Злочин і кара - Достоєвський Федір

Тут без здогаду була якась стельмахарня або слюсарня або щось в тім роді; всюди, майже від самих воріт, чорнілось богато вугляного пороху.

— Ось де би підкинули і втечи! — прийшло йому нараз в голову.

Не видячи нікого на подвірю, він вступив в ворота і побачив зараз таки близько воріт приправлений до паркану жолоб (як се часто видно в таких домах, де богато заїзджае возів), а там над жолобом таки на паркані виписаний був крейдою звичайний в таких разах дотеп: "Тутечки ставати заборонено!" Значить отже вже і длятого добре, що не може бути ніяк підозріння, чого сюди зайшов і задержався

— Тут би так разом і скинутц денебудь на купку і піти дальше!

Оглянувшись ще раз, він вже і запустив руку в кишеню, аж ось біля самого зверхнього муру від вулиці, між воротами а жолобом, де ціле віддалення було в локоть широке, зав-важав він великий, неотесаний камінь, ваги на око може з сотнар, і прилягаючий просто до камінного вуличного муру. За сим муром була вулиця, хідник, чути було, як снувались прохожі, котрих тут завсігди повно; все-ж таки за ворітьми його ніхто не міг побачити, хібаб зайшов хто з вулиці, що впрочім легко могло лучитись; треба отже було спішити.

Він нагнувся до каменя, ухопив за його вершок кріпко обома руками, зібрав всі свої си^и і перевернув камінь. Під каменем утворилось невеличке заглубления; зараз він взявся викидувати до него усе з кишені. Мошонка прийшла на сам верх, і все таки в заглублению оставалось ще місце. Потім він знов ухопив камінь, одним оборотом перевернув його на той бік що передше, і він якраз попав на старе своє місце, хіба що трошечки, ледви замітно, здавався висшим. Він підгребав землі і придавив по краях ногою. Нічого не було знати.

Тоді він вийшов і звернувся в бік площі. Знову неописа-

— по —

на, лиш з трудом повздержана радість, як перше в конторі, обгорнула його на хвилю.

— Кінці пущені у воду! І кому, кому в голову може прийти шукати під отсим каменем? Він тут, бути може, від ви-будовання дому лежить і ще стілько лежати-ме. А хоч би і найшли: >то на мене подумає? Усе скінчене! Доказів нема! — і він засміявся.

Так, він памятав опісля, що заем'ясся нервовим, невидним, нечутним, довгим сміхом, і заєдно сміявся, весь час, як переходив через площу. Але коли вступив на К.. .й бульвар, де позавчора стрітився з тою дівчиною, сміх його нараз урвався. Инші думки полізли йому в голову. Почув він заразом також, що страх йому тепер обридло переходити мимо сеї лавочки, на котрій він тоді по відході дівчини сидів і роздумував, а також, що страх йому немило буде стрітити знову того поліцая, котрому він тоді дав двогривенника:

— Чорт його возьми.

Він ішов озираючись довкола розсіяно і злобно. Всі думки його крутились тепер коло одної якоїсь головної точки, — і віч сам відчував, що се дійсно є така головна точка і що тепер, іменно тепер, він остався сам-на-сам із сею головною точкою, — та що се навіть у перший раз після сих Двох місяців.

— А чорт візьми все те, — подумав він знову в приступі невимовної лютости. — Ну, началось, так і началось, чорт із нею і з новим життям! Як се, Господи, глупо!... А кілько я набрехав і навпідлявся нині! Як плюгаво лестився і заговорював до мерзенного Ілії Петровича! А в тім, дурниця і се! Наплювати мені на них на всіх тай на те, що я лестився і заговорював! Се нічого! Зовсім нічого!...

Нараз він задержався; нове, ніяк несподіване і незвичайно просте питання відразу збило його з толку і гірко його здивувало:

— Коли справді все те діло зроблене було свідомо, а не по дурацьки, коли у тебе справді була виразна і тверда,діль, то яким же світом ти до сеї пори ані не заглянув в мошонку і не знаєш, що тобі дісталось, за що усі муки приняв і на таке підле, мерзенне, низьке діло свідомо ішов? Адже-ж ти в воду її хотів що лише кинути, тую мошонку, разом зі всі-ми річами, котрих ти також ще не бачив... Та як же се?

Так, воно було справді так, цілком так... Та в тім, він се і передше знав, і зовсім се не нове питання для него: і коли в ночи було рішено кинути у воду, то рішено було без всякого хитання, без сумніву, а так, якби се і мусіло бути, якби инакше і бути не могло ... Дійсно, він се все знав і усе памятав; та хто знає, чи се вже і вчера не було так рішено, в ту саму мінуту, коли він над скринею сидів і футерали з неї вибирав... Адже-ж так!...

— Се тому, що я дуже хорий, — понуро рішив він наконець, — я сам замучив і заморочив себе, і сам не знаю, що роблю... І вчера, і позавчера, і весь той час морочив я себе ... Подужаю і... і не буду морочити себе... А ну, як зовсім і не подужаю? Господи! як се мені усе надоїло!____

Він ішов не задержуючись, йому страх хотілось якне-будь розірвати себе, звернути свої думки на инші предмети, але він не знав, як се зробити і що почати. Одно нове, неодолиме чувство брало верх над ним чим раз більше і більше майже з кождою мінутою; се була якась безконечна, трохи чи не фізична відраза до всего, що йому стрічалось і його окрукало, відраза упірна, злослива, ненависна. Йому мерзкі були всі прохожі, — мерзкі були навіть їх лиця, хід, рухи. Він наплював би на кождого, укусив би, здається, ко-либ хто небудь з ним заговорив...

Він задержався нараз, коли вийшов на набережну Малої Неви, на Василівськім Острові, біля мосту.

— Ось тут він живе, в отсім домі, — подумав він. — Що се, або-ж я до Разумихіна сам прийшов! Знову та сама історія як тоді... А все-ж таки дуже воно цікаве: чи сам я прийшов, чи попросту ось так ішов, та сюди зайшов! Однак все одно; позавчера ... сказав я... що після того на другий день до него піду, ну що-ж, і піду! Або-ж то вже я і не можу тепер зайти?

Він викарабкався на пятий порлрх до Разумихіна.

Сей був дома в своїй комірці і в отсю хвилю занятий, писав, і сам йому відчинив. Місяців чотири як вони не бачились. Разумихін сидів у себе в рознесенім до лахів шля-фроку, в пантофлях на босих ногах, розчіхраний, небритий і немитий. На лици його виразилось зачудування.

— Що ти? — закричав він, оглядаючи від ніг до голови увійшовшого товариша; відтак помовчав і присвиснув.

— Чи справді вже аж так зле? Та г:і, голубчику нашого брата перестиг, — додав він, дивлячись на лахи Раскольні-кова. — Та сідай же, знать утомився!

І коли той повалився на циратовий турецький диван, ко трий був ще поганійший від його власного, Разумихін завважав нараз, що гість його хорий.

— Та ти направду хорий, чи знаєш ти се? — і він взяв общупувати *його живчик; Раскольніков вирвав руку.

— Не треба, — сказав він, — я прийшов... ось що: в мене ні одної лекції... я хотів було ... та втім, мені цілком не треба лекцій.

— А знаєш що? Адже-ж ти маячиш! — завважав Разумихін, приглянувшись йому уважно.

— Ні, не маячу...

Раскольніков встав з дивану. Ідучи до Разумихіна, він не подумав про се, що прийдеться йому конечно зійтися з ним в чотири очи. Тепер же, в оден миг догадався він, вже з досвіду, що в отсю хвилю він ніяк не спосібний сходитись в чотири очи з ким би то не було на цілім світі. Вся жовч піднялась в нім. Він ледви не вдавився від злости на самого себе, що переступив поріг Разумихіна.

— Бувай здоров! — сказав він і пустився до дверий.

— Та стій, стій, чудаку!

— Не треба!... — повторив той, вириваючи руку.

— Так на якого-ж біса ти прийшов сюди! Збожеволів ти, чи що? Адже-ж се... аж обидно. Я так не пущу.

— Ну, слухай: я до тебе прийшов тому, що кромі тебе нікого не маю, хто би поміг... почати... адже ти від всіх них ліпший, то є розумнійший, і осудити можеш ... А тепер я бачу, що нічого мені не треба, чуєш, зовсім нічого ... нічиїх услуг і співчуть... Я сам ... сам ... Ну і досить! Остав мене в спокою!

— Та погоди бо на мінутку, комінярю! Цілком божевільний! Та про мене, як хоч. Але слухай: лекцій і в мене дасть Біг, та і наплювати на них, а є на Товкучім книгар Херувимов, се вже сам в своїм роді лекція. Я його тепер на пять купецьких лекцій не переміняю. Він такими виданнячка-ми занимається і природописно-наукові книжочки в світ пускає, — та як розходяться! Самі заголовки чисте золото! Ось ти завсігди впевняв, що я дурний: їй-Богу, братчику, бувають дурнійші від мене! Тепер вчепився його "напрям"; сам не має поняття про світ; ну, а я, розуміється, піддмухую,

Ось тут більш як два аркуші німецького тексту, — після мене найдурнійшого шарлятанства: бачищ, розбирається, чи женщина чоловік чи не чоловік? Ну і очевидно торжественно доказується, що чоловік. Херувимов приготовляє се ради модного тепер жіночого питання; я перекладаю: сих півтретя аркушів розтягне він на аркушів шість, доробимо пишний заголовок, на пів сторони, і пустимо по полтиннику. Розкуплять! За переклад мені по шість цілкових від аркуша, значить за все рублів пятнайцять дістанеться, а шість рублів взяв я наперед. Скінчимо се, станемо переводити про китів, відтак із другої части "Конфесіонс", деякі скучненькі сплетні також зачеркнули, переводити будемо: Херувимову хтось там сказав, що Руссо в своїм роді щось ніби Радіщев. Я, розуміється, не перечу, чорт з ним! Ну, хочеш другий і^ркуш "Чи женщина людина?" переводити? коли хоч, так бери зараз текст, бери пера, паперу — се все даремщина — і бери три рублі: а що я за весь переклад наперед взяв, за перший і за другий аркуш, то якраз три рублі на твою пайку і прийдуться. А скінчиш аркуш — ще три цілкових дістанеш. Та ще, будь ласкав, не вважай се за найменшу услугу з моєї сторони. Противно, як тільки ти війшов, я вже і порішив, чим ти мені будеш пожиточний. По перше я в право-писі не тугий, а по друге, в німецькім іноді зовсім "швах", так що все більше сам доробляю та тілько тим потішаюсь, що наслідком того ще ліпше виходить. Ну, а хто його знає, може бути воно і не ліпше, а гірше виходить... Береш чи ні?

Раскольніков мовчки взяв німецькі картки статті, взяв три рублі і, не сказавши ні слова, вийшов.

Разумихін зі здивованням дивився вслід за ним. Але дійшовши до першого поверха, Раскольніков нараз завернув назад до Разумихіна, і положивши на стіл і німецькі картки і три рублі, знов таки, не кажучи ні слова забрався з хати.

— Та в тебе біла горячка, чи щц таке! — заревів Разумихін, розлючений наконець. — Чого ти комедії граєш! Навіть мене збив з толку...