Злочин і кара - Достоєвський Федір

Та стидлива аж над міру.

*) Так називали в Росії робітників і ремісників, що жили разом в "артіли", — тоб то в спілці для зарібку.

— Ви... хто? — питався він дальше, звертаючись до самого артільщика.

Але в отсю хвилю знов отворились двері на остіж і, трохи нахилившись, тому, що був високий, увійшов Разуми-хін.

— Що за морська каюта, — закричав він входячи, — кождий раз чолом гримну; все-ж таки кватирою називається! А ти, брате, отямився? в отсю хвилю від Парані чув.

— Що лиш отямився, — сказала Настка.

— Що лиш отямились, —потакнув артільщик з легкою усмішкою.

— А ви самі хто зволите бути? — запитав звертаючись нараз до него, Разумихін. — Я, бачите, Вразумихін; не Ра-зумихін, як мене всі величають, а Вразумихін, студент, дворянський син, а він мій приятель. Ну, а ви хто такий?

— А я в нашій конторі артільщик, від купця Шелопає-ва, панцю, і сюди по ділу, бачите.

— Будьте ласкаві, сідайте на отеє крісло; — сам Разумихін сів на друге, з другого боку столика. — Се ти, брате, гарно зробив, що опамятався, — продовжав він, звертаючись до Раскольнікова. — Четвертий день ледви їш і пєш. Дійсно, чаю з ложечки давали. Я до тебе два рази приводив Зосимова. Памятаєш Зосимова? Оглянув тебе гарненько і відразу сказав, що все байка, — в голову, чи якось там ударило. Нервовий припадочок якийсь, порції були за малі, пивця і хріну за мало давали, відси і слабість, але се байка, перейде і перемелеся. Вдалий хлопець Зосимов! Славно почав практику. Ну, серце, так я вас не задержую, — обернувся він знову до гостя, — будьте ласкаві розяснити своє діло. Уважай, Родю, з їхньої контори вже другий раз приходять; тілько перше не отсей приходив, а другий, і ми з онтим обяснились. Се хто перед вами сюда приходив?

— А здається, се позавчора, якраз так, панцю. Се Алексій Семенович були; також при конторі у нас служать.

— Мабуть він буде проворнійший від вас, як ви думаєте?

— Так, панцю; вони справді що соліднійші.

— Гарно; ну-ж, розповідайте дальше.

— А ось через Атаназа Івановича Бахрушина, про котрого, надіятись, нераз зволили чувати, панцю, по просьбі вашої матусі через нашу контору для вас гроші, — почав артільщик, просто звертаючись до Раскольнікова. — Коли ви вже так памятаєте себе, пане, що можна-б вам вручити трийцять пять рублів, так в нас гроші є, бо Семен Семенович від Ата-наза Івановича по просьбі вашої матусі, як давнійше, повідомлення про се получили. Чи зволите розуміти?

— Так ... памятаю ... Бахрушин ... — промовив Раскольніков задумчиво.

— Слухайте! Купця Бахрушина знає! — закричав Разу-михін. — Як же він себе не памятає? Та втім, я тепер бачу, що і ви також розумний чоловік. Ну! Розумні річи приємно і слухати.

— Се вони той самий Бахрушин, Атаназ Іванович, і по просьбі вашої ненечки, котра через них цілком так само вам вже раз пересилала, вони і на сей раз не відказали, і Семена Семеновича на сих днях повідомили із своїх місць, щоби вам трийцять-пять рублів передати, паночку, в ожиданию ліпшого.

— Отеє, "ожидания ліпшого" вам лучше всього удалося; не зла також і ваша "ненечка". Ну, так як же по вашому: в повкій він чи не в повній памяти, — а?

— Думаю, що можна-б видати гроші. Тільки ось тре-баб поквітовання, панцю.

— Напачкає! Що у вас, книга чи що?

— Книга, панцю, от вам вона.

— Давайте сюди. Ну, Родю, піднимайся. Я тебе піддержу; вшквар-но йому Раскольнікова, бери перо, бо, братчику, гроші нам тепер ліпші від патоки.

— Не треба, — сказав Раскольніков, відпихаючи перо.

— Чого то не треба?

— Не буду підписувати.

— Ігі, до чорта, та як же без поквітовання?

— Не треба ... грошей ...

— Грошей не треба! Ну, се брате брешеш, я свідок! — Не безпокойтесь, прошу, се він тілько так... знов вояжує. З ним, однакож, се і на яву буває... Ви чоловік розумний, і ми будемо йому помагати, то є попросту його руку водити, він і підпише. Ану-ж помагайте...

— Та ось я і другий раз зайду.

— Ні, ні; чого вам трудитись. Ви чоловік розумний ... Ну, Родю, не задержуй гостя ... бачиш чекає, — і він направду приготовився водити рукою Раскольнікова.

— Остав, я сам... — промовив той, взяв перо і підписався в книжці.

Артільщик поклав гроші і віддалився.

— Браво! А тепер, брате, хочеш їсти?

— Хочу, — відповів Раскольніков.

— У вас є зупа?

— Вчерашня, — відповіла Настка, — весь час перестояла тутечки.

— З бараболею і риіковою крупою?

— З бараболею і крупою.

— На память знаю. Подай зупу, та і чаю давай.

— Принесу.

Раскольніков глядів на все з глубоким зачудуванням, і з тупим, бездумним страхом. Він рішився мовчати і ждати: що буде дальше?

— Здається, я тепер не маячу, — думав він, — здається, се в самім ділі...

Через дві минути Настка вернула з зупою і заявила, що зараз і чай буде. До зупи явились дві ложки, дві тарілки і все потрібне: сільничка, перечниця, гірчиця для мяса і друге, чого передше в такім порядку вже давно не бувало. Скатерть була чиста.

— Не зле було би, Настусенько, колиб Прасковія Павлівна бутельочки дві пивця передала. Ми випилиб.

— Ну, вже ти остроногий! — воркнула Настка і пішла сповнити приказ.

Дцко і з напруженням заєдно ще приглядався Раскольніков. Тимчасом Разумихін пересів коло него на диван, нескладно як медвідь обхопив лівою рукою його голову, не зважаючи на те, що він і сам міг би піднятися, а правою підніс до його рота ложку зупи, кілька разів перше подувши, щоб він не попікся. Але зупа була ледви що тепла. Раскольніков з жадністю проглотив одну ложку, потім другу, третю. Та подавши кілька ложок, Разумихін нараз зупинився і заявив, що дотично дальшого треба порадитись з Зо-симовом.

Ввійшла Настка, несучи дві бутельки пива.

— А чаю хочеш?

— Хочу.

— Неси скорійш і чаю, Настко, бо чаю чейже вільно і без факультету. Але ось і пивце!

Він пересів на своє крісло, присунув до себе зупу, мясо і став їсти з таким смаком, як колиб три дні не їв.

— Я, брате Родю, у вас тут тепер кождий день так обідаю, — воркнув він, о скільки позволяв мясом набитий повний рот, — і се все Параня, твоя господинечка, присилає, від всеї душі мене частує. Я, розуміється, не упоминаюсь, ну, однак і не протестую. А ось і Настка з чаєм. Яка жвава! Настусенько, хочеш пивця?

— 1-і, що видумав!

— А чайку?

— Чайку що иншого.

— Наливай! Погоди, я тобі сам наллю; сідай за стіл. Він зараз таки розпорядився, налив, потім налив ще

другу чашку, кинув своє снідання і пересів знов на диван. Як передше, обіймив він лівою' рукою голову хорого, при-підняв його і став поїти з чайної ложечки чаєм, знову безнастанно і особливо старанно подмухуючи на ложку, мов би в^ отсім процесі дмухання і лежала сама головна і цілюща сила.

Раскольніков мовчав, і не противився, мимо того, що чув в собі зовсім подостатком сил піднятися і сісти на софі без всякої чужої помочі, і не лиш володіли руками настіль-ко, щоб удержати ложку або чашку, але Давіть може бути і ходити. Однак задля якоїсь дивної, ледви не звірячої хитрости, йому нараз прийшло в голову скрити до часу свої сили, притаїтись, удавати, колиб було треба, навіть, що ще не цілком опамятався, а тимчасом надслухувати і провідати, що таке тут діється. Все-ж таки він не запанував над своєю відразою: сербнувши ложок десять чаю, він нараз ви-свободив свою голову, вередливо відіпхнув ложку і повалився знов на подушку.

Під головою в него дійсно лежали тепер справдішні подушки — пухові і з чистими наволочками; він се також завважав.

— Треба, щоби Прасковія сьогодня нам ще малинового соку прислала, —напиток йому зладити, — сказав Разуми-хін, усадовляючись на своє місце і знову забираючись до зупи та до пива.

— А де вона тобі малин візьме? — запитала Настка, держачи на розчепірених пяти пальцях мисочку і проціджуючи в себе чай "крізь цукор".

— Малини, голубонько моя, вона дістане в склепі. Бачиш, Родю, тут. без тебе ціла історія склалася. Коли ти таким гільтайським способом втік від мене, і кватири не сказав, мене нараз така лють взяла, що я порішив тебе вишукати і убити. Таки зараз того самого дня я взявся за діло. Вже-ж я ходив, ходив, допитував, допитував! Отсю, бач, теперішню кватиру я забув; та в тім я її ніколи і не памятав, тому, що її не-знав. Ну, а давню кватиру, — памятаю лиш, що біля Пяти Углів, — Харламова дім. Шукав, шукав я сей Харламова дім, — та, бач, вийшло опісля, що він зовсім і не Харламова дім, а Буха, — як то іноді в звуках збиваєшся! Ну я і розсердився. Розсердився, тай пішов, буде не буде, на другий день на поліцію і представ собі: в дві мінути тебе мені там вишукали. Ти там записаний.

— Записаний!

— Та бачиш; а ось генерала Кобелева ніяк не могли там при мені відшукати. Ну, брате, довго розказувати. Тільки як я злетів сюди, зараз таки з всіми твоїми ділами позна-комився; зі всіми, братчику, зі всіми, усе знаю; ось і вона бачила: і з Никодимом Томичем познакомився, і Ілію Петровича мені показували, і з двірником, і з добродієм За-метовом, Александром Григоровичем, письмоводителем в тутешній конторі, а наконець і з Паранею, — се вже був вінець; ось і вона знає ...

— Медом намастив, — воркнула Настка, мудерно усміхаючись.

— Та ви би причесались инакше, Настасе Никифорівна, як я вам вже раз говорив.

— Ну ти, пес! — нараз крикнула Настка і порскнула зі сміху. — Та я Петрова, а не Никифорова, — додала вона, коли перестала сміятись.

— Вже більш не помилимось, памятати-мемо. Ну так ось, брате, щоб за богато не говорити, я хотів зразу тут електричну струю скрізь пустити, щоб всі упередження в отсих місцях відразу, за одним замахом викорінити; але Параня побіднла. Я, брате, ніяк і не сподівався, щоб вона булл така ... до людей . а? як ти думаєш?

Раскольніков мовчав, хоч ні на хвилинку Н.Ї спускав з него заполошеного погляду, і тепер упірно вдивлявся в него.

— Та ще і як до людей, — тягну?* дальше Разумихін, ні трохи не збиваючись мовчанням і начеб потакуючи одержаній відповіди, — і навіть дуже, в кождім змислі.

— Тьфу, безстидник! — крикнула знову Настка, котрій розмова тая справляла очевидячки незвичайну приємність.

— Погано, брате, се, що ти з самого початку не зумів взятися за діло. З нею треба було не так. Адже-ж се, так сказати, найбільш несподіваний характер! Ну, та про характер опісля... А тільки як, приміром, довести до того, щоб вона тобі обіду сміла не присилати? Або, приміром, сей вексель? Та ти з розуму зійшов, підписувати вексель! Або хоч би отся покладена женитьба, коли ще донька, Наталія Єгорів-на, жива була...