той якось особливо грубо.

— Я вам подиктую.

Раскольнікову здавалось, що письмоводитель відноситься до него ще більше маловажно і згірдливо після його спо" віди, але — дивна річ — йому нараз стало цілком все одно, що би там хто про него не думав і ся переміна сталась якось відразу, в млі ока. Колиб він захотів подумати трохи, то очевидно здивувавсь би тим, як він міг так з ними говорити перед хвилинкою, і навіть навязуватись своїми чувствами, і звідки взялись сі чувства. Противно тепер, як би відразу кімната наповнилась не квартальними, а найліпшими приятелями його, то і тодіі здається, не найшлось би для них у него ні одного людського слова, так тяжко опустіло нараз його серце. Мрачне почуття убиваючого безконечного осамот-нення і відчуження озвалось нараз виразно та голосно в його душі. Не недорічність його сердечних звірень перед Ілією Петровичем, не низкість і торжество поручника над ним перевернули так напрасно його серце. О, яке йому діло тепер до власної дурноти, до всіх тих зарозумілостей, поручників, Німкинь, до позвів, контор і т. д. і т. д.! Колиб його засуджено' навіть спалити в отсю мінуту, то і тоді ще він не дрігнув би, та ледви чи і переслухав би засуд з увагою.

З ним чинилось щось цілковито йому незнане, нове, нагле і ніколи небувале. Не те, щоб він понимав, але він ясно відчував всею силою чуття, що не тілько з сердечними звіреннями, як ось перед хвилинкою, але навіть з чим би то не було, йому вже годі дальше звертатись до сих людей в квартальній конторі, і будь вони всі його рідні брати і сестри, а не квартальні поручники, то і тоді цілком ні за чим би було звертатись до них, та навіть в ніякій пригоді життя; він ніколи ще до сеї хвилі не досвідчав подібного дивного і страшного стану душі. І що більше всего мучило його — се було те радше неясне відчування, ніж пізнання, ніж понимания; безпосереднє чувство, найстрашнійше чувство із всіх до сеї пори ним пережитих чувств.

Письмоводитель став диктувати йому формулу звичайного в такім разі освідчення, т. є: заплатити не можу, обіцюю тоді а тоді (коли-небудь), з міста не виїду, власности ні продавати ні дарувати не буду і т. д.

— Та ви писати не можете, у вас перо з рук паде, — завважав письмоводитель, з цікавістю вдивляючись в Рас-кольнікова. — Ви хорі?

— Так ... голова ходором ходить ... говоріть дальше!

— То все; підпишіться.

Письмоводитель відібрав папір і занявся другими.

Раскольніков віддав перо, але місто того, щоб встати і вийти, положив оба лікті на стіл і стиснув руками голову. Цілком мов би цвях вбивали йому в тімя.

Дивна думка прийшла йому нараз: встати зараз, підійти до Никодима Тбмича і розповісти йому усе вчерашне, усе до останньої подробиці, відтак піти разом з ним на ква-тиру і показати йому річи, в куті, в дірі. Потяг до того був так сильний, що він вже встав з місця, щоб се зробити!

— Чи не роздумати-б хоч мінуту? — блисло йому в голові. — Ні, ліпше і не думаючи, коби з плечий!

Але нараз він задержався мов вкопаний: Никодим То-мич говорив з жаром до Ілії Петровича і до него долетіли слова:

— Бути не може, обох пустять. По перше усе противо-річить собі; подумайте: нащо би їм двірника кликати, колиб се була їх справка? На себе доносити, чи що? Та може для хитрости? Ні, се було би вже надто хитро! І наконець студента Пестрякова бачили біля самих воріт оба двірники і міщанка в ту саму хвилю, як він входив: він ішов з трома приятелями і розстався з ними коло самих воріт і про комірників у двірників розпитував ще при приятелях. Ну, чи буде такий про комірників питати, коли з таким заміром ішов? А Кох, так той, закії пішов до старухи, надолі у золотника пів години сидів і рівно о три чвёрти на осьму від него до старухи нагору пішов. Тепер подумайте ...

— Але позвольте, як же у них таке противорічіє вийшло: самі впевняють, що стукали і що двері були заперті, а через три мінути, коли з двірником прийшли, показуєсь, що двері відчинені?

— В тім то і штука: убийник напевно сидів там і заперся на засувку; і навірно його би там зловили, колиб Кох не здурів, не забрався сам за двірником. А він іменно за той короткий час і успів спуститися по сходах і промкнутись мимо них як небудь. Кох обома руками хреститься: "колиб я там,, говорить, лишився, він би вискочив і мене убив топором". Руський молебень хоче служити, — хе-хе!...

— А убийника ніхто і не бачив?

— Та де-ж тут црбачити? Дім — ковчег Ноя, — завважав письмоводитель, що прислухувався зі свого місця.

— Діло ясне, діло ясне! — горячо повторив Никодим Томич.

Раскольніков підняв свій капелюх і пустився до дверей,, але до дверей він не дійшов ...

Коли він опамятавсЯ, то побачив, що сидить на кріслі,, що його піддержує з правого боку якийсь чоловік, що з лівого стоїть другий чоловік з жовтим збаночком, наповненим жовтою водою, і що Никодим Томич стоїть перед ним і пильно дивиться на него; від встав з крісла.

— Що се, ви хорий? — досить різко запитав Никодим Томич.

— Вони як і підписувались, так ледви пером водили, — завважав письмоводитель, сідаючи на своїм місци і приймаючись знову за папери.

— А давно ви хорі? — крикнув Ілія Петрович з свого місця і також перебираючи папери.

^Він, розуміється, також придивлявся хорому, коли той був зімлілий, але таки зараз відійшов, як той очуняв.

— Від вчера... — воркнув в відповідь Раскольніков.

— А вчера з хати виходили?

— Виходив.

— Хорий?

— Хорий.

— В котрій годині?

— В осьмій вечером.

— А куди, позвольте спитати?

— На вулицю.

— Коротко і ясно.

Раскольніков відповідав різко, відрив;*сто, весь блідий як полотно і не спускаючи чорних, запалених очей своїх перед поглядом Ілії Петровича.

— Він ледви на ногах— стоїть, а ти... — завважав було Никодим Томич.

— Ні-чо-го! — якось так особливо промовив Ілія Петрович.

Никодим Томич хотів було ще щось докинути, але споглянувши на письмоводителя, котрий також дуже пильно дивився на него, замовчав. Всі нараз замовкли. Чудно якось стало.

— Ну, добродію, гарно, — закінчив Ілія Петрович, — ми вас не задержуємо.

Раскольніков вийшов. Він ще міїг чути, як по виході його почалась нараз оживлена розмова, в котрій виразнійше других віддавався питаючий голос Никодима Томича... На вулиці він зовсім прийшов до себе.

— Слідство, слідство, їй Богу слідство! — повторяв він про себе, кваплячись дійти. — Розбійники! Підозрівають!

Давнійший страх нараз обгорнув його цілого від ніг до голови.

II.

— А що, коли вже була ревізія? Що, коли їх якраз у себе і застану?

Та ось і його кімната. Нічого і нікого; ніхто не заглядав. Навіть Настка не заходила. Але, Господи! як міг він лишити всі ті річи в отсій дірі?

Він кинувся до кута, запустив руку під обої і став ви-нимати річи і напихати ними кишені. Всего показалось вісім штук: два маленькі пуделочка з сережками, чи з чимсь в сім'роді, — він Добре не поглядів; відтак чотири невеличкі сафіянові футерали. Оден ланцюшок був просто завинений в газетний папір. Ще щось там в газетнім папери, мабуть ордер ...

Він поклав усе в ріжні кишені, в пальто і в праву ки-шещо штанів, що йому осталась, пильнуючи, щоб було по можности не знати. Мойїонку також взяв враз з річами, РІД-так вийшов з кімнати, на сей раз навіть оставивши її цілком наостіж.

Він ішов скоро і сміло, і хотяй чув, що цілий зломаний, все-ж таки память була при нім. Боявся він погоні, боявся, що за пів години, за чверть години вже вийде буїи-може судовий приказ слідити за ним; так отже за всяку ціну треба було, поки ще пора, поховати кінці. Треба було справитись, поки ще оставалось хоч трохи сил і хоч сяка-така притомність ... Куда-ж іти?

Се було вже давно рішене: "кинути усе в канал і ділу кінець". Так порішив він ще в ночи, коли маячив, в ті хвилі, коли, він памятав се, кілька разів зривався вставати і йти: "скорійш, скорійш і усе викинути". Але викинути показалось дуже трудно.

Він вештався по набережній Катеринського каналу вже з пів години, а може і більше, і кілька разів споглядав на сходи, ведучі у воду, де їх лиш стрічав. Але і подумати годі було виконати замір; або сплави стояли біля самих сходів і на них прачки прали хусти, або човна були при березі, і всюди людьми так і кишить, та і зо всіх боюв, з набережних, можна бачити, завважати: річ підозріла, що чоловік нароком зійшов, станув і щось там в воду кидає. Ану, як футерали не утонуть, а попливуть? Тай очевидно так буде. Кождий побачить. І без того вже всі так і дивляться стрічаючись, приглядаються, мов би їм і діло лиш до него одного.

— Чому се так, чи може мені лиш так здається? — думав він.

Наконець прийшло йому в голову, чи не лучше таки буде пійти куди-небудь на Неву? Там і людей менше і не так на очах, і на всякий випадок наручнійше, а головне те, що від отсих місць подальше. І зачудувався він нараз: як се він цілої пів години тягається заклопотаний, в трівозі і по небезпечних місцях, а сего не міг ранше видумати! І через те тілько цілої пів години на нерозумне діло стратив, що так вже раз у сні, в горячці рішено було! Він ставав незвичайно розсіяний і забудьчивий, і чув се. Дійсно треба було спішити!

Він пішов до Неви по В.. .м проспекті; але дорогою йому прийшли нараз инші думки:

— Чого на Неву? чого в воду? Чи не ліпше кудинебудь дуже далеко, хоч би знов на острови і там денебудь на самітнім місци, в лісі, під кущом, — зарити все те і дерево запамятати?

І хоч він чув, що не в силі всего ясно і здорово розсудити в ту мінуту, все-ж таки думка показалась йому гарною.

Однакож і на острови йому не суджено було зайти і склалося инакше: виходячи з В.. .го проспекту на площу, він нараз побачив на ліво вхід на подвіря, обведене із всіх боків глухими стінами. Направо, таки зараз по вході в ворота, далеко в подвірє тягнулась глуха, небілена стіна сусідного чотири-поверхового дому. "На ліво, рівнобіжно глухій стіні і також зараз від воріт йшов деревляний пліт кроків двайцять в глуб двора, а потім вже робив перелім вліво. Се було пусте, відгороджене місце, де лежали якісь матерія-ли. Дальше, на кінци подвіря, виглядав ізза паркану ріг низького, закопченого, камінного сарая, очевидно часть якоїсь фабрики.