Злочин і кара - Достоєвський Федір

Голодні, голодні! (і заломуючи руки, вона вказувала на дітей). О, прокляте життя! А вам, вам не сором, — нараз накинулась вона на Раскольнікова, — з шинку! Ти з йим пив? Ти також з ним пив! За двері!

Молодий чоловік поспішив вийти, не кажучи ні слова. В добавку ще внутрішні двері отворились на остіж і з-за них виглянуло кілька цікавих. Витягались насмішливі, веселі голови з папіросками, з люльками, в домашних шапочках. Видно було людей в шляфроках і зовсім роздягнених в літних до неприличности костюмах, деякі з картами в руках. Особливо весело сміялись вони, коли Мармеладов, сіпаний за волосся, впевняв ревучи, що се для него роскіш. Почали навіть входити в кімнату, почувся наконець зловіщий писк: се продиралась вперед сама Амалія Ліппевексель, щоб зробити лад по свойому і по сотний раз настрашити бідну женщину глумливим приказом таки зараз очистити кватиру.

Відходячи, Раскольніков встиг всунути, руку в кишеню, зачер скілько попалось мідних грошей, що їх дістав з розміняного в шинку рубля, і незамінно положив на вікно. Потім, вже на сходах, він роздумав ся і хотів було вернутись.

— Ну, що се за дурницю таку я зробив!... — подумав він, — тут у них Зоня є, а мені і самому треба. — Але розваживши, що брати назад було таки годі, та що і без того він уже не взяв би, він махнув рукою і пішов домів. — Адже Зони помадок також треба, — говорив він до себе, ступаючи на вулиці і лукаво усміхаючись, — грошей коштує отся чистота. Гм!... Та в тім, хто його знає, Зоня сьогодня може і сама збанкротує, не заробить нічого, бо-ж се заробок непевний ... лови... промисл; тоді вони всі остались би на леду завура без моїх грошей... Гей, гей, Зоню! Яку однакож студню знали вони собі викопати! і хіснуються! Та хі-снуються же! Вже привикли. Поплакали і привикли. До всего, бач, падлюка-чоловік привикає!

Він задумався.

— Ну, а коли се неправда, коли я збрехав, — вирвалось йому*нараз мимовільно, — коли справді не падлюка чоловік, кождий взагалі, цілий рід, рід людський, то виходить з сего, що усе друге — упередження, самі лиш страхи напущені і нема ніяких перегород^ і так тому і слід бути!____

III.

Він прокинувся на другий день вже пізно, після трівож-ного сну, але сон не покріпив його. Прокинувся він кислий, роздразнений, лютий і з ненавистю подивився на свій закамарок. Се була манісенька кліточка, кроків шість задовга, дуже сумна з своїми жовтенькими, запорошеними і всюди відстаючими від стіни обоями, і так низька, що високому чоловікови ставалось в ній небезпечно і заєдно виділось, що ось-ось вдаришся головою об стелю.

Урядження кімнати відповідало місцю: було три старі крісла не зовсім цілі, мальований стіл в куті, на котрім лежало кілька сшитків і книг; вже по тім самім, як вони були запорошені, було видно, що до них давно вже не дотикалась нічия рука; і наконець нескладна велика софа, що займала трохи не цілу стіну і половину ширини всеї кімнати, була колись обита перкалем, а тепер обдерта і служила за постіль Раскольнікову. Часто він спав на ній так, як був, не роздягаючись, без простирала, накривався своїм старосвітським переношеним студентським плащем, і з одною маленькою подушкрю в головах, під котру підкладав усе що мав білля, чисте і ношене, щоби було висше під головою. Перед софою стояв маленький столик.

Трудно було більше опуститись і занехаритись; але Ра-скольнікову се було навіть приємно в його теперішнім настрою духа. Він рішучо відчужився та скрився від всіх, мов черепаха в свою шкаралупу, і навіть обличе баби, що була обовязана йому прислугувати і заглядала иноді ,в його кімнату, будило в нім жовч і судороги. Так буває у деяких мономанів, що візьмуться лиш про одно думати.

Господиня його дві неділі, як вже перестала йому присилати харч, і він не подумав ще до сеї пори зайти розмо-витись з нею, хоч і сидів без обіду. Настка, кухарка її, одинока служанка господині, почасти була рада такому розпо-ложенню комірника і зовсім перестала у него прятати і замітати .і так тільки раз на тиждень^ ненадійно, бралась з ласки за мітлу. Вона-ж і розбудила його тепер.

— Вставай, чого спиш! — закричала вона над ним, — десята година. Я тобі чай принесла; хоч чайку? Чей-же зголоднів?

Комірник розплющив очі, здрігнувся і пізнав Мастку.

— Чай від господині, чи як? — запитав він, звільна і з виразом болю піднимаючись на софі.

— Яке там від господині!

Вона поставила перед ним свій власний, надіпсований чайник, з надпитим вже чаєм, і положила два жовті кусочки цукру.

— Ось, Настко, візьми, прошу тебе, — сказав він, понишпоривши в кишені (він так і спав одягнений) і ВИНЯЕШИ жменьку міди, — пійди і купи мені булку. Та візьми в різника хоч ковбаси трохи, дешевенької.

— Булку я тобі зараз принесу, а чи не волів би ти замісць кбвбаси щей? Хороші щи, вчерашні. Ще вчера тобі відставила, та ти прийшов пізно. Смачненькі щи.

Коли щи були принесені і він забрався до них, Настка усілась біля него на софі і ялась балакати. Вона була з сільських жінок і вельми говірлива баба.

— Прасковія, знаєш, Павлівна в "поліцю" на тебе жалуватись хоче, — сказала вона.

Він сильно нахмурився.

— В поліцію? Чого їй треба?

— Грошей не платиш і з "фатери" не вступаєшся. Звісно чого треба.

— Е, до біса! ще сего не доставало, — бурмотів він скрегочучи зубами. — Ні, се мені тепер... не на руку... Дурна вона, — додав він голосно. —~Я сьогодня до неї зайду, поговорю.

— Та дурна вона, така сама як і я, а ти, мудрію, чого лежиш як мішок та нічого з тебе не видно? Перше, говориш, дітей учити ходив, а тепер ось чом нічого не робиш?

— Я роблю... знехочу і сурово промовив Раскольніков.

— Що робиш?

— Роботу. . .

— Яку роботу?

— Думаю, — серіозно відповів він, помовчавши.

Настка так аж повалилась від сміху. Вона була з реготух, і коли розсмішать, сміялась тихцем, колишучись і трясучись всім тілом, поки аж в середині не заболіло.

— Грошей же ти, слухай, богато надумав? — змогла вона наконець вимовити.

— Без чобіт годі дітей учити. Та й наплювати на лекції!

— А ти в студник не плюй.

— За дітей мідею платять. Що на копійки заробиш? — продовжав він з неохотою, немов би відповідаючи на свої власні думки.

— А тобі би відразу весь капітал? Він дивно подивився на неї.

— Так, весь капітал, — твердо відповів він, помовчавши.

— Ну, ти поволеньки, а то сполошиш; страх ти вже на-ремний. За булкою пійти, чи ні?

— Як хоч.

— Гей, забула! До тебе-ж вчера лист прийшов, коли тебе не було.

— Лист! до мене! від кого?

— Від кого, не знаю. Три копійки "почталіонови" своїх оддала. А звернеш?

— Та неси-ж бо, ради Бога, неси! — закричав зворушений до глубини душі Раскольніков. — Господи!

Через мінуту явився лист від матері з Р.. .-ї Губернії. Він аж поблід, коли брав його. Давно вже не діставав він листів; однакож тепер ще щось инше так стиснуло йому серце.

— Настко, вийди, ради Бога; ось твої три копійки, тілько, змилуйся, виходи чим скорше!

Лист дрожав в його руках; він не хотів розпечатувати при ній; йому хотілось остатись самому з отсим листом. Коли Настка вийшла, він скоро підніс його до уст і поцілував; потім довго ще вдивлювався в письмо адреси, в знакоме і миле йому дрібне і скісне письмо й..го матері, що вчила його колись було читати і писати. Він не спішився; він аж немов би боявся чогось. Наконець розпечатав; лист був великий, важив з два лоти; два спорі почтові аркуші були дрібненько-дрібненько записані.

"Милий мій Родю, — писала мати, — ось вже більш двох місяців, як я не розмовляла з тобою писемно, від чого сама страдала і навіть не одну нічку не спала, роздумуючи. Але сподіюсь, ти не прогнівався на мене за поневольне моє мовчання. Ти знаєш, як я люблю тебе; ти оден у нас, у мене і у Дунечки, ти наше все, вся надія, упованіє наше. Що було зі мною, коли я довідалась, що ти вже від кількох місяців йркинув університет, не маючи чим удержати себе, і що потратив лекції і инші средства свої! Чим могла я з моїми сто-двайцять рублями річної пенсії помогти тобі?

"Пятнайцять рублів, котрі я післала тобі перед чотирма місяцями, я позичила, як ти і сам знаєш, на застав сеї-ж пенсії, у тутешнього нашого купця Василя Івановича Бахрушина. Він добрий чоловік і був ще приятелем твого батька. Але давши йому право на відібрання за мене пенсії, я мусіла дожидати, поки виплатиться довг, а се що-лиш тепер наступило, так що я нічого не могла за весь той час тобі післати, Однак тепер, славити Бога, я можу тобі ще дещо вислати, та і загалом ми можемо аж тепер похвалитись щастяууі, про що я і спішу повідомити тебе. І так перше, чи відгадав би ти, милий Родю, що сестра, твоя ось вже півтора місяця як жиє зі мною, і ми вже більше не розлучимось і на будуче. Слава Тобі Господи, скінчились її муки; але розповім тобі усе по порядку, щоб ти довідався, як усе було, і що ми від тебе до сеї пори скривали.

"Коли ти писав мені, два місяці тому назад, що чув від когось там, що Дуня терпить чимало від грубости в домі Свидригайлових, і питав мене за докладними обясненнями, — що могла я тоді написасти тобі в відповідь? Колиб я і.аписа-та тобі всю правду, то ти певно кинув би усе і бодай пішки, а прийшов би до нас, бо Я' і характер і любов твою знаю, і ти не дав би сестру свою на поталу. Я-ж сама була в розпуці, та що було чинити? Я і сама, бач, всеї правди тоді не знала. Головна-ж трудність лежала в тім, що Дунечка, виступивши минувшого року в їх дім за гувернантку, взяла наперед цілих сто рублів під вимівкою щомісячного потручення з плати, через що, бачиш, годі було покинути місце, не сплативши довгу. Суму же тую (тепер можу тобі все обяснити, дорогий Родю), взяла вона майже лиш для того, щоби вислати тобі шістьдесять рублів, котрих тобі тоді так було треба і котрі ти дістав від нас торік. Ми тебе тоді ошукали, написали, що се з призбираних Дуньчиних давнійших грошей, але се було не так, а тепер пишу тобі усю правду для-того, що усе тепер перемінилось відразу по волі Божій на ліпше, і щоб ти знав, як любить тебе Дунечка і яке з неї неоцінене серце. ~

"Дійсно, пан Свидригайлов зразу обходився з нею нечемно і робив їй всякі пакости і насмішки за столом... Але не хочу запускатись у всі ті прикрі подробиці, щоб не гнівити тебе без потреби, коли вже все тепер минулось.