Злочин і кара - Достоєвський Федір

Та ще й тобі сорочку пошила.

Раскольніков обернувся до стіни, де на запачканих жовтих обоях з білими квіточками вибрав одну нескладну, білу квітку, з якимись цинамоновими смужками, і став розглядати; скільки на ній листочків, які на листочках зубці і скільки смужок? Він чув, що у него задеревіли руки і ноги, мов би їх відняло, все-ж таки і не попробував рухнутися і упірно глядів на квітку.

— Ну, так ідо-ж маляр? — з якимсь особлившим незадоволенням перебив Зосимов балаканину Настки.

Тая зітхнула і замовкла.

— Ну, посуджують його також у вбивстві! — горячо відповів Разумихін.

— Є які докази на се, чи як?

— Чорта докази! Та втім чіпились ніби то задля доказів, однак отсей доказ не є доказом, ось що треба доказати! Се живцем те саме, як зразу вони увязнили і стали підозрівати онтих, як їх там!... Коха та Пестрякова. Тьфу!*Як се все глупо робиться, аж слухаючи мерзить тебе! Пестряков, знаєш, може сьогодня до мене зайде... Та правда, Родю, ти отсю штуку вже знаєш, ще до твоєї слабости лучилось, різно добу перед тим, коли ти зімлів в конторі, як там про се розповідали...

Зосимов цікаво поглядів на Раскольнікова; сей не ворухнувся.

— А знаєш що, Разумихіне? Подивлюсь я на тебе: як ти однакож умієш горячитись чужими річами.

— Ну, нехай буде, а все таки ми його витягнемо! — крикнув Разумихін, стукнувши кулаком по столі. — Але тут що більш всего може гнівати? Так не те, що вони брешуть; брехні завсігди простити можна; брехня річ пожиточна, тому, що до правди веде. Ні, лиш се досадно, що брешуть, та ще й власній брехні поклоняються. Я Порфіра поважаю, однакож... знаєш, прикладом, шо їх насамперед з толку збило? Двері були зачинені, а як прийшли з двірником — отворені: ну, значить, Кох з Пестряковом і убили! Ось тобі їх льоґіка. *

— Та не горячись; їх попросту задержали; годі-ж... Але, але: та-ж я сего Коха знав; він, бач, показалось, у старухи невикуплені річи скуповував, правда чи ні?

— Правда, він шельма! Він і векслі скуповує. Промиш-ленник. Та чорт з ним! Але на що я злюся, чи ти знаєш? На рутину їх дряхлу, підлу, непорадну злюся ... А тут в одній отсій справі, цілу нову дорогу відкрити можна. Після одних психольоґічних лиш даних мож показати, як на справдіш-ний слід попадати треба. "У нас є, мовляв, факти!" Однакож факти не все; по крайній мірі половина діла в тім, як з фактами обходитись умієш!

— А ти з фактам^ обходитись умієш?

— Та, бач, годі-ж мовчати, коли чуєш, душею чуєш, що ось міг би ділу помочи, колиб ... Ех! Чи ти отсю справу подрібно знаєш?

— Та ось про маляра жду.

— Та правда! Ну, слухай історію: рівно на третий день після вбивства, ранком, коли вони там возились ще з Кохом та Пестряковом, — хоч отсі кождий свій крок .доказали і очевидність аж кричала! — викривається нараз найбільш несподіваний факт. Якийсь мужик, Душкін, властитель шинку напроти того самого дому, являється в конторі і приносить ювилєрський футерал з золотими сережкамц, і розповідає цілу новість: "Прибіг, каже, до мене вечером позавчора, десь так по восьмій годині", — день і година! міркуєш? — "ро-бітник-маляр, котрий і перед тим до мене днями забігав, Микола, і приніс мені отсю коробку з золотими сережками і з камінцями, і просив за них під застав два рублі, а на моє запитання: де взяв? — обявив, що на панелі*) найшов. Більше я його про те не розпитував", — сё Душкін бач говорить, "і виніс йому папірок" — рубель значить, — "бо ось думав, що не в мене, так у другого заставить, все одно — пропє, та

*) Панель називається дерево, котрим викладають з долу стіни.

нехай ліпше у мене річ лежить: дальше, мовляв, положиш, близше візьмеш, а викриється що, або розійдеться чутка, то* я зараз і занесу на поліцію". Ну, очевидно, бабуні сон розповідає, бреше як собака, бо я отсего Душкіна знаю, сам він лихвар і крадене скриває, і трийцять рублеву річ не на те, щоб "занести на поліцію" у Миколи вимантив. Попросту налякався.

— Ну ось слухай, говорить дальше Душкін: ^— "А кре-стянина онтого, Миколу Дементієва знаю я змалечку, з нашої губернії і уїзда Зарайського, бо ми,*бач, самі Рязань-скі. А Микола хоч не пяниця, а напиває, і відомо нам було, що він в отсім самім домі роботу має, малює разом з Ми-треєм, а з Митреєм вони з одних місць. І діставши папірок, він його зараз розміняв, випив нараз дві чарки, здаток взяв і пішов, а Митрея я з ним в тій порі не бачив. А на другий день зачули ми, що Олену Іванівну і сестрицю їх Лизавету Іванівну топором убили, а ми з ними, бач, знались, і зараз мені стзли підозрілі сережки, ^— бо було нам відомо, що покійниця на г-чи гроші давала. Пішов я отже до них, до хати, і став осторожно про себе вивідуватись здалека і мов би ось так собі нічого, і насамперед запитав: чи дома Микола? І відповів Митрей, що Микола підгуляв, прийшов домів над зорею, пяний, дома побув ось так з десять мІнут і знову забрався, а Митрей вже його потім не бачив і роботу сам кінчить. А робота у них при тих самих сходах, де і убиті, на другім поверсі. Почувши все те, ми тоді нікому нічого не сказали", — се Душкін говорить, — "а про вбивство усе, що могли, розвідали і вернулися домів з тим самим нашим підозрінням. А сьогодня рано, в осьмій годині", — то є на третий день, розумієш? — "бачу, входить до мене Микола, не тверезий, та і не те, щоб надто пяний, а розуміти бесіду може. Сів на лавку, мовчить. А кромі него в шинку під ту пору був всего оден лиш чужий чоловік, та ще спав на лавці другий знакомий, і двоє наших дітваків. — Чи бачив, питаю, Митрея? — Ні, говорить, не бачив. — І осьде не був? — Не був, говорить, від позавчора. — А сьогодня де ночував? — А на Пісках, говорить, у Коломнянських. — А звідки говорю, тоді сережки взяв? — А на панели найшов, — і говорить він се так, мов би неправду, і не дивлячись. — А чув ти, говорю, що ось те і те, в той самий вечер і в тій годині, при онтих сходах, сталося? — Ні, говорить, не чув.

— а сам слухає вибалучивши очі, і побілів він нараз мов крейда. Я ось так йому розповідаю, дивлюся, а він за шапку тай почав вставати. Тут і захотів я його затримати: — Пожди Миколо, говорю, або-ж не випєш? а сам моргнув на мальця, щоб двері придержав, та із-за стола виходжу: а він ось від мене як скочить, та на вулицю, та бігцем, та в проулок, — тілько я і бачив його. Тут я вже і переконався, що підозріння моє оправдане, що гріх не чий а таки його ..."

— Ну вже-ж... — промовив Зосимов.

— Поґоди, кінця слухай! Пустились із всіх ніг Миколу шукати: Душкіна задержали і перетрясли, Митрея також; порушали і Коломняньских, — аж ось нараз позавчора і приводять самого Миколу: схопили його коло ... ської застави, в заїздній господі. Прийшов від туди, зняв з себе хрестик, срібний і попросив за него горівки. Дали. Кілька мінут опісля баба в коровник пішла і бачить крізь щелину: він збоку, в сараю, до балька очкур привязав і хоче вішатись; баба кричить на усе горло, збіглись: — Так ось ти я-кий! — "А ведіть мене, говорить, на поліцію, там а там, до всього признаюсь".

— Ну, його з приналежною почестю завели в поліцію отсеї части міста. Ну, тут: "хто, як, кілько літ?" — ^Двайцять два" — і так дальше. Питають: — "Як робили з Митреєм, чи не бачили кого на сходах, в такій а такій годині?" Відповідає: — "Ну вже-ж, переходили мабуть якісь люде, та ми не дивились." — "А чи не чули чого, шуму якого і чого ин-шого?" — "Нічого не чули такого особлившого". — "А чи було відомо тобі, Миколо, в той самий день, що таку-то вдову того самого дня і в такій ось годині, з сестрою її убили і ограбили?" — "Знати не знаю, відати не відаю. У перший раз від Танаса Павлича на третий день в шинку почув".

— "А де-ж сережки взяв?" — "На панели найшов". — "Чо-му-ж на другий день не явився з Митреєм на роботу?" — "Тому, що трохи собі погуляв." — "А де гуляв?" — "А там, бачите, і там ось." — "Чого-ж втік від Душкіна?" — "Тому, що налякались ми тоді ганебсько." — "Чого-ж налякався?"

— "А що засудять." "Як же ти міг налякатись того, коли ти чуєш себе в нічім неповинним?" ... Ну, віриш або не віриш, Зосимов, се питання було поставлене і буквально в таких виразах, я напевне знаю, мені вірно передали! Що-ж ти? Що-ж ти?

— Ну, ні, однак підозріння таки є.

— Та я не про підозріння тепер, а про питання, про те: як вони задачу, бач, свою розуміють! Ну, досить, як стали його мняти, мняти, душити, обертати, та і признався: — "Не на панели, каже, найшов, а в "фатері" найшов, в котрій ий, г Митреєм малювали." — "Яким же світом?" — "А таким світом, що малювали ми там з Митреєм цілий день, до ось-мої години, і відходити забирались, а Митрей ^взяв щітку з краскою та мені нею по лици цяп, мазнув мені ось так по писку кр'аскою, та в ноги, а я за ним. І біжу я також за ним, а сам кричу на все горло; а як зі сходів під браму виходиться, — налетів я з розмаху на двірника і на панів, а кілько було з ним панів, не вгадаю, а двірник за те мене виганьбив, £ другий двірник також виганьбив, і двірникова баба вийшла, також нас виганьбила, і пан оден в браму входив, з дамою, і також нас виганьбив, потім ми з Митьком поперек місця лягли: я Митька за боже пошиття вхопив і повалив на землю, і став періщити, а Митько і собі, із-під мене, за гриву мене схопив і давай періщити, а робили ми се не по злобі, а по самій любові, жартуючи. А потім Митько освободився та на вулицю і мик, а я за ним, та не дігнав і вернувся в "фатеру* сам, — бо перебратись було треба. Та у дверей в сіни, за стінкою, в куті, на коробку і наступив. Дивлюся, лежить, в папері, завинена. Я папір, видите, зняв, бачу гачочки такі мацісенькі, ну, ми так познимали, — а в коробці ось сережки ..

— За дверми? за дверми лежала? за дверми? — крикнув нараз Раскольніков, блудним, настрашеним поглядом глядячи на Разумихіна, і звільненька піднимаючися на дивані, підпираючись рукою.

— Так... або що? Що з тобою? Чого ти так? — Разу-михін також піднявся з місця.'

— Нічого!... — ледви чутно відповів Раскольніков, опускаючись знову на подушку і знову відвертаючись до стіни.

Всі на хвилину замовкли.

— Здрімався мабуть, з просоня, — промовив вкінци Разумихін, питаючо споглядаючи на Зосимова.

Той зробив легкий, заперечуючий знак головою.

— Ну, говори-ж дальше, — сказав Зосимов, — що дальше.

— Та що дальше? Як тілько він побачив сережки, то зараз, забувши і кватиру і Митька, ухопив за шапку і пігнав по Душкіна, де.